Краплі дощу на шибці. Я вся слух, увесь світ – звук.
— Відпусти! Відпусти! Зупинися, кажу тобі!
— Лицемірко.
Два голоси.
— Я цього не хочу.
— Хочеш.
— Занадто рано.
— Якби було занадто рано, ти б не опинилася саме тут, саме сьогодні і саме зі мною.
Тиша.
— Ми так не домовлялися!
— Знаю. Чому ти боїшся?
Одяг падає на підлогу – шурх-шурх.
— Розумієш, я... я не готова... я не знаю... це, напевно, боляче...
— Благаю, не хвилюйся.
Ледь чутне хрипіння.
— Послухай, як б’ється моє серце. Я хвилююся. Ти хвилюєшся. Але назад дороги немає.
Тиша.
— Ти... ти не казав мені, що кохаєш мене.
— А хіба це обов’язково?
Логічно.
— А-а! Відпусти! Це вже занадто!
Недбалий поцілунок. Скрип ліжка.
— Що ти бачиш із заплющеними очима?
— Зелені стіни, зелені шибки. Зелені краплі... все таке зелене-зелене... ось що я бачу...
— Ти повинна бачити мене.
Хрипкий зойк.
— Що ти чуєш?
— Церковні дзвони. Тисячі дзвонів. Величезні мідні дзвони. Вони кличуть прихожан.
— Ти... чуєш... церковні дзвони? Цього не може бути! Ми ж грішники. Так ти сказала? Грішники, еге? Я – Антихрист. І я співаю тобі свій безбожний хорал. Назад дороги немає.
— Це я вже чула.
Хорал Антихриста.
— Чекай... хто ти? Ан-ти-христ? Як?
— А так. Приєднуйся.
— А-а-а-а-ах!
Хорал безбожників. Два голоси.
Любов, якої Бог не дозволив.
Тиша.
— А раптом я завагітнію?
— З першого разу? З першого разу нічого не буде!
— Та мене ж ніхто заміж не візьме!
— Я візьму.
— Гляди, я запишу ці слова.
— Запиши.
Речитатив.
— Ми не вінчаємося в церкві. Ми вінчаємося в пеклі.
— Скажи, що ти любиш мене!
Котиться луна.
«Скажи, що любиш мене!..»
Я розплющую очі. Клац!— я вимикаю магнітофон. Хіба я знала, що ти запишеш на плівку звуки тієї ночі?
