Жива людина , вільна людина стояла на порозі камери. І щось казала. Що саме? Я не розуміла. Дивні слова, таких слів ще не було в моєму житті. Ні в дитинстві, ні в юності, ні в тюрмі ніхто не вживав таких слів. А, ні помиляюсь, отой лікарчук, що мав до мене лабораторний інтерес іноді, начитавшись статейок більш успішних своїх колег, щось городив про вірусне навантаження, про особливу терапію, про забір крові. Але я його забула, і значить забула все, що він говорив. Думки мої кволо поповзли, полохаючи ще не відмерлі нейрони пам’яті. Сіра речовина, ой яка ж вона сіра. Але думки і мій мозок були дуже обережні, вони аж ніяк не виявляли свідомої присутності у моєму тілі. Я продовжувала лежати тихо і подих мій мене не видавав. Людина змовкла і знітилася, може ця істота, цей гомо сапієнс вирішив, що його слово цілюще. Що він як Іоан Златоуст зцілить мене купою інформації? О, я б могла йому почитати віршів. Раніше їх теж вважали чарівними, а поетів магами, яких інколи легенько, заради профілактики підсмажували на вогнищах. «А ясновидців , втім як і очевидців , в усі віки спалювали люди на вогнищах»,- згадалась строчка з пісні барда.
Людина зробила крок вперед і два кроки назад, тобто зникла. Почекаємо, що буде далі. Пам'ять повертала мене кудись, крутилася навколо днів, подій, які вже стали неважливими, бо їх не було, вони померли. Була тільки я, яка теж мала б скоро пізнати смерть. Коли ми є , то смерті немає, коли є смерть – тоді немає нас.
І смерть прийшла, і розчинилась в нас. Не виключено, що деякий час про мене хтось згадуватиме, але не буде такої людини, що згадає мене щасливою, запальною, веселою.
Мати: тяжкий тягар, знала б в колисці задавила.
Владек: шльондра, тотальна помилка.
Діти:ми її не знали.
Хтось, хто розбирає кримінальні архіви: і таке буває з багатими дівчатками.
Більш не наважусь думати, хто може мене згадати. Всі хто коловся разом зі мною, вже напевне розчинились у тій, кого я чекаю. Нікому не потрібна душа.
Пігулки скінчились, не пам’ятаю коли. Раніше, ніж скінчились мої сподівання. От коли скінчилось і те, і інше стало геть кепсько. Хоч і почалась весна.
Продовження кінця
Весна продовжувалась. Тепер і я стала такою ж дієвою. Мені потрібна доза. Доза, щоб відчути, зрозуміти цей світ, щоб злетіти і полюбити все. Я майже все зрозуміла, зрозуміла цей світ, він любить нас і потребує нашої любові, але хтось забрав у нас можливість любити все без виключення. Світ залишив нам можливість любити частково і лише своє:хобі , чоловік, батьки, діти, собачка, зелений кольор, місяць, червоне сухе. А ну, спробуй, полюби чужого чоловіка або чужих дітей.
Доза дає можливість любити все суще. Може дійсно колись релігія заміняла людям (ще досить нерозвиненим тваринам, які не подолали еволюційний щабель) дозу. Доза і тримає нас як рабів. Трошки інший культ, але зі своїми обрядами, зі своєю церковно-словянською мовою, з пастирами, з покаянням і прощенням, з хрестовими походами, з іконописами і іконостасами, що постають у нашій уяві. Деякі міняють одне на інше. Туди-сюди. Мінялам це продовжує життя. Не знаю чи залишається з ними любов, чи не змінюється вона на ненависть до тих , хто живе без наркотика віри. Та що мені до них. Я не проміняю своє божество на убожество віри. Добре, що бабуся не знає. Чи знає? Може вона спостерігає за мною, може охороняє? Та ні, тоді б вона мене зберегла. Брехати не могла, але і правди часто не казала, тієї засмальцьованої правди, що людям просто необхідна.
Мені тепер став до нагоди мій перстень. В ньому, прихистку моїх дитячих фантазій; в ньому, безперечній родовій реліквії; в ньому, матеріалізації платонічного кохання,- в ньому тепер я носила дозу. Amorem canat aetas prima.
Я навіть спробувала вживати дозу з допомогою механізму персня, вставляло, але не дуже. Не уявляю якої сили мала бути та отрута, щоб вбити когось через перстень. Але доза таки мене вбила. Всі тепер знали мене, як Раду Берегиню Перстня.
Більшість мислячих тепер захоплювались новою казковою фантастикою, що витісняла з наших літературних уподобань детективи( там вічне протистояння закону і всього, що поза ним - ми поза законом), історичні романи(вони щось всі замовчують про роль наркоти в історії), любовні романи(всі знають, що без дози любові не має), науково-популярну фантастику( кому цікаві правильні некайфові роботи та інші тверезі і суворі планети), соціально-побутові романи(це взагалі нонсенс, про бурхливе спарювання доярок з трактористами на бурякових плантаціях).
Наші фентезі все знали про чарівний порошок і паличку-заштрикалочку, про гномів і орків, про гоблінів і ельфів. Наші фантазії були безмежні, але могли вміститись в краплю ширки, в мутну росинку. Росяна весна перейшла в літо, в веселкове літо. Радощам і легкості не було меж. Нові знайомства з неординарними людьми, нова філософія, новий одяг, новий стиль. Нью, ню, нюанси буття. Збільшувалася температура і мені потрібна була все більша доза, більша доза любові. Мені завжди було потрібно більше любові. Але як її виміряти, зважити? Тепер з цим було простіше, лиш більша доза і тільки. Але от чорт, доза ставала більша – любов менша.
Я ставала худішою і хитрішою. Меткою, якщо в мене хватало заряду, до моменту, коли потрібна нова доза-правка. Кожна доза мене виправляла, витончувала, відривала від життя, яким жили люди поруч. Ну і що, що ці люди сипали прокльонами, що я могла зробити? Всі наркомани кидають наркотики, деякі ще за життя.
Або в місцях неволі.
