Взялась за книгу та й читати не змогла. Навіщо читати людям приреченим на смерть? Навіщо накопичувати знання, вчити нові слова, оволодівати новими мовами, коли можливо, я навіть не довчу цієї іноземної мови до третьої дієвідміни, до синтаксису.
Жбурнула книгу об стіну. Ніхто навіть не з’явився і не обізвався, і це у ізоляторі виправної колонії. Мені хотілося зчинити ґвалт, шквал, тарарам, метушню, галас, але не було сил навіть встати з шконки. Навіть очі я заплющити не змогла. Вони були такі сухі. Я завмерла і мені здавалося , що я відчуваю як тіло моє розкладається, тліє. Випадає волосся, шкіра стає слизом і по мені повзають хробаки. Лиш кістяк – непереможний, неподріблений, любистівський. Що ж виходить? Не кров головна у людині, не вона збережеться, а лиш кістка. Біла кістка, блакитна кров. Не помічаю як засинаю, як прокидаюсь, не помічаю, що живу.
Якийсь день, якийсь час. Сиджу і слідкую за сонячним прямокутником, що рухається по брудній підлозі. Десь там сонячний день, а в мене лиш прямокутник і той погратований. Сонце потихеньку підкрадається до моїх ніг, як лагідний котик. Там, де на мить завмирає прямокутник, над ним кружляє в тріумфальному танку стовп пилюки. Я чекаю поки вони з єднаються зі мною, я боюсь дихнути аби не злякати цей ансамбль. Я так давно не бачила сонця, я так давно не йшла за сонцем. В цьому лазареті я навіть не ходила, я як звір кинутий у клітину, який нікому не потрібний, кинутий помирати у своєму лайні. Ось-ось сонце до мене дійде, нагріє і поцілує, сиджу, мов загіпнотизована.
Ярило-батько…Згадується всіляка великосвітська дурня, якою ми страждали з Владеком. Був час, коли стало модно шукати дворянське походження, малювати генеалогічне дерево, записуватись у дворянські клуби і давати бали з віденськими вальсами. У мене з деревом був повний гуд, така деревина була, що ого-ого!
За лаштунками імпровізованих балів, що зазвичай відбувалися у вчорашніх Будинках піонерів-офіцерів, кавалєри ужиралися спиртним, яке коштувало несусвітні гроші, або, на манір усіляких жовтих оповідань позаминулого сторіччя, ґвалтували дебютанток.
Навіть сюди дістало сонце. Напевне весна. І ось уже я у призмі-паралелепіпеді сонячного світла і пилу. Пил - це рештки людської шкіри. Ви знали? Чим більше людей на землі народилось і померло - тим більше пилу. Я – Рада Любисток у сонячному сяйві, а навколо мене кружляють частинки померлих і можливо ще живих людей, я не одна. Кружляємо в танку.
Початок кінця
- Потанцюємо?Дозвольте Вас запросити? Поки палає вогнище і гріє пісок, на якому я приготую каву. Пориньмо, у вир пристрасного танку.
- Але ж , Ви обіцяли каву, до того ж я незграбно танцюю та не дуже добре себе почуваю.
- О, не відмовляйте мені, пресвітла, ясновельможна пані! Я мав честь бачити Вас на віденському балу, який давав мер міста? Мені здається знайомим Ваш стан і лик.
Він рвонув мене за руку і я просто, як іграшка, опинилася в його обіймах. І відразу відчула неймовірну магнетичну і фізичну силу цього чоловіка. Я дійсно була лиш безвільним тілом у його руках.
Так продовжувалось все наше знайомство. Він ніби прив’язав мене до цього будинку. Того ж дня я спробувала танці, каву на піску, кокаїн і груповий секс. Я цілий тиждень продвижнячила на цій хаті.
Додому повернулася не шикарна дівчинка у білій курточці, а брудна шльондра з трусами в кармані. Брудна, зла шльондра. Зла на світ, що обдурив,на світ, який без наркоти здавався не світом, а лиш сірою оболонкою, через яку можна вирватись, якщо штрикнути голкою в вену. Я завжди знала, що справа в крові, а у крові присмак заліза.
Вдома мене чекало повне ігнорування. Холодна , чужа квартира. Холодна , чужа людина.
