| © Роман К, 01-04-2016
|
Приміський електропоїзд «Київ-Коростень» здійснює чотири рейси на добу плюс один «Святошин-Коростень». І позаяк нас цікавить тільки рейс о 12.18, на решту ми просто не звертаємо уваги.
До речі, «електропоїзд» - довге і марудне слово. А тому «електричка», «тяга», «поїзд» тощо – це саме він.
І саме про поїздку цією тягою ми й говоритимем. Бо хоч скільки вже сказано про поїзди і поїздки ними, ця тема ніколи не застаріє, адже кожна нова подорож – це новий розділ у вселенський книзі, як мінімум, конкретного життя. Це якщо говорити пафосно.
Між іншим. Мені треба не до Коростеня, а до Малина. Потім тяга їхатиме сама ще п’ятдесят кілометрів.
Для того, щоб встигнути на електричку до Коростеня на 12.18 – це вже коли у неї зачиняться двері й вона поїде, а отже, бодай на 12.16, - треба вийти з дому приблизно за годину до – це якщо жити, там, де зараз я. Тому логічно, що коли будильник задвонив о десятій – він був посланий кйобанійматері, а разом з ним і все те, що мало бути зробленим до виходу: неспішне складання рюкзака, туалет, сніданок, читання новин, перегляд ВК, ФБ та скайпу і скачування всього необхідного, бо вдома в Малині інтернет – латентний.
Натомість, коли він задзвенів повторно о 10:40, а потім ще й о 10:50, стало зрозуміло, що такі речі, як сніданок та туалет не настільки вже й важливі, а якщо одночасно складати сумку, застелати ліжко і скачувати, то не все, що мало везтись додому є таким вже й необхідним, так само, як і без половини бажаного для завантаження теж можна прожити півтори доби. Без новин, ФБ і ВК тяжче, тому тут все без змін. Паралельно дзвонить мама і питає, чи я їду сьогодні, да, кажу, їду, не заважай, бо спізнюсь, потяг, суки, перенесли на десять хвилин вперед, козли, коли стану мером – всіх повбиваю, з потягу передзвоню, коли встигну. Мама робить вигляд, що вірить, наче вона вона не знає, як воно насправді, і збирання продовжується.
Насправді, якщо що, відправлення потягу не переноситься вже років півтора як. Але ж блін.
Словом, речі зібрані, все вимкнене, гроші взяті, двері закриті й посимкані – я їду додому.
Десять хвилин до метро
На годиннику – 11.25, тому якщо дійти до шулявського метро за десять хвилин, то нічого страшного. А якщо ще й свято вірити в це – то взагалі.
Однак поблема в тому, що десять хвилин – це півшляху ненавантаженим, тому, якщо стати на верхній ескалатор об 11.40 – то і Бог з ним.
Але об 11.40 я був лише біля колишнього місця роботи, що через щоденне проходження повз не викликає жодних емоцій, а от зараз викликає, бо вже 11.40, а мені ще півдороги до метро.
Тролейбусом, до речі, їхати не варіант, тому що хрін-зна, коли він ходить, та й не стільки вже тут і довго йти плюс не факт, що поки дочекаєшся і доїдеш, то вийде швидше. А от, що пішки йдучи і нерви спокійніші – то то вже точно, адже стоячи на зупинці і не бачачи того гадського тролейбусу, здається, що за ці п’ять хвилин вже можна було дійти ого-го, куди, хоч насправді, це лише шлях до мосту, що є половиною шляху до колишньої роботи, що, як вже казав, є половиною шляху до метро, а от під час йдіння створюється враження дії, що заспокоює вже само собою.
Між старою роботою і метро дзвонить телефон.
Якого хріна, думаю, я ж сказав, що з поїзду подзвоню, баби, бля. Але виявляється, що не бабибля, а батько.
«Ну йоб-тваю мать, пап, їй-богу, нахєр ти це робиш? Мені зараз тільки говорити», - думаю, беру слухавку і кажу пап, бля, шо ти хоч, я тут запізнююсь, я ж мамі сказав, як діти ото, бля, мені тільки говорити з вами. Батько, попередньо знаючи, що доведеться вислухать нестримну матючню, бо ми вже давно не соромимось і це круто, спочатку дивується, що матючні як такої не почув, а потім, все ж, трохи ображено каже, щоб я не вицьогокувавсь, все ж з батьком говорю, і взагалі, чи вже з дому вийшов, бо він мене знає. Нє, бля, кажу, лежу ще, бля, на ліжку, жопу чешу, звісно, бля, я вже, нахєр, вийшов і біжу до цього блядського метро, а ви ото мені дзвоните і заважаєте, як діти ото, їй-богу, пап, ну чи не йоб-тваю мать? Твою мать йоб, чи не твою, то вже тебе не цікавить, каже батько, а якщо вийшов, то вже добре, бо я, каже, тебе знаю, ти міг ще спокійно лежать і жопу чесать, бо ж в тебе часу ще ого, скільки, ти ж завжди, каже, повсюди встигаєш. Ай, не пизди ото, серджусь я, бо він правий, а він, до цього намагаючись ховати сарказм, уже відкрито рже і каже, що от я жук і ладно і щоб я біг швидше і не переживав, бо без мене не поїде, і що десь в пів-на першу він мені подзвонить, тим більше, в них обід буде. Угу, кажу, якось запихаю телефон до кишені і прозріваю, що на перехрестячку поставили пішохідний світлофор, і нахіра ото він, думаю, людей ж не багато тут, та потім розумію, що це – зелений хрест аптечний мига, і йду далі.
Таки йду, бо вже втомивсь і вже 11.43. І я дуже сподіваюсь, що ніхто більш не подзвонить, бо коли я говорю телефоном, то зазвичай чомусь сповільнюю ходу, а це зараз ну зовсім не те, чого б хотілось.
І от я переходжу це перехрестячко і опиняюсь на риночку, де китайці, в’єтнамці і решта торгують всіляким добром на кшталт трусів, шапок, взуття, курток, ліфчиків та рештою менш важливих речей. А ще там є наливайка – як взяти вправо, то в куточку. Ніколи там не був, але хочу та стрьомаюсь, бо там горіляку наливають, тому таке, але на вікнах намальований ще, мабуть, з радянських часів, бо якщо ні, то мені їх шкода, бутерброд з ковбасою з отакенними шматками сала. Але я не йду на риночок, бо там попереду ще плювок стоїть, що ТЦ називається, а йду вліво – туди, де стоять маршрутки й стрьомні люди, за якими є підземний перехід, а в ньому – банкомат, термінал, магазин хутра, взуття, кавомашина, ще щось, та головне – туалет, де папір видають тільки коли заплатиш: ото заплатив, взяв рулон і відмотуєш, а тьотка-туалетниця в цей час дивиться на тебе й оцінює, чи зможеш ти насрать на ту кількість паперу, що відмотав, чи понти кидаєш. А ще що тут є – то це табличка, яка, я так підозрюю, світитись має вночі, але такого дива я ще не бачив ніколи, а на табличці написано, «вулиця Є. Потьє», хоч він дуже навіть «Е», а перехід, з якого я виходжу, бо між спуститись і вийти по прямій – метрів сім, взагалі на Довженка.
Але повз лівий обрізок риночку пройти таки треба. Що, власне, і робиться. Там – нічого цікавого, бо завоз не сьогодні і ці труси я вже бачив. Тому проскакую повз скажений апендикс дороги, де на п’ятачку зазвичай збирається купа народу, який пре в різні боки: з-за лівого обрізка риночка, з «Єви», в АТБ/«Пузату хату», вправо до магазину «Преса України», або в той ж бік, щоб міні-завулочком, в якому теж туалет є, пройти до метро і яким я ходжу, коли йду з метро, а зараз йду прямо, думаю. Чи не взяти мені кави у «Франсуа», але вже 11.45, а в мене ще нема жетона, пробігаю повз нецікаві «Дрова» - і от воно метро.
Благо, зараз середина будня, тож взяти два жетона не так вже й складно, а вкинути одного з них в турнікет і стати на верхній ескалатор – ще простіше, тому от.
Далі буде
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
