Вас коли небудь актували? Заносили в акт? Складали акт щодо вас? Акт громадянської волі, статевий акт, що там ще? А, пісня з маршрутки: «по актировке, врачей путёвке, я покидаю лагеря». Хай їй грець, тій пам’яті, що накопичує всілякий непотріб.
Мене списали по акту на волю, от тобі й вольному – воля, спасенному – рай.
А скаженому - стаціонарне ліжко-місце при міському СНІД центрі за місцем попередньої реєстрації. Хвала комусь-там, що в моєму не обласному місті, є окремий центр, це тому що епідемія тут як в столиці. Шахтери(вахтери) і металурги, гноми і орки, вам є чим пишатись!
Лабораторні дослідження, терапія, інтенсивна терапія. Соціальні працівники(социки), психологи , консультації-розмови :рваний – рваному.
Знову з’явилася матір у вигляді додаткових ліків і харчування. Багато людей, я не встигаю запам’ятати хронологію подій, калейдоскоп облич.
Владек, дізнавшись що я звільнилась з місць позбавлення волі , подав до суду позов про стягнення з мене аліментів на наших неповнолітніх дітей. Про це мені розповіла мамахен, нарешті матеріалізувавшись. Нам було соромно і ніяково дивитись одне на одну. Вона теж висохла, Амалія Вацлавівна, моя люба бабуся, упокій її душу Господи, проступила у її подобі, і це допомогло мені її прийняти внутрішньо. Прийняти і простити, я кожного ранку шикувала знов за звичкою всіх кого пригадувала і або прощала, або просила прощення. Це була моя персональна забавлянка довгі роки.
Якогось ранку вже не стало кого шикувати. Тільки мама навідалась, принесла мені одяг і розповіла, що вона придумала(чи хтось порадив у юстиції) з тим позовом, відписати синам квартиру в рахунок аліментів. І продати не продасть Владек до досягнення синами повноліття, і вимоги позовні будуть задоволені. У нас з мамою в активі була гарна чотирьохкімнатна «сталінка» у центрі міста. В мене навіть не лишилося здивування, щоб спитати тихо у самої себе: « Як же ти зміг, коханий?»
Треба було вилазити з корости, яка наросла на мені за цей час. Треба було вийти в місто, яке вже напевне змінилося. Ми з ним змінилися. Я більше. Тепер я хочу допомогти тим, що потребують допомоги. Не навчаючи, не лікуючи, не консультуючи. Нема бажання десятки разів переповідати свою історію в надії, що вона когось застереже від помилок. В кожного своя дорога, але якщо на цій дорозі запропонують допомогу, хто в силах відмовитись? Я хочу подати руку, я хочу нову історію. Що таке історія - це цифри і дати, які можна забути, а можна згадати
.
Нарешті настав той день, коли. Коли мама принесла мені одяг, коли мене виписали з лікарні, коли змучені, але усміхнені социки помахали мені рукою, але запрошували навідуватись хоч кожного дня, ну і звичайно за терапією. Социки – це окрема тема, глава і навіть книга. До речі, у нас навіть є окремий квартал, який називають социком. Насправді социк, це соціальне місто. Соцгород! Квартал, побудований комуністичними будівельниками, який мав би слугувати зразком, а врешті-решт зубожів під впливом часу, що вибив і вбив комуністичних будівельників. Правда квартири в цьому кварталі дорогі, бо тут зручна транспортна розв’язка і вибудувана та стала інфраструктура. А було б цікаво, якби в цьому кварталі жили тільки соціальні працівники, люди які готові надавати допомогу цьому кволому і виснаженому експериментами соціуму. І до речі, звідси ходить зручний швидкісний підземно-наземний трамвайчик, місцеве метро, про яке так мріяли мій батько і мій дядько.
