Батько Анни хворів уже давно. Усі, і він насамперед, напружено чекали смерті. Здавалося, що вона стане звільненням, після якого можливий шанс на нове життя. Ніхто не мріяв про те, щоб чоловік пожив іще бодай місяць. Таким його витримувати було важко. У невеличкій однокімнатній квартирі, де вони тулилися вчотирьох (не враховуючи Джесіки, їхньої собаки), застигло гнітюче очікування. Ані часто хотілося кричати, але дівчинка не могла цього зробити, щоб не тривожити батька. Вона тихо плакала у ванній, а він вмирав за стіною. Щосекунди танув, тихо стогнав й іноді плакав теж.
Аня майже не виходила з квартири, а мама не могла наполягати, щоб дівчинка пожила в бабусі. Це були останні дні разом. Це були страшні дні, а проте Аня все ж могла провести їх разом із батьком, хоч і в мовчанні.
…Настуні так і не дозволили лишити Дінку вдома. «Якби цуценя, то можна хоч помилуватися, а вона ж уже стара», – таким був мамин вердикт. Плачучи, дівчинка випровадила собаку з квартири, потім поніжила її за вухом і поцілувала в чорний ніс, хоч це їй було категорично заборонено.
Дінка була нічим не примітною дворняжкою. Не мала ні білих «шкарпеточок» на лапках, ні особливо симпатичних вух. Жодних екстраординарних здібностей, навіть лапу вона так ніколи й не навчилася давати. Однак Настуні Дінка чомусь подобалася. Дівчинка виносила їй поїсти, пестила її, а коли собака десь зникала, то сумувала за нею.
Сусіди Дінку не любили. Не раз хотіли її отруїти, але, боячись, щоб отруту не з’їв чийсь кіт, не наважилися цього зробити і просто жбурляли в неї каміння, якщо на це був настрій. Зате діти собаку не кривдили, бо знали, що в неї можуть з’явитися цуценята і вона не дасть ворогам потримати їх. Малята в Дінки завжди були прегарні, і їх швидко розбирали. Але, пам’ятаючи, як хтось потопив її перше потомство, собака зазвичай приводила цуценят десь далеко в підвалі, і лише діти знали, де саме.
Якось у Настуниної подруги Ані з’явилася Джесіка. Джесіка була бультер’єром з широко розставленими лапами і злою мордою. Вона швидко навчилася багатьох команд, адже дядько Борька, Анин тато, собаці приділяв уваги більше, ніж будь-кому в родині. Не розуміючи, чому Ані в однокімнатній квартирі дозволяють тримати собаку, а їй – ні, Настуня все скиглила і знову просила забрати Дінку. Мама переконувала дочку, що Дінка й сама не схоче жити у квартирі, що їй краще на свободі, та й врешті-решт у помешканні не місце собакам. Але дівчинка протестувала і плакала. Вирішено було, що остаточне слово скаже батько. Він, вибираючи між авторитетною дружиною і дочкою, вирішив, що все-таки хай Дінка поки поживе надворі.
…Була вже осінь, але діти не хотіли сидіти вдома і виходили гуляти надвір. Анин батько натренував Джесіку, вона була стрункою, жвавою, і шерсть на ній аж лисніла від здоров’я й енергії. «Порода», – любив повторювати він. Якось дядько Борька вигулював Джесіку і звільнив її від повідка. Поряд у піску гралися діти, також і Настуня з Анею. Джесіка виконувала різні команди так спритно, що аж сусіди – чи то з балконів, чи то з вулиці – задивлялися на розумну тварину. Анин батько пишався своєю ученицею, пестив її, приплескував по спині, давав корм. І всі були у захваті. Всі, крім Дінки, що лежала в затінку на піску і по-буддійськи напіврозплющеними очима споглядала цю картину, обгорнувшись облізлим хвостом.
Раптом дядько Борька вирішив випробувати ще одну команду.
– «Фас», – вигукнув він і різко показав рукою в бік сонної Дінки. Рвучкий стрибок Джесіки – і далі нічого не можна було побачити, тільки чулися скімлення та рик. Пил, туман – усі отетеріли і на якусь хвилю заніміли, аж поки не пролунав розпачливий вереск і плач – то кричала і захлиналася слізьми Настуня, яку душило несподіване горе.
– «Спиніть її, спиніть!» – кричали з балконів люди, та господар собаки мовчав, поки його вихованка, впившись зубами у бік Дінки, намагалася розірвати ворога. Навіть Анине благання не допомагало, і тільки після грізних лайок чоловіків, що вилетіли з під’їздів, Джесіку відтягнули, а Дінка, хоч і стікала кров’ю, безтямно мчала кудись, лишаючи по собі червоні цівочки, які повільно всотувалися в запилений асфальт…
…На похороні дядька Борьки було небагато людей. Усі співчували його дружині, колись спокійній і привітній, тепер – знервованій і почорнілій від горя. Усі думали про те, що така нагла смерть може чигати на кожного, тому неохоче виходили надвір проводити Аниного батька в останню путь. Родичі ридали, Анничку аж трусило від розпачу. Джесіка сумно дивилася з вікна. Труну несли до машини, щоб відвезти до цвинтаря. І раптом почувся чийсь надірваний крик, сповнений люті і відчаю, – то з балкона репетувала Настуня, якій батьки не дозволили дивитися на похорон з вулиці.
– Так вам і треба! Так вам і треба! – лунав її дзвінкий голос над усіма, і лемент цей був грізніший від грому і несподіваніший від блискавки. У всіх відняло мову, крім батьків Настуні, що побігли додому вгамувати дочку. І поки її не забрали, оте «так вам і треба» звучало в головах людей, які були вражені страшною поведінкою дівчинки і вже починали думати щось негоже про її батьків.
…З Настунею довго не розмовляли у дворі, батькам не вдалося пережити такий жахливий сором, тож вони вирішили переїхати до іншої квартири, тим більше, що ця була занадто маленькою для їхньої родини. Дінку забрали з собою. Вона пережила свого ката на півроку.
