Вольному - воля, спасенному – рай, скаженому – поле, а чорта не шукай. І чого мені згадалось це прислів’я? Друга частина не дуже популярна у вжитку, але її приказувала бабуся. Мене особливо хвилювала доля скаженого. Чому йому в поле? Бо серед людей вже життя нема? Собака чи лисиця хвора на сказ, втрачає всілякі орієнтири і обережність, біжить між люди, бризкає слиною, прагне вкусити когось. А скажена людина навпаки прагне сховатись від таких же як вона. Я от вичитала в тих брошурках, що ВІЛ через слину не передається, ні через поцілунок, ні через укус. А все ж хвора людина завжди відчуває себе скаженою, бо хворіти – це соромно, хворобою ти виказуєш, який ти слабкий і уразливий, і відразу знайдеться якась нікчема, яка готова штрикнути тебе палицею, щоб побачити твої муки. Або ж просто презирливо скривитись. Хворий, значить ти обтяжуєш тих, хто поруч. Тому в поле, в поле…. Або в ізолятор, або в лазарет.
До мене знову хтось заходив, я не звертала уваги. Ці пігулки і надія, яка не справдилась , зовсім мене підкосили. Так, забрали останні сили. Я була така висохла і легка, що просто плила у потоці свідомості, лиш інколи чіпляючись за спогади, слова, візерунки.
Продовження кінця
Візерунок кровоносних артерій в мене став геть не чітким, ледь вгадувався. Це означало, що пора переходити на більш дорогу наркоту, бо мене чекав фінал багатьох моїх друзяк. Дорога наркота означала присутність грошей. Все своє я вже продала. Його було досить багато, хватало надовго. Зараз у мене залишився тільки перстень і пара джинсів-футболок-кросівок. Документи в мене забрала мамахен, щоб я не могла продати квартири і якось втрутитись у діяльність фірм-фірмочок, що реєстрував на мене батько. Я навіть була тому рада , «позбав мене від спокуси і визволь від лукавого».
Тому я вирішила влаштуватись на роботу. Кєп мені в допомогу. Кєп, який позбавив мене сорому і ілюзій, який дав і забрав у мене любов. Кєп, який ще час від часу вживав мене, кажучи, що я ще не зовсім тухле м'ясо. Інколи навіть кажучи, що я виключення, якому наркота придає шарму. Я не стала маргіналкою, аристократичність бабусі мене рятувала. Я стала кур’єром. Такий собі ангелочок Кєпа, амурчик, що приносить щастя дози. Це було ризиковано, але ж безпечніше тільки померти. Мене могли прирізати десь на квартирі, ті хто довго очікував дозу любові, могли спіймати ті, хто довго очікував в засідці з надією на підвищення і більш ситніший продпайок. Така система. Врешті - решт, виграли другі, залишивши мені життя, але відібравши волю, і повідомивши про те що, життя ненадовго залишається за мною.
Це було навесні, те ж небо знову блакитне, ті ж дерева, те ж повітря і те ж сонце. Я поспішала з розпакованими дозами, для себе я приховала в перстні теж радості дрібку. Мене взяли під руки біля під’їзду. Я не кричала, ніяких звукових чи силових ефектів, так же легко я б і під ножем помирала. Просто приймала буденність. Це потім мене підкосив синдром відміни, простіше ломка. Акт високого ступеню болю від відсутності любові.
