Прийшов до мене студент на практику. Проінструктував його з техніки безпеки на робочому місті, згідно з затвердженою інструкцією, підписав прийомну записку і відправив в відділ кадрів оформлюватися далі. Пішов студент, чую дзвінок на крані дзвонить безперервно. Зазвичай дзенькне разок, мовляв рушаю, будьте уважні. Це стало так звично, що на ці подзенькування і не звертаєш уваги. А тут дзвонить, прямо таки розривається. Мабуть щось трапилося. Визирнув в двері і побачив жахливу картину:
Краном вздовж цеху везуть величезну, на всю ширину прольоту, деталь, зачеплену довгими тросами так, що вище підняти неможливо. Назустріч рухається мій студент, нічого не бачить, нічого не чує, бо в вухах у нього навушники від плеєра. Назвати музикою, те що слухає сучасна молодь у мене рука не підіймається. Це просто якісь ритмічні шуми. Суне нещасний студент назустріч неминучому зіткненню, лише киває головою в такт того що слухає. Кранівниця зрозуміла, що хлопець не поступиться і дала задній хід. Важка залізяка продовжила рух, але не прямо, а як на гойдалці трохи вверх. Це врятувало хлопця. Відбувся переляком та чималою гулею на лобі.
Боялися, щоб не було струсу мозку, тож звернулися до лікарів, які зафіксували виробничу травму. Коли оформлювали документи інспектор звернув увагу на те, що в інструкціях немає пункту, який би забороняв ходити по цеху з навушниками в вухах. І ось тепер мені треба писати пояснювальну записку, чому саме такий пункт відсутній. На роботі шум, галас, весь час відволікають всілякими дрібницями. Вирішив писати вдома. Розклав на столі папір, взяв ручку, сиджу думаю, що ж його писати. Що студентські звички не минають до самої старості. Як переписував свого часу курсові ще засновників факультету, так і зараз кожного року переписую інструкції складені далекими невідомими попередниками. Що коли ті люди писали інструкції не було плеєрів та навушників, які можна вкинути в вухо. Ми ж то ходили з приймачем VEF, або чотирикілаграмовим магнітофоном «Весна». І хоча ці предмети нашої гордості та чорної заздрості тих, у кого їх не було, горланили на всю вулицю, а старші люди шарахалися від нашої музики, як від волань божевільних, ми ж то чули, що відбувається навкруги. Та й на роботу ніхто б не наважився взяти таку дорогоцінну річ. І справа не в тому, що той же магнітофон коштував місячну зарплатню провідного інженера. Навіть маючи гроші, без блату його не купити. Сучасна молодь цього не зрозуміє. Вона, як співається в популярній пісеньці, хоче «зразу всьо і всьо на шару». Зовсім нікуди не годиться. Всі біди від неї. Їх нічого не цікавить, їм би тільки …
В двері кімнати тихенько пошкрябався онук:
- Діду, ви дуже зайняті?
- Ні не дуже. А що ти хотів?
- Та я віршика склав, хотів щоб ви послухали.
- Ну, ну, давай.
- Називається муки творчості. Щоб не йти у ліжко спати / вирішив вірші писати. / Стіл на місті і стілець, / зошит є і олівець. / Все що треба для віршів, / лиш нема потрібних слів!
- Молодець! А тепер іди, я таки трохи зайнятий.
Онук пішов і мої думки теж пішли в інший бік. А може справа не в молоді а в нас. Можливо правий Фелікс Кривін, який колись написав, що на думку старих людей з кожним роком діти стають все гіршими, а батьки все кращими. Таким чином із все гірших дітей виходять все кращі батьки.
Вирішив бути чесним перед собою і перед людьми, написати все як є, але так і не знайшов потрібних слів. Сиджу тай думаю, а я же цю проблему вирішують письменники та поети. Довго так думав, аж поки не настала пора спати. Згадав старовинний літературний анекдот, де редактор зробив зауваження автору початківцю, що в закінченні його твору немає погляду в майбутнє. Тоді митець дописав: «Чорт з ним – сказав Влас – докуємо завтра». Чорт з ним, вирішив і я, допишу завтра на роботі і пішов у ліжко спати.
