Якщо їсти щось дуже гірке, обжиратися ним до потьмяніння в мізках, то рано чи пізно серед суцільної гіркоти вчуєш солодку ноту.
Та нота забриніла в далекій столиці. Вона зіграла своє до-ре-мі вустами високоповажного бізнесмена Кочубаря Всеволода Кириловича, який з’явився в село після Великодня в поминальну неділю й серед гомону заполоненого людьми цвинтаря зійшовся з Пилипом Давидовичем на думці про необхідність газифікації Заярського кутка, його колишньої батьківщини.
- Грошей на труби дам, а інше вирішуй на місці, - погладжував пузо Всеволод Кирилович.
Інше – це довга-довга траншея до Заярського кутка.
Пилип Давидович до Беника – потрібен екскаватор.
- Ти куди нещодавно кликав? – перепитав Беник.
- У кооператив, - страхом Дроботняк не сповнився.
- І чим же ти там думав кермувати, як уся сила тут, - стиснув Беник кулака.
- Люди знайшли б вихід, - парирував Пилип Давидович, - гуртом би знайшли.
- Гуртом знаходять лише безвихідь, - сміявся Беник. – Як в отарі немає вожака, то вона гине, - повчав. – То по що ти прийшов, голово наш гіркий? – питав.
- По екскаватора. Траншею треба вирити на Заярський куток. Людям добро зробити.
- Траншею, кажеш, - задумався Беник. - А вона мені потрібна?
- Тобі – ні; людям – так.
- То нехай люди про неї й думають, то не моя, то їхня проблема.
- Але ж екскаватор твій, - наполягав Дроботняк.
- Екскаватор – мій; проблема – людська, - продовжував урок Беник, - тож, аби вирішити свою проблему за рахунок мого екскаватора, вони повинні мені заплатити. Чи не так?
- Не так, - не засвоїв уроку Дроботняк. – По-людськи – не так; по-панськи – звісно, так. Ти хочеш по-панськи?
- Хочу, - не покривив душею Беник.
- Добре, - не мав вибору Пилип Давидович. – Хай буде вже й по-панськи. Але що люди скажуть?
- В очі – нічого не скажуть, - мав тверду думку Беник, - а що по вулицях плескатимуть язиками, то хай плещуть, вода від того в криницях не скисне, а я не схудну.
Пішов Пилип Давидович дізнаватися ціну. А дізнавшись, пішов з контори.
Знову до села.
- Треба грошей, - звернувся до людей. – Беник таку ціну завалив за екскаватора, що Заярський куток сам її не осилить. Треба всім селом скинутись, аби виручити односельців.
- Ми – з газом, - відповіло село, - а як Заярському кутку треба газу, то хай скидаються.
- Бачиш, як Пилипок на наші мозолі рота роззявив, - гомоніло село. – Захотів слави з нашого поту.
- То не я вашого поту прагну, - відхрещувався Пилип Давидович. – То Беник ніяк не нап’ється. Хіба не міг би дати екскаватора на той тиждень і так, задарма? Це ж для людей.
- Що нам до його екскаватора, - відповідали, - грошей ти просиш.
- То не для себе ж прошу! – кричав.
- Хто тебе знає, - сумнівалися.
Пішов до заярських.
- Екскаватор дорого, - роз’яснював, - збираймося, риймо рівчака вручну.
- Якого біса? – настовбурчилися заярські. – Всьому селу рили так, за добре слово, рили механізмами, а ми що, з лопатами надриватися повинні? Ні, так діло не піде, ти – голова, то добивайся справедливості та рівності для всіх. Не будемо ми рити того рівчака вручну.
А Всеволод Кирилович надзвонює:
- Пилипе Давидовичу, як там траншея, бо я вже думаю проплачувати за труби.
- Зачекайте, - видихнув Дроботняк.
Наступного дня взяв лопату, пішов рити траншею сам. Рив день, другий, третій. Думав, схаменуться заярські, надійдуть на допомогу, за якихось три місяці впорають гуртом проблему.
Не надійшли. Самому ж рити такий рів – два роки, а мо’, й більше, каторжної праці.
Зійшло сонце четвертого дня. Взяв лопату, пішов до траншеї. Рив до обіду, аж спина ропою взялася. Присів у рівчаку перепочити.
Чує, гомонять, ідучи, дві заярські бабці-пенсіонерки.
- Диви, - шепелявила одна, - як Пилипок риє. Наче кріт.
- Щось пообіцяли, видно, за той газ, - відповіла інша, - то й старається. Кожен би старався, якби знав, що куш до кишені пливе.
- Ах ви ж відьми, - вискочив Пилип Давидович з рову, - ах ви ж безсовісні відьми…
Хотів ще щось сказати болюче й образливе, та не знайшовся на слові, пожбурив лопатою в бік бабів і пішов геть.
- Пропади воно все пропадом, хіба мені більше за всіх треба, - скреготів зубами. – Я з газом, - матюкався за всіх живих і сущих, мов хотів утопити в своїх матюках усі їхні гріхи.
- А бачиш, який у нас голова, - пащекували наступного дня в селі. – Хотів старих бабів загнати копати рів. Обзивав відьмами, поцілявся лопатою. Не людина – звірюка. Йому б гарчати, а не з людьми балакати.
- Ні, брехня, - заступився за голову дід Онисько, - чув я його вчора, брехня, не гарчав, матюкався тільки, як скажений, а не гарчав, ні.
Наступного дня мався бути виконком, де Пилип Давидович збирався обговорювати питання будівництва сільських доріг. Плани були величезні – і власну зарплату та зарплату всіх працівників сільради переполовинити, й бойкот районних та ще вищих органів влади сільською громадою організувати, й листи скрізь писати, й Беника за зябра брати, й… ого-го, які плани були. Не знаете где купить диплом нового образца - переходите на сайт.
Та не збулися. Так Пилипа Давидовича клятий рівчак дістав, що він ще тиждень сичем сидів у сільраді, нікуди не потикався, лишень скрипів час від часу, мов зачарований:
- До біса, до біса, до біса все.
Баба Гірчичка припхалася.
- Пане голова, а як же бути з плугом Худоспілого на моїй межі? Ви ж обіцяли, що приберете.
Закипіла в Дроботнякові злість. Булькала, шматувала душу. Треба було кудись її вихлюпнути. На Худоспілого? На того єдиного, що відкрито підтримав у невдалій борні проти Беникового панування. Не по-людськи буде. А ця Гірчичка, вона вже задовбала всіх тим плугом. Ну, стоїть на межі, то й що, не на городі ж.
- Бабо, - блиснув очима голова, - то не плуг, то межовий знак. Ідіть к бісу звідси з дурнуватим своїм питанням і щоб я вас більше тут не бачив. Я вже рівчака копав – спасибі, подякували. Плуга приймати я не піду.
До Худоспілого, щоправда, зателефонував.
- Ти ж обіцяв прибрати плуга з межі, - натякнув.
- Я не обіцяв прибирати, - відповів Худоспілий, - я відповів, що слухаю, як ти просив того плуга прибрати.
- А щоб ви виказилися всі, - кинув спересердя в трубку голова.
- Слухаю, - звично кинув Худоспілий, - ти вже показись до кінця, а тоді й ми почнемо.
Плюнув Пилип Давидович, пішов додому – у вечір, у похмуре небо, в жарке недотепувате літо. Брів вулицею, як примара – оминав людей, їхні балачки, прохання та жебрання. Брів і не хотів, щоб до нього навіть віталися сьогодні. Волів, аби його взагалі не бачили.
На щастя, вечір був пізній, тож люди майже не траплялися. Зате здибалася зграя бродячих собак. Обсіли з усіх боків, гавкотом терзали душу, ніби ганчір’я рване.
- Ах ви ж суки, - зірвався Пилип Давидович, - та це вже й для вас я не голова?! Та не бути цьому!
Увірвався в дім, дістав із сейфа рушницю, патронташ, помчав знову в ніч і там, серед темряви, відкрив фронт у собачому царстві.
Гахкало в селі й скавчало аж до ранку.
А на ранок у село приперлася міліція з прокуратурою і, ніж малися допомогти позбирати й розсортувати собачі тіла, забрали рушницю й упаяли такий штраф за незаконну стрілянину в населеному пункті, що й Бенику здався б завеликим.
- Як, як працювати, - щиро плакав Пилип Давидович, - коли рвуть по живому кігті, ріжуть крила, а в підхвостицю забили чопа, що й пукнути ніяк.
Треба було щось робити, десь головувати, а що й де – не міг знайти відповіді Дроботняк Пилип Давидович.
