Скільки гарних слів написано та сказано про любов до Львова. А ось у мене з цим містом не склалося. Не скажу, що не люблю Львова, просто Львів не любить мене. Коли б не приїхав до цього славетного міста завжди вляпаюсь в якусь халепу. Почалося це ще з перших відвідин на початку семи десятих минулого сторіччя. Я, разом з студентами геологічного факультету, мандрую західною Україною. В Карпатах стільки спокус, що ми не вклалися в кошторис. З Коломиї послали батькам листи, щоб вислали гроші у Львів, на поштамт до запитання.
Хлопці пішли на площу Ринок, до пам’ятника Міцкевичу, а я зразу до поштамту. Манили не тільки гроші, а й вітражі, про які дуже багато чув. З розумним виглядом повитріщався на цю середньовічну дивовижу. Це вже потім довідався, що поштамт спорудили в кінці дев’ятнадцятого сторіччя, і до середніх віків він не має жодного відношення. Коли набридло зображувати з себе естета, став в чергу до віконечка. Переді мною гарненька дівчина прибалтійської зовнішності. Отримала повідомлення, яке треба заповнити, але видно по всьому не розуміє як. Заглядаю через плече в аркушик. Так і є, переказ з Риги.
- Ви теж не розумієте української мови? – звернувся до дівчини російською, в надії завести знайомство.
- Це хто тут не розуміє української? – почувся за спиною різкий хрипкий голос.
Я прочитав не один десяток книжок радянської пропаганди про боротьбу доблесних чекістів з ницими буржуазними націоналістами. В дитинстві мріяв, що коли виросту, стану чекістом і поїду на західну Україну продовжувати боротьбу. Не ховався з цим бажання коли виріс, але на той час все вже скінчилося. Лише в анекдотах про вуйків та москалів зберігся відголосок тої боротьби. До хрипоти сперечався на цю тему із студентами з заходу. Щоб переконати в тому, що я не правий, щоб побачив все на свої очі, мене взяли з собою студенти геологи, які сколотили туристичну групу.
« Кажете, що все давно вже скінчилось?! – подумав про себе. – Та ні, брешете». Заціпенів від страху і, звичайно ж не обернувся на голос. Вдав, що це не до мене. Тремтячими руками заповнив повідомлення, отримав гроші, неслухняними, неначе не своїми ногами дійшов до виходу із зали і прожогом вилетів на вулицю. Вскакую в пельменну, що була навпроти, стою відсапуюсь, спостерігаю за виходом з поштамту. Сподіваюсь, що я їх побачу, а вони мене ні. Але з поштамту виходять хлопці з нашої групи. Махаю їм з дверей, мовляв ідіть сюди. Тепер зовсім не страшно, вже не один.
- Ой хлопці, що зі мною було – почав я, коли ми взяли по порції пельменів та стали у столика біля вікна – На мене напали бандерівці. Там була дівчина з Риги, я їй став допомагати, розмовляю російською, а вони кажуть: «Пішли вийдемо, ми тебе навчимо української мови». Вийшли. Ну я їм показав …
Голосний регіт привернув увагу всього закладу.
- Так то ж були ми. А ти так перелякався, що й не оглянувся.
Поки доїхали до Києва історія обросла такими подробицями, що й голлівудські сценаристи не змогли б придумати. Коли я потім з’являвся на геологічному факультеті, то на мене показували пальцем і казали:
- Оце той самий чекіст, що один відбив львівський поштамт від бандерівців.
Це мене так достало, що наступного року не поїхав з геологами в Крим .
