Коротка історія Улюча
записана моїм батьком - Миколою Шляхтичем
Далеко з гір Карпатських випливає срібною лентою і в’ється, як би вуж, ріка Сян. По обох боках тої ріки лежить багато старих українських сіл, міст і містечок. Майже в кожній з тих місцевостей можна зустріти якусь стару українську пам’ятку, а передовсім – церкви. Ці церкви різноманітні за своїм віком і архітектурою. Одні дуже старі, пам’ятають татарські часи, поросли мохом. У більшості дерев’яні і дуже знищені. Можна зустріти церкви муровані з каміння, але найбільше дерев’яних. Треба знати, що майже кожна з цих пам’яток має за собою багато спогадів і цікавих оповідань. З цих пам’яток церква в Улючі є, мабуть, найстаршою і найцікавішою в Березівському повіті.
Улюч – велике село. Саме положення села прекрасне – на правому боці Сяну. Чудовий краєвид, чудове поле урожайне, зване Болоня. З полудня село окружене півколом рікою Сян; від півночі над селом лежать невисокі гори, якби сторожі селян. Перша з сих гір, яка занимає східне положення, називається Дівина. Слід згадати, що на тій горі ще за татарських часів стояла сторожа, яка повідомляла селян на випадок нападу. На західній стороні лежить гора Сторожиська, яка сповняла подібну роль, як Дівина. На схід від гори Сторожиськ лежить третя гора, яка зветься Гірка. На тій горі стояла мурована з каміння церква св. отця Миколи і св. Покрови – мала дві назви. З огляду на те, що церква була дуже стара, то в 1905 році була розібрана, а на її місці побудовано каплицю. Каплиця стояла недовго, бо опісля кількох років була спалена, тобто згоріла. На тому самому місці в 1 925 році побудовано дерев’яну церкву і покрито її бляхою. Була і стара дзвіниця з трьома дзвонами. Дзвони купила Софія Гулячок за гроші, які вона дістала за свого сина, що трагічно погиб в Америці. Четверта і остання гора, яка лежить поміж вищезгаданими, називається Дубник. Ця гора найцікавіша, бо на ній знаходиться найстарша церква в Польщі.
Село Улюч (у старих актах зустрічається також назву Улич і Юлич) дуже стара місцевість. Своїми нотатками (записами в історичних актах) сягає княжих часів. Сама церква походить з XVI століття, була побудована в 1 505 році з грубого дерева модрини і була покрита ґонтами. В 1906 році ґонти знято й покрито бляхою. Дуже гарний іконостас. Довкола церкви ростуть старі й грубі дерева. Стара липа має 9 метрів довкола. Під цією липою вдень відпусту щороку на Вознесеніє Христове мала місце відправа Богослужін¬ня. Недалеко церкви стоїть дзвіниця з 4-ма дзвонами. Коли наступала велика хмара, то зараз спішили хлопи, щоб дзвонами розігнати хмару. Треба сказати, що ця церква не була першою в Улючі. Перша згадка про церкву появилася в 1443 році, а першими священиками були Яцко та Іван. Церква з 1505 року, це стара повасиліянська церква.
При церкві був манастир, що його скасував цісар Йосип II. Відписи, які збереглися в Улючі, свідчать про те, що манастир був місцем захисту для людей під час нападів татарських. Церква була оточена оборонним муром. Біля церкви, за муром на південь, лежить поле під назвою Могилиці. За переказами старих людей, на тому місці загинуло багато улючан у боротьбі з татарами. На захід від церкви, за її муром коло 200 метрів, стоїть каплиця, збудована на пам’ятку про страшну епідемію холери, коли щодня було по кілька трупів.
Є ще переказ, що в давних часах прийшло до Улюча двох монахів. Тоді село було розположене в іншому місці, за тими горами. Там і донині місце називають Сільське. Церкви тоді ще не було й монахи з людьми збирались на молитву на горі Дубнику. Монахи занимались збиранням зілля і лікуван-ням людей і худоби. Люде приходили до них по пораду і поміч, і вони людям помагали. Люде за те давали що хто міг. З тих жертв розпочали монахи будову святині.
Є ще й такий переказ. В нижньому кінці Улюча, недалеко гори Сторо- жиськ, де останньо жив М. Дзядик, татари були забрали дівчину Касю в ясир. Після довгої неволі дівчина на старість повернулась до рідного села і рідної хати померти. Коли прийшла до хати, застала у ній інших людей. Казала їм, що вона є з тої хати, але люде їй сказали, що не знають її. Вона розповіла всім про своє минуле, назвала всі дерев’яки в саді і сказала, який смак мають. Влізла на стрих і з застріхи вийняла коралі, що їх сховала замолоду. Тоді щойно люде їй повірили і прийняли до хати.
Є ще наступний переказ. Коли татари надходили, то люде утікали по лісах, а інші ховались по криївках. Тоді яничари кликали по-українськи: ходи, ходи Каська, Марина, впала ти з печі дитина, татари вже поїхали, бодай ноги поламали! По тих закликах люде виходили з лісів і криївок, а яничари забирали їх в ясир.
Під час одного нападу татар, у горішнім кінці Улюча розпочалося якраз весілля і всі весільні повтікали далеко в ліс і там мали кінчати весілля. Але татари їх догнали і багато вбили, в тому й молоду пару. Молода мала на голові вінок з барвінку, який впав на землю і з нього розрісся барвінок по цілій долині. Це місце й донині називається Весільник.
Перейшов час і татарські напади закінчились, але доля людей взагалі не покращала. Настав кріпацький лад. Люди мусили працювати на панщині, а хто ся опирав, то дістав 25 буків. Старі люде оповідають таку історію з часів панщини. Улюцький парубчак Іван Вовк був римарем у дворі в селі Ніздрець і одного разу помітив, що з’їхалось багато панів з наганячами. Покоївка розповіла Іванові, що пани мають їхати на села і бити кріпаків. Іван Вовк вночі перейшов осторожно через сторожу і повідомив селян сусідніх сіл і поміг їм оминути біди.
Інший випадок торкається військового набору в рекрути. До австрій-ського війська мав іти Михайло Тхір, якого батько був слугою дідича і постарався, щоб замість його сина, дідич вислав сина сусіда, який мав таке саме прізвище. Коли з війни повернулися селяни, то один повів матері того Тхіра, що її синові ворог відтяв голову, а він ще кілька кроків біг і упав. Мати з жалю зомліла, зомліла і мати сина, який обманом залишився дома.
Коли прийшла вістка про знесення панщини, священик сказав людям, щоб по Богослужінні не розходились. До людей біля церкви вийшов священик з папером у руці і сказав, що панщина ся вже скінчила. Віднині не мусите іти відробляти панщину, а коли підете, то пан буде вам платити
щодень. Один з парубків сказав, що вже не піде до пана на роботу, але священик радив, щоб ішли, бо хліб треба рятувати, заки свої поля добре заорете і засієте. Настала велика радість у селі. Тоді улючани, на пам’ятку знесення панщини в 1848 році, поставили муровану каплицю при дорозі недалеко двора, коло господаря Дзіка, яка стоїть донині. Народ склав також пісню, яку співали донедавна. Можна її було почути від старих людей на весіллі. Було, старий став перед музикою і казав собі заграти «паньщинонь- ки»:
Встаньте, наші діти, вколо.
Заспіваймо всі весоло.
Тепер вже нам пісня мила.
Панщина ся вже скінчила.
Ой ти сива зозуленько Закувай нам так миленько,
Як ти в той час закувала,
Коли паньщина уставала.
Ой не буду я кувала.
Бо вже нема того пана,
всі тії пішли в кут,
Що носили на нас прут.
В долішнім Улючі є досить велика пивниця. Степан Тхір, який мав понад 80 років, оповідав, що він чув іще від старших людей таке. На тому місці, де є пивниця, стояла корчма, а той шинкар мав зв’язок зі збуями, котрі нападали на двори і з панами ся розправляли. Здобич приносили до тої пивниці і самі там укривалися. Збуї не ходили поблизько Улюча, щоб їх не викрито.
Варто також згадати, що з Улюча походить знаменитий композитор
Михайло Вербицький, який уложив мелодію під Шевченковий Заповіт. Улючани горді, що Вербицького мелодію знає ціла Україна.
Треба теж згадати про сусіднє село Добру, яке основане 1402 року вихідцями з Улюча. А було так: польський король Владислав Ягайло за якісь заслуги надав трьом братам із Улюча Іванові, Дмитрові та Ваньові поле зване Добра. За надане їм поле мали вони наказане спішити в три коні на кожну війну чи потребу короля. Так від трьох улючан нині дуже розбудоване село Добра і широко знане.
Минулися ріжні часи і війни, і панщина. Народ трохи ся оспокоїв, почали люде забувати про гайдуків. Але старі люде не раз говорили і головами порушували, от як Іван Коцан, Микола Куцила і Іван Ґуличок та священик Орест Солтикевич, которий в Улючі обходив 50-й ювілей священства. Священик казав, що в актах парафіяльних було по кілька літ перерви, ніхто нічого не писав, які були причини цього, то не знав.
Іще згадуючи панщину, оповідали старі люде, що в Улючі бувало і так. Як хто ся женив, то перед шлюбом молодиця мусила іти до двору з так званим папером гастамунія і дідич мав підписати, бо інакше священик не дав
шлюбу. Але молодиці по тоту гастамунію не йшли задоволені, тільки з пла-чем, бо знали, що їх чекат. А з двору додому не могли зайти і декотра хворіла потім. Так було зі Степаном Демчуком, який 12 років служив у війську на Угорщині і мав навіть якісь медалі за війну, і хотів женитися. Пішли до священика в справі шлюбу, а той скіровав молодицю по тоту гастамунію. Але вояк сказав своїй молодиці: я тебе беру за жену і сам ти підпишу, і не пустив її до дідича. Але священик не дав шлюбу і жили вони без шлюбу. Обурений дідич подавав тоту справу до біскупа в Перемишлі, але не виграв.
Минулося знущання і здавалося, що людям легше, але не довго, бо наближався 1914 рік. Тепер я бачив все на власні очі. Австрійці забрали хлопів на війну; в церквах дзвонили на тривогу, в селі плач. Забирали коней, зерно і худобу. Наступив великий смуток. А пізніше почали арештовувати тих, що ходили до читальні Качковського. З Улюча забрано 18 хлопів, священика забрали до Талергофу. Називали їх москвофілями. Повер¬нулось тільки п’ять людей, а ті загинули. Оден з тих, що повернули з лягру, Степан Москаль, на весіллі на просьбу гостей, заспівав пісню. Додаймо, що в Улючі був такий звичай, що всі, хто був гостем весілля, мусив на кінець заспівати. Заспівав і Степан:
Побила, побила
Старенького біда.
В Відню не вечеряв,
В Ґрацу не обідав..,
а далі розплакався.
Пізніше забрали з двох церков дзвони – з одної чотири, а з другої три. Люде дзвони знов потім купили. Коли австрійське військо утікало, то поліцаї казали хлопам брати коси і вили та йти в гори і пильнувати, щоб до села москалів не впускати. І так тяглося до 1 91 8 року. Одного разу батько прийшов і сказав, що вже по війні, Австрія ся розпала. Одного осіннього ранку я побачив якихсь зброєних людей і запитався тата що то за одні. Тато мі відповів, що то українські вояки і що віднині є Україна. Вояки ті, то були улючани, оборона села. На громадськім домі був український прапор. Видів я, що люде були задоволені й казали:
Ярма і пута ми вже пірвали
I зруйнували царський трон.
З-під ярем і тюрем, де був гніт, ідем
На вільний світ.
Але недовго було тої потіхи. Зауважив я, що прийшов батько з села й сказав, що до села прийшли лєґіони польські, і що коло двора війна. Українці з польськими лєґіонами ся б’ють. В той час в обороні Улюча впало двох українців: Микола Харидчак з Улюча і Йосип ГОрський з Доброї. Знов арештували кілька хлопів, але недовго їх тримали й випустили.
По воєнних переломах народ призвичаївся до Польської Держави і почав нове життя. Село дуже ся змінило, люде вже не будували курних хат і критих соломою. Багато людей з Улюча виїхало до Франції на роботи і звідтам посилали гроші на будову хат.
З Улюцьких лісів випливає невеличка річка, що віддавна запряжена до
праці порушувати чотири млини і два тартаки. Була то велика вигода селянам. Річка та впадає до Сяну. В селі була кооператива «Єдність», кружок Сіль¬ського Господаря і читальня «Просві¬та». Кооператива мала дві філії. Був в селі мішаний хор і аматорський гурток. Ми їздили з виступами до Сянока. До села приходило багато ріжних газет «Громадський голос», «Нове село», «Народня справа», «Наш Лемко». Була семиклясна школа, в якій навчалось української і польської мови. Село на-лічувало коло 360 номерів, село було українське – але жило в селі кілька ро-дин польських і жидівських. Жили всі мирно, в згоді. Село тяглося на п’ять кілометрів і кожна частина села мала свою назву – Кут, Левков’ята, Крайники, Понивка й Борівниця. Було дві-трисільські пасіки і чертіж. З Улюча щеза австрійських часів вийшли священики Дороцький Михайло і Йосип, сини коваля та Добрянський Микола. третього мая 1939 року в Улючі зроб-лено велику параду. В новій церкві було римо-католицьке Богослужіння, на хорі грала військова оркестра, були пред-ставники з повіту. По набоженстві всі пішли до двору і там промовляв полков-ник: говорив, що не боїмося ворога. З того можна було відгадувати, що ся заносить на щось недобре. При кінці серпня зачали покликувати хлопів до війська, і знов плач. Хлопів, які були покликані, фірманками відвозили до Сянока. їхали – одні плакали, другі співали, пам’ятаю: „Wojenko, wojenko, cóżeś ty za pani, że na ciebie idą chłopcy malowani”. А пізніше покликали коні і вози, за здане до війська дали поквіто- вання на гроші і виплатили гроші, але за ті гроші не було що купити. А в селі шум і плач без перерви. З заходу вже чути було стріли, в голові не була робота, народ думав що то далі буде. На доро-гах фірманка за фірманкою – утікали дідичі, ксьондзи, багачі. Я бачив, як од-
ного вечора поліція виносила папери й палила, а пізніше заладовалася на фірманки, перед тим поперетинала телефонні дроти і поїхала в сторону Сянока. Незадовго прийшли непрошені гості – німці. Зараз можна було пізнати їх, як почали знущатися над жидами. В долішнім кінці села зігнали жидів, одного застрілили, а іншим казали тримати руки до гори й били їх кольбами. То ся людям не подобало, бо що видиш над кимсь, то може бути і з тобою.
По кількох днях був ще бій польського війська, яке було в лісі, з німцями. Поляки наскочили з лісу на німців. Багато було вбитих по обох сторонах і багато польських вояків забрано до неволі.
Але недовго панували, бо внет прийшли радянські війська і казали, що Сян буде кордоном. По кількох днях скликали людей на збори, вибрано комітет сільради. Політрук Круков, пригадую його слова, говорив білорусь-ким харкавим голосом.
По воєнній розрусі в 1946 році, в середу, перед Вознесенієм, ціле наше село пішло з димом. Уціліло тільки три доми. Хто лишився живий, то порозходились люде по різних селах. Так власті війська польського казали. Дехто виїхав на Україну. В селі залишився сирота Михайло {^улячок, син Сєнька і Юлії з долішнього Улюча. Коли в 1 947 році виселили українців на захід Польщі, дехто з-за Сяну повернувся до Улюча до хат, які залишились пусті без господарів. Вернувся і сирота Михайло з родиною Шуби. Згодом на полях улюцьких по вивезених українцях заложено пеґеер, де знайшов працю сирота аж до 1957 року. Але в тому році його звільнили з праці в пеґеері й дали таку довідку, що ніде не міг дістати праці. Обійшов багато пеґеерів надармо, прийшов знов до Улюча, але праці йому не дали. Тоді він пішов на Сян і утопився. Сумно воно виглядає, тільки один українець лишився в Улючі, і той не мав там місця, з нього насміхались і били.
Так воно буває – одні свідомо топляться у воді, а другі між людьми.
