Звичними рухами Дзвінка розливала реагенти по пробірках. 20 показників, 40 проб. Якщо постаратися, то за дві доби вправиться. Домашні звикли, що Дзвінка затримується на роботі. З третьої до п'ятої можна подрімати, поки триватиме інкубація. Лава для таких випадків стояла під вікном.
40 штативів височіли на столах. Дзвінка наповнювала дозатор, щоб внести проби у пробірки з реагентами, як у двері постукали.
Була друга година, незабаром мали завершитися пари. Дзвінка притихла в надії, що то помилковий стук і вона може спокійно поставити свої реакції. Зайві балачки відсовували справу.
Але стук повторився. "Дзвінко, відчини! Це я, Вовчик!", – роздалося з-за дверей. Так і є, доведеться відкривати.
Вовчик, він же Володя, увійшов у кімнату.
- У мого племінника сьогодні день народження. Він у тебе вчився, пригадуєш?
- Той що? - віднєкувалася Дзвінка в надії продовжити роботу.
- Як що? Це ж така нагода зібратися разом. Будуть усі наші. І Микола Михайлович обіцяв приїхати і просив, щоб ти обов'язково була.
- Он, воно що, – подумала Дзвінка. Микола Михайлович, він же М.М., не пропускав жодної спідниці, а тут така нагода – сама прийшла. – Починайте без мене, – відповіла вголос. – Я маю довершити дослід.
Повернулася у кімнату, замкнула двері. Швидкими рухами вклала пробірки з пробами у морозилку, штативи у салон хододильника. Окинула поглядом кімнату чи нічого не забула. Вийшла навшпиньки у коридор. Скинула туфельки із металевими підківками, щоб звук її кроків не видавав задуму.
Хутенько збігла босоніж сходами. Підбігла до вахтера, запитала чи є автобус на трасі.
- Ви не знаєте де я, як будуть питати.
Дзвінка взулася і вийшла надвір. Спустилася сходами і швидко пішла до воріт. Назустріч їй їхала вишнева "Волга", за кермом якої із величезними від здивування очима сидів М. М.
Дзвінка кивнула, вітаючись, і спокійно йшла далі, просячи подумки Бога про автобус.
Дорога до її корпусу була надто вузька для розвороту "Волги". Отже Дзвінка мала час для виходу на дорогу.
На зупинці було більше двохсот людей. Саме закінчилися пари і студенти висипали на вулицю.
Дзвінка привіталась зі знайомими і стала віддалік, розраховуючи втрапити на передні двері автобусу.
Продовжувала молити Бога про автобус і бачила, як "Волга" об'їхала її корпус і вирулює на дорогу до воріт.
Раптом перед Дзвінкою появився автобус з вивіскою "Тернопіль". Земляк, – подумала Дзвінка і махнула рукою.
Автобус спинився, відчинились передні двері і чорнявий водій усміхнувся до Дзвінки.
- Доброго дня, підвезете до центру?
- Так, сідайте.
- Дякую, хто ж порятує, як не земляки, – відповіла Дзвінка, зайшовши і окидаючи поглядом порожній салон автобусу. Зручно вмостилась на переднє сидіння, двері зачинились і автобус рушив.
За вікном минали знайомі пейзажі околиць, міста, інститут. Автобус котився вулицею Шевченка, доїхав до Гунської.
- Мені наліво, – попрохала Дзвінка.
- Я знаю, – відповів водій і усміхнувся.
Біля її будинку автобус зупинився.
- Дякую, скільки з мене ? – Запитала Дзвінка.
- Ніскільки, - відповів, усміхаючись водій.
- Дякую! Щасливої дороги! – побажала Дзвінка і побігла додому.
Мама дуже здивувалась, адже Дзвінка мала бути аж назавтра.
- Мене немає вдома, мам. Я все поясню.
Тут же задзеленчав дзвінок телефона.
- Вона на роботі, – відповіла мама.
Потім вони сиділи і Дзвінка розказувала свої пригоди. Вже кілька років поспіль вона правдами-неправдами уникала домагань М.М.
Назавтра на роботі усі розпитували куди Дзвінка учора пропала? М.М. машиною їздив за нею і не міг знайти.
- Мені треба було терміново піти. Я сіла у автобус і поїхала.
- Який автобус? Учора була аварія і автобуси не їздили.
Дзвінка усміхнулась. Її Ангел знав як оминути аварію.
