Сутеніло. Небо сіріло, напинаючись темно-фіолетовими хмарами, розводило селян по хатах. Марія з Миколою сиділи на ґанку. Із пакетиком соняшникового насіння – останнім запасом з минулорічного врожаю. Чекали приїзду онука Тараса. Знали, що з парубком не засумуєш. Мали з неслухняним шибеником не одну проблему. Відтоді як звівся на ноги, лише встигай за ним пильнувати. Батьки надто пестять сина, цяцькаються з ним, виконують кожну його примху, залюбили.
Та біда підібралася з неочікуваного боку…
Тарасик привіз із міста від матері багато гостинців. Ще й ноутбука. Старого, схожого на дипломат. Перемотаного з обох боків скотчем. Прилаштував його у вітальні на столі, поставив на вишиту скатертину Марії, проти чого активно протестувала господиня. Якось вмовив бабцю, задобрив шоколадними цукерками. Заходився підводити Інтернет.
- Зараз налаштую, будете мати Скайп. Дзвонитимете нам з мамою безкоштовно. Коли захочете.
Старі тільки знизували плечима. «Для чого нам та чудасія? Є ж телефон.»
Марія одразу махнула рукою на штукенцію, до якої так прилип онук. Микола спершу теж обходив пристрій десятою дорогою, називаючи його «букою». Та з часом, помітивши, як онук відкриває стрічку новин, гортає малюнки і дивиться фільми, й собі почав цікавитись. Зазирає Тарасику за плече, боязко крутить хвостиком, мов той Рябко, переминається з ноги на ногу. Просить пошукати старі кінострічки або рецепт засобу від радикуліту.
- Навчиш мене?
- Без проблем. Ноутбук все одно тепер ваш. Я ж лишаю його вам з бабусею.
І почалося, закрутилося. Спершу у Миколи нічого не виходило. Він постійно забував, що і коли потрібно натискати, йому не підкорялася мишка. Дід сильно нервував, проклинаючи все на світі. Але, що незвично для його нетерплячої натури, не відступав. Приборкував його поволі, немов хижого звіра.
А про перші успіхи розтрезвонив усьому селу: «Я зміг!»
Як це не дивно для людини його віку, Микола швидко опанував чудернацьку машинерію. І пропав… Час, який він раніше так дбайливо беріг на сон, крали безмежні віртуальні простори.
На їхню хату з сумом позирали сусідські дівчата, очікуючи, коли ж надворі з’явиться Тарас. Видний парубок, що й казати. Ще й не Васильківський.
Та даремно чекали. Що молодий, що старий – обидва потонули у блакитному екрані монітору.
Відсвітило красне літнє сонечко, вже провели на автостанцію Тараса. А на підході жнива. Просить хазяйських рук господа, заростає бур’янами город. Марійка не вдатна сама усе попорати. Хоч приший кілька зайвих рук. Бо Миколі все ніколи. Підкорює соціальні мережі.
Лайкозалежність прогресувала. Як підступна вірусна хвороба. Манили вони його своєю доступністю. Ті кляті соціальні групи. Тут ти знайдеш не лише усіх знайомих і друзів. Ти запросто можеш заприятелювати із відомим політиком або співаком. Поспілкуєшся з цікавими людьми, прочитаєш останні новини, побачиш те, що фільтрують в теленовинах, відчуєш себе частиною чогось великого, значного.
Прокидаючись о п’ятій ранку, Микола спершу вмикав ноутбук. Прибігав перевіряти соцмережі й в обід, полишивши худобу на сусідських хлопчаків. Що вже говорити про вечір, коли старий просто залипав біля монітору. Переписувався з давніми армійськими друзяками, коментував і оцінював останні події не лише країни, а й світу. Додавав все нових друзів, нарощуючи електронний електорат. При тому нещадно ганив тих, хто не поспішав відзиватися на його запрошення. Називав буржуями, зазнайками.
Марія тільки хапалася за голову. Витинала йому дверима, які негайно потрібно змастити, перестиглими томатами чи козою Дашкою, котра, полишена без нагляду, забрела на сусідський город і наробила там шкоди.
Микола вже майже не реагував на її докори. Завис в тому Інтернеті. Хіба не розуміє, що віртуальний світ лише здається широким. Насправді він до неможливого тісний. І що робити зі старим? Його ж не переформатуєш з допомогою деркача.
Не раз поривалася сховати ту штукенцію, викинути на смітник. Останньої миті зупинялася. Начитавшись в газеті про інфаркти, боялася, що без улюбленої іграшки старого вхопить грець.
Дід поволі марнів. Починав сприймати віртуальне життя за справжнє. І ставився до нього із запеклою серйозність. Нестримність в перемішку з образою. Чому Петро Капусняк, який зараз на сайті, не лайкає його нову газонокосарку, а Роман, однокласник із Чернігова не привітав з народинами? Він же постійно товчеться у тих соцмережах, не міг не побачити значка.
Емоційні підйоми у нього чергувалися з душевним спустошенням. Ходив засмиканий, неголений. Якось раптом схуд, став лінивим, дратувався із щонайменшого приводу. Але електронного звіра не покидав.
А одного ранку Марія, вибиваючи надворі подушки, почула із хати розпачливий вереск. Не на жарт злякавшись, вбігла засапана в дім. Застала Миколу у вітальні. Перед ноутбуком. Він смикав за розетку зарядного пристрою, бив пальцем по клавішах, шепотів благання, але апарат продовжував німувати. Зламався!
Марія лише плескала в долоні, не дозволяючи собі привселюдні вияви радості. Востаннє дід так ридав, коли на селі раптом вимкнули світло і він не побачив вирішальну гру чемпіонату світу з футболу.
Наступні кілька годин Микола панікував, намагаючись видзвонити онука. Прутка Марійка встигла це зробити першою. Молила Тараса до батечка: «Не ремонтуй!»
Два дні Микола страждав на віртуальну ломку. Руки свербіли почитати останні новини, заглянути на свою сторінку в соцмережах. Він навіть причепився до Галюні – секретарки сільської ради, з проханням посидіти кілька хвилин за її комп’ютером. Буцімто перевірити, чи немає надзвичайно важливого листа.
Десь з пів години дівиця повільно цідила з філіжанки каву і намотувала кола біля свого робочого місця, а потім не витримала і вигнала надокучливого односельчанина:
- Вибачте, Степановичу. Назбиралося роботи. Маю працювати.
Онук приїхав на вихідних. Подивився на мертвий ноутбук, сумно зітхнув:
- Стара модель. Деталей вже не знайдеш.
Очі старого згасли. Вуста скривилися дугою. Ось-ось знову поллються сльози.
- Але ви не хвилюйтеся. Ось що я Вам привіз.
Тарас витяг із дорожньої сумки планшета.
- У мене є новий. Цей мені не потрібен. Буде Вам.
Він провів пальцем по екрану, вмикаючи пристрій.
- Але як…
- Це сенсор, - відрапортував він. - Все дуже легко. Я навчу.
Подивився у бік бабусі, яка ладна була спопелити його гнівним поглядом, по-змовницьки підморгнув.
- Не бійтеся. Зараз усі такі. Із сенсором. Планшет набагато кращий за ваш ноутбук.
- Кращий? – скептично перепитав Микола.
- Авжеж, - бадьоро кивнув Тарас.
В онука знайшлися термінові справи і він не забарився з від’їздом, полишивши діда сам-на-сам із диво-штукенцією. Бурмочучи собі під ніс щось сердите, Микола длубав по гладкій поверхні екрану загрубілими пальцями трудівника, шкріб, пестив, як непіддатливу до ніжності молодицю. За годину вже скрушно зітхав і ледь не плакав.
Вклався у ліжко знервований. Навіть не приділивши належної уваги своїм улюбленим сирним вареникам.
Прокинувся удосвіта і ану підкорювати штукенцію. Якось, з бідами навпіл, наколупав свою сторінку у соцмережі. І випадково поїхавши пальцем ліворуч, лайкнув пост з голими дівицями, чим ледь не зіпсував свою репутацію порядного чоловіка. А потім, длубаючись у налаштуваннях, в які потрапив невідомим чином, заледве не видалив свій профіль.
Смачно, з натхненням вилаявшись, поклав планшет на стіл і почав натягати робочі чоботи.
Взявся до праці. Розкидав добрива, підворушити бурячки, насік худобі бадилля.
А ввечері, сьорбаючи за столом липовий чай, поглянув на планшет і сказав дружині:
- Приїде Тарас, нехай забирає. Навигадують усіляких витребеньок. Ця техніка не для моїх нервів.
- Заспокоївся, награвся, - Марійка широко позіхнула, щоб приховати посмішку, котра так і липла до обличчя.
- Заспокоївся. Поки що. Ось продамо врожай, розрахуємось з боргами, і буду збирати.
- На що? – вражено видихнула дружина.
- Як на що? – щиро здивувався Микола. – На новий ноутбук.
