Знайомий голос долинав у сусідню кімнату навіть крізь нетрі слухавки. Женька зраділа: мама говорила з бабочкою! Мама не знала, що за дверима причаїлася дочка, та й тільки глухий мій не розчути дзвінку оповідь бабочки Наді. А Женька таки не компотом мила вуха, тож жодні кісточки не заважали їй довідатися приємну звістку.
Бабочка Надя – саме так, відкинувши дивакувате «бабушка», її називала Женька – зателефонувала повідомити, що в новорічній листівці, яку традиційно надіслала із села, вона поклала п’ятьорку для внучки. «Хай буде дитині на шоколадку, – щедрим жестом обдарувала, але й висловила побоювання: – Главне, шоб на пошті нічого не стирили. Я гроші всередину листівки поклала, шоб на світлі не було видно. На всякий случай».
Кілька днів Женька провела в приємному очікуванні і не могла знайти собі місця. На що вона витратить п’ятьорку? Певно, що не на шоколадку. Саме стільки коштувала лялька Барбі з гнучкими руками й ногами. Це була незвичайна лялька: шовковисте волосся, біла сукня, ба навіть крихітні черевички на підборах! Досі про це навіть мріяти було боязко, але з п’ятьоркою в кишені Женька могла б легко уявити, як чарівна лялька сама пливтиме до рук. Таким має бути справжній Новий рік!
На диво, мама не відчувала святкового піднесення, хоча, почувши, що бабочка Надя надішле гроші, трохи повеселішала. Але коли довгожданий конверт знайшовся у скриньці, Женька п’ятьорки не отримала.
– Ну що там? – спитала нетерпляче.
– Бабуся вітає нас усіх з Новим роком! – сказала мама і простягла листівку. – Постав, доцю, в сервант.
Доки Женька бігала до вітальні, п’ятигривнева купюра зникла в кишені маминого халата.
«Ну що ж, листівка теж дуже красива», – підбадьорила себе Женька, і, щоб не заплакати, взялася за прибирання.
Коли Женьчине завзяття до прибирання не згасало годинами, це могло означати лише одне: наближення Нового року. Стратегія полягала в послуху: перескладати одяг, позбирати всі іграшки до ладу, не чіпати Васька і слухатися батьків. Якщо бабоччину п’ятьорку вкрала зла поштарка, то єдина можливість отримати на Новий рік подарунок – Дід Мороз. Варіант ненадійний, бо, на відміну від бабочки Наді, іноді він буває невдоволений поведінкою Женьки, і тоді їй дістаються тільки мандаринки й цукерки. А тому треба дуже старатися: адже від того, що батьки перекажуть Дідові Морозу, залежить, чи отримає Женька свою гнучку ляльку Барбі.
Утім, дівчинка прибирала не просто так. Цікавість до антресольок і комод виникла не тільки з бажання піддобритися до батьків – Женька знала: якщо доля в особі Діда Мороза таки виявиться до неї прихильною, то в якійсь із шафок лялька Барбі лежатиме напевне. І щоб пересвідчитися, що в омріяний день розчарування не буде, Женька бажала віднайти подарунок. Якщо не знайде – готуватиметься не плакати, як на день народження, коли замість велосипеда їй подарували імпортну куртку. Проте десь у глибині душі дівчинка сподівалася, що Дід Мороз, хоч і явно з батьками у змові, але все ж не вчинить так із нею. Тим більше, лялька ж дешевша, ніж велосипед – про нього взагалі годі й думати!
Однією з найбільших, окрім ляльки, Женьчиних передноворічних мрій була злагода батьків. Однак саме на свята вони чомусь завжди сварилися. От і сьогодні крізь стінку Женька почула розпачливе: «…ні на що навіть подарунка купити, так уже й рибину нещасну нам дорого!»
Але все-таки вони намагалися не лаятися, хоч і не завжди виходило. Разом прикрашали ялинку, дивилися телевізор і обговорювали страви до святкового столу. А за два-три тижні скуповувалися до свята.
Врешті, старий холодильник поступово наповнювався різною смакотою – ковбасою, сиром, яблуками, мандаринками, цукерками, а іноді навіть маринованими грибами. Коли батько пилососив у кімнаті, а мама виходила в магазин, Женька любила прокрадатися на кухню, відчиняти холодильник і діловито милуватися продуктами, які прикрашали досі майже порожні полиці. Та і як тут не милуватися: одна річ – бездонні банки з маринованими огірками й помідорами, що їх, здавалося, неможливо було доїсти, слоїки з варенням, шмат сала, якого Женці не давали часто, прив’яла цибуля, морква, кілька яєць збоку на поличці… А тут, за лічені дні, холодильник сам ставав, ніби прикрашена їжею кімната. Милуючись нею, головне було – довго не тримати дверцята відчиненими і нічого не чіпати. Для Женьки, яка з дитинства усвідомлювала, що очікування щастя – найбільше щастя, легко було слухатися цього наказу. Їй і на думку не спадало щось розгорнути чи, тим більше, з’їсти. І наминаючи за обідом гречку з маринованими огірками, вона думала про те, що зовсім скоро допомагатиме мамі робити святкові бутерброди з ковбасою й сиром.
Якось мама принесла з базару копчену скумбрію і поклала її в холодильник до решти святкових продуктів. «Люблю скумбрію більше, ніж київський торт», – жартувала вона. Тато не схвалював цього «буржуйства», але промовчав, намагаючись зберегти хитке примирення після нещодавньої сварки.
– Тільки нічого в холодильнику не чіпати – це вас обох стосується, – непривітно зиркнула мама на тата, а тоді вже до Женьки: – Ти мене почула?
– Ну звісно, мамо. Я нічого не візьму з холодильника і не з’їдатиму цукерки з ялинки, а якщо вже так станеться, то не залишу порожнього фантика, обіцяю, – і чкурнула в іншу кімнату.
До Нового року лишалося два дні. Женька запропонувала перескласти в холодильнику пакунки й повитягати напівпорожні баночки: може, щось в них уже зіпсувалося? Мама нічого не мала проти – вона не любила прибирати в холодильнику.
Прочинивши дверцята, Женька раптом відчула запах копченої скумбрії. Навіть якби вона не побачила, де саме лежить риба, могла б безпомильно її знайти по нюху. Пряний аромат скумбрії злякав Женьку: вперше їй спало на думку з’їсти щось зі святкових продуктів. Та вона лише дістала рибину, розгорнула целофан, нахилила голову і вдихнула похощі золотистої тушки. І так смачно було її нюхати, що подумалось: може, й справді копчена скумбрія смачніша, ніж київський торт? Але Женька надто давно не куштувала цієї риби, щоб сказати точно. Так вона і стояла, водячи носом сюди-туди, вдихаючи рибу від голови до хвоста, а тоді навпаки – від хвоста до голови. Заняття так захопило її, що вона не почула, як мама увійшла до кухні.
– Женічко, давай разом прибирати! – сказала мама, зазираючи за дверцята холодильника, де її дочка, присівши, всмак нюхала копчену скумбрію. – Ой, що це ти робиш?
І в майбутньому Женя рідко відчувала такий пекучий сором, як тоді, коли мама побачила її припадання до риби. Від несподіванки дівчинка рвучко захлопнула дверцята, але забула покласти скумбрію на місце, та й так і стояла з нею.
– Мамо, не хвилюйся. Я б її не їла. Я тільки трохи понюхала. Не свари мене, ну будь ласочка. Я зараз назад покладу!
Десь далеко лишилася лялька Барбі, коли Женьчині очі розтопилися. Лялька ніби відпливала разом зі сльозами, що котилися по щоках.
– Що тут сталося? – забіг батько і переможно заявив: – Що, знову дитину до сліз довела?!
Та мама не знайшла, що сказати. Вона, як і Женька, тільки без скумбрії в руках, стояла ні в сих ні в тих і дивилася, як плаче її дочка.
На вечерю мама приготувала картоплю-пюре, відкрила мариновані помідори і порізала скумбрію, хоч до Нового року лишалося два дні. Риба смакувала ще краще, аніж пахнула. Але значно більше Женьку радувало те, що батьки не розсварилися ще дужче, як вона передчувала. Відділяючи хребет із хвоста (смачнішу частину, як і бабочка Надя, лишала іншим), мама відчувала, ніби з плечей у неї спав тягар.
Коли Женя приїздила в гості до батьків – чи то сама, чи з дітьми, то часто купувала батькам кілька тушок копченої скумбрії, хоч вони й самі вже могли дозволити собі їх купити. Мама все-таки й справді любила рибу більше, ніж солодке.
– А пам’ятаєш, як тобі було п’ять років, і перед Новим роком ти дістала з холодильника якусь рибу й нюхала її? – згадала якось мама. – Мені так соромно стало, так шкода тебе було… Ти стояла така мала, налякана, думала, я накричу на тебе. Вже скільки часу минуло, а я досі пам’ятаю, як ти злякалась і зачинила двері, забувши покласти рибу в холодильник…
– Чесно – якісь смутні спогади про те, – відповідала Женя. – У мене про той Новий рік лишилися яскравіші враження – лялька Барбі з гнучкими руками й ногами.
