Да! всё пустое, всё обман,
кроме этого бесконечного неба.
Ничего, ничего нет, кроме его.
Но и того даже нет, ничего нет,
кроме тишины, успокоения.
И слава Богу!
(Л. Толстой «Война и мир»)
Усе, що мені потрібно, усе в ньому. Тому часто звертаю до нього погляд. Настільки часто, що здається, ніби ввібрала його очима, злилась із ним душею. І думається, що там – мій дім, що я – звідти. Мама так і каже, що я «не від світу цього». Та й не тільки вона… Чиї, чиї це слова були, самими очима сказані – так, щоб я повірила…
Повірила.
Давно.
Дарма.
Значить, так і є, я – з неба, і є там у мене Отець. Я Його шкодливе, неслухняне дитя. У мене біле платтячко, у мене дві золотаві косички, у мене крила за спиною. Я − мала бешкетниця. Розсміяна, пустотлива, завжди пхаю свого кирпатенького носика куди не треба. Й от одного разу знайшла я глибокий колодязь, до якого Отець велів не підходити. Ну але я, звісно, не послухалась, перехилилась та й – шугонула вниз. Доки летіла сторчголов, мої крила, моя сукенка, моє золотаве волоссячко згоріли в шарах атмосфери. Гепнулась на землю, і моя мама знайшла мене (як вона сама казала) під кущем калини. Отак лежала я, гола-голісінька, лиса, беззуба й немічна, горілиць і не тямила, що наробила, дивилася незмигно в синю височінь і не відала, що повернутись додому буде ой як нелегко.
А Отець у цей час також дивився на мене, і, хоч я вкотре не послухалася Його, все одно не відвернувся від мене. Він знав, що на шляху додому Його дитя не раз збиватиметься на манівці, і залишив мені нагадування, Чия я.
Пам’ятаю білі кахлі, білі халати, білу мамину блузку, її білі руки. Білі метри бинтів. Білий рубчик. На пам’ять про мою мету. На віру й надію, що на шляху до цієї мети я ніколи не буду сама.
Решту шрамів я «заробила» сама. Один із них, ще свіжий, маю на серці. Воно розпанахане вздовж і впоперек. Розіп’яте й простромлене, прострелене й розітнуте, розоране й розорене.
Я часто падала. Хоч мама завжди наказувала дивитися під ноги. Хіба ж я слухалась колись… Мамо-мамо, де був мій розум, коли зводила очі вгору… Задивилася на довгі роки. Не в небо цього разу задивилася, ох, не в небо… Сліпо брела й не знала, не хотіла знати, що попереду – яма. Вовча яма.
Це мав би бути кінець. Я так хотіла, щоб усе скінчилося. Скорилася. Заплющила очі. Та враз – отямилась і просто над собою побачила… небо. Таке широке, таке безкрає й прекрасне. І воно нагадало мені, куди мала йти, і стало зрозуміло, що звідси, з дна, із цієї темної могили додому мені не дістатися. І якщо я тепер здамся, то на мене чекає вічний морок, а не світло, страшні муки, а не спокій. І захотілося жити! Простягнула руку вгору, і згори назустріч мені також простягнулась рука.
Це був Він, мій Отець, який знову, вкотре, врятував мене з біди. На серце накладено шви. Наживо. Мені ще болить, я ще стікаю кров’ю. Чи загоїться – не знаю. Поки серце живе, допоки воно б’ється, рана сочитиме. Вірю, знайдеться якийсь бальзам, «Доктор Час», наприклад, і мені стане легше. А поки – хай болить… Значить – живу. Тільки б не пам’ятати, не повертатися до слів, сказаних самими очима – щоб я повірила…
Я ще слабка, але нема коли відлежуватися. Я маю мету – дійти свій шлях й обійняти Отця. Вибравшись із пастки, влаштованої мною для себе ж, обіцяю Йому надалі дуже-дуже старатися бути чемною й слухняною. Бо вдячна. Адже мені випало щастя мати небо – над собою і в собі. Літати – хоч крила мої згоріли. Любити – без жодних «хоч», «але» і «якби».
Люблю його. Бо там – моя оселя і мій Отець. Коли мені погано і коли добре, дивлюся в нього, і надивилась уже так, що ввібрала його очима, забарвила ним душу. Усе, що мені треба, усе в ньому. Іду…
