Збірка есеїв "Що таке українська література" - це зв'язок приватного досвіду літературознавця Леоніда Ушкалова із тим, що ми називаємо українською літературою. Інакшими словами, це науково-популярний блог у твердій обкладинці. І саме суб'єктивний погляд як головний елемент будь-якого блогу найбільше приваблює у цьому виданні.
Якби таку книжку видав якийсь інший літературознавець, то, може, у мене б і не виникло бажання ознайомитися із його розважаннями на різні теми класичної літератури. Але роботи Леоніда Ушкалова заімпонували мені вже давно, ще відтоді, як я вирішила, що моя улюблена доба в українській літературі - це бароко, і я із задоволенням читала його праці про цей дивовижний період нашої літератури. І хоч я перехворіла манією на бароко, і сучасна література захоплює мене значно більше, все ж приємні спогади огортають мене, коли я згадую і ключові постаті бароко, і тих критиків, хто про них писав.
"Що таке українська література" - це збірка есеїв, які з 2012 до 2013 року Леонід Ушкалов публікував в "Україні молодій" в авторській рубриці. Загалом есеїв вийшло 45, і кожен із них - це такий собі твір на вільну тему. Теми різні, деякі ніби "несерйозні" - автор пише про сни українських письменників, про їхні спортивні уподобання і алкогольні вибаги, про ставлення до виборів, роздуми про астрологію. У такий спосіб він невимушено демонструє свою ерудицію, наближаючи читачів до літератури цікавими подробицями. Разом із тим, Леонід Ушкалов порушує і вічні теми свободи, Бога, любові, заторкує проблеми української ментальності, не оминає увагою питання фемінізму, проблему міста й села у творчості - і тоді постає у звичному амплуа науковця, рівень якого не дозволяє лускати його есеї, як горішки.
І все ж, найкраще, що є в цих текстах, - це цікаві подробиці, про які навряд почуєш на академічних заняттях із літератури. Наприклад, про те, як Сартр приїздив до Києва і як його не зацінила Ліна Костенко: "Не дивно, що Сартр - екзистенціаліст, - іронічно посміхнулась до Драча Ліна Костенко, глянувши на непоказну фігурку французького філософа. - Йому більше нічого й не лишається... а Дзюба - красивий, ставний - усе при ньому. Навіщо йому бути екзистенціалістом?"
Мені дуже сподобалася колонка про сни українських письменників (свого часу сподобалась і антологія "Сновиди", про яку Ушкалов теж згадує), про спілкування Олени Теліги з Наталею Лівицькою-Холодною, про любов до полеміки (читай "сварливості") наших письменників, про літературу і футбол, про роздуми про роль читача в історії літератури, про кохання Квітки-Основ'яненка, про світоглядні пошуки Григорія Сковороди. А ще по прочитанню у мене склалося враження, що я побувала в Харкові 1920-х років (попри те, що Харків - одне з небагатьох обласних центрів, де досі мені не випало побувати). І хоч кажуть, що тільки глупці "пишаються своїм рідним краєм", я теж люблю порозповідати, яка прекрасна Черкащина, і мені приємно прочитати про Харків з текстів людини, яка наскільки залюблена в це місто. Харків постає не затишним містом, де зранку до ночі п'ють каву і ступають вишуканими черевичками про старовинній бруківці, а якимось дияволічним монстром інтелекту, романтичним викликом силі людського пізнання. Мене це дуже приваблює, мені страшенно подобається, як Леонід Ушкалов пише про вулицю Сумську, про Держапром, про дух Харкова 1920-х років із його величчю і трагедією. Тому будьте готові, що в книжці багато Харкова, багато Сковороди і ... Шевченка (от його можна було б трохи менше. Але це питання смаку).
Леонід Ушкалов пише, що історія літератури - це історія її читача. Так що якщо хочемо увійти в історію, мусимо читати. Але навіть якщо цілком позбавлені таких амбіцій і просто любимо пороздумувати над прочитаним і збагатитися новими цікавими знаннями, можна взяти книжку Леоніда Ушкалова про українську літературу і записник, сторінки якого у процесі читання заповняться іменами і назвами книжок "to read".
