Я вирішив відступити, тому що думав, коли повернусь, знову
знайду втрачене тепло; однак, пройшовши трохи, зрозумів,
що холод виходить з мене самого, із моєї крові...
(Хуан Рульфо)
1.
- Н-да! – рука із запальничкою зупинилась на півдорозі. Язичок полум’я нервово колихнувся і погас. На мить запанувала тиша. Я обережно глянув на співрозмовника. Він виглядав серйозно здивованим. Однак це тягнулось не довго. Знову чиркнули кремінці висікаючи іскру, в тиші, що оточила нас я навіть почув тихе шипіння газу, котрий виходив із маленького отвору запальнички. Весело спалахнув вогник. Курінний припалив. Мені стало навіть незручно, що довелося так збентежити старого друга і командира.
Продовжуючи грати у мовчанку він зробив декілька затяжок. Повільно, немов обдумував кожен рух. Обличчя було напруженим, зосередженим, стурбованим.
Я почував себе незручно. Подивився вліво-право, швидко, але прискіпливо оглянув порожній зал кафе. Потім була спроба опанувати свої нерви, для цього втупився пустим поглядом на край столу. Однак напруга мене не залишала.
- Я зрозумів суть, але не можу розібратись із формулюванням, - трохи хриплий голос командира вивів мене зі стану прострації, - Що значить “відпустіть”?
Я повільно захитав головою, немов погоджуючись із всією глупотою такого формулювання. Разом з тим виграючи декілька секунд на обдумування чергової фрази. Хотілося що б вона вже не була такою глупою. Боже, як це все смішно виглядає зі сторони.
- Це було сказано так, немов я тебе міцно за щось тримаю. Погодься, що це не так, - його слова мов більярдна куля розбили мої думки, що вже починали збиратись до купи.
На якийсь час наші погляди зустрілись. В очах курінного був неприхований смуток.
- Говори щось.
- Щось, - я сумно посміхнувся.
- Ні, ну якщо ти вже викликав на серйозну розмову, то давай без жартів.
- Якщо вже так, на чистоту... То... – я набрав повні легені повітря, - Я хочу відійти від справ. Повністю.
Дослухавши до кінця курінний із силою роздавив недопалок в попільничці і зробив великий ковток вже застиглої кави.
- Ти вже твердо вирішив і ставиш мене перед фактом, чи ще сумніваєшся?
- Твердо.
Знову цигарка з’явилась в його пальцях. Рука тремтіла. Нервував і давалась взнаки стара контузія.
- Я поважаю твоє рішення і ти маєш повне право на такий крок, але... Чому?
Тепер тютюн був потрібен мені.
- Втомився, - промовив провівши необхідні маніпуляції із сигаретою і запальничкою, - Втомився. І як це не брехливо звучить, я ... Перестав боятись. Чи... ні, я навіть не знаю як це пояснити.
Мій співрозмовник дослухавши відкинувся на спинку крісла. Дивився повз мене. Слова мого виправдання затихли а він продовжував сидіти. І знову тиша. Зараз для нас не існувало навколишнього світу.
- Мені знайомий цей стан. Я тобі вірю і також не знаю як його можна пояснити простими словами. Однак, ти правий – це втома. Втома, пошук чогось нового в собі, чи себе в чомусь новому, але перш за все втома, - піднявши обличчя до гори він випустив тонку струмку тютюнового диму, - Але чим же ти збираєшся зайнятись?
Хм! Чим зайнятись? Тепер вже я відкинувся на спинку крісла, даючи змогу відпочити перенапруженим м’язам спини. До хрусту звів “лопатки”, і різко крутонув головою розминаючи шию. Чим зайнятись? Скільки я над цим думав і не знаходив відповіді.
- Ти, звичайно, вибач за запитання, але мені не байдужа твоя доля, - курінний знову перервав хід моїх думок, але це розмова, - Якщо мені не зраджує пам’ять, ти прийшов до нас більше десяти років тому, здається одразу по закінченні середньої школи. О-да, ти отримав масу цікавих вмінь і навиків, але, вибач, вони абсолютно непотрібні в цьому, - товариш розвів руками, - Світі. Ти нічого не вмієш і мало що знаєш про мирне життя. В тебе немає трудової книжки, пенсійної картки і профсоюзного квитка. На просте запитання – “Де працювали раніше?” в тебе немає ні однієї відповіді яка б влаштувала роботодавця.
- Чому? Ну я...
- Непотрібно. Не продовжуй, - він грубо обірвав фразу яка і не сформулювалася ще, - Я в курсі з фантазією в тебе завжди було добре, але, сину мій, де папери?
- Які папери?
- Звичайні, з печатками. В яких говориться про те що подавач цього документу дійсно працював там-то й там-то в такий-то період.
- І що таке запитують? – це дійсно для мене була новина.
- Звичайно. Правда не кругом, але там де не запитують і платять відповідно. Ти ж не хочеш весь час бути підсобником на будівництві? Крім того в тебе немає київської прописки, а зараз це важливо як ніколи. Сину мій, ти для цієї держави, як і для будь якої іншої, не існуєш. Абсолютно безпонтова людина.
- Чому?
- Йому ще мало, - курінний розвів руками, - Тобі скоро тридцять, за плечима лише середня освіта, абсолютна відсутність стажу роботи, ще, мало не забув, ідентифікаційного коду також не має. Тебе не існує. От так от.
Такий висновок мене образив. Перспективи, які і до того були далекі від райдужних, почали вимальовуватись в більш темних тонах.
- І що робити? – Я запитав приголомшеним голосом.
- Думай. В тебе ж є голова. Застосуй її за призначенням. Я тебе не відговорюю. Просто змалював картину життя якого ти не знаєш. Тобі буде важко, однак люди вибирались і з гірших ситуацій. Спробуй. Остаточно списувати тебе з рахунків я не буду. Якщо буде для тебе робота по “цивільні” дам знати, допоможу. Будемо вважати, що ти у відпустці, - командир посміхнувся, - Відпустка за вимогою. Цікаво.
Він залишився в кафе, а я вийшов на вулицю. Сорок хвилин розмови і нова інформація немов змінили мій світогляд. Немов хтось зняв з моїх очей незрозумілі окуляри і світ виблиснув вже іншими кольорами. По іншому світило сонце. По іншому рухались люди. І вираз їх облич змінився – став “іншим”. Нехай, спробуємо спочатку.
2.
В наступні дні я зрозумів наскільки правим був курінний в своїх словах. Газети “Пропоную роботу” і “Авізо” просто завалені вакансіями, але потрібен був стаж, навики, ідентифікаційний код врешті решт. На просту роботу сторожем по охороні якогось “сараю” не можна було влаштуватись не маючи служби в Збройних силах і київської прописки. Я ж не мав ні того ні іншого. Абсурд. А що зробиш. Ганяючи свою стареньку «Ниву» вулицями Києва по численним співбесідам я подумки постійно повертався до нашої розмови в кафе, однак здаватись і не думав. Впертий тому що.
- Ви служили в армії? - вигляд суворої тітоньки у великих окулярах мене відверто смішив. Однак стримувався, тому що вона завідувала супермаркетом і була моїм потенційним роботодавцем.
- Звичайно, - приходилось брехати в таких ситуаціях, а що зробиш, мені вкрай потрібна робота.
- Де? – таке запитання немов вона знає всі військові частини в межах України.
- В Криму в стройбаті, - інформацію про наявність у Криму будівельних батальйонів я чув колись давно а зараз вирішив видати за своє минуле.
Вона сильно нахмурилась і ще раз прискіпливо мене обдивилась.
- Стройбат не зовсім нам підходить, - мабуть думає, що всі минулі десантники і морські піхотинці мріють стерегти супермаркети, але я їй не подобався і це було помітно, - А де працювали раніше?
- Та так в основному на будівництві за контрактом, - н-да, нічого з цього не вийде.
І от вона повеселішала.
- А ви прописані в Києві?
- Ні.
- Тоді вибачте, але ви нам не підходите.
- Чому? – дивацьке запитання, яке вже нічого не може змінити.
- Ну, тут матеріальні цінності, а ви не відомо звідки.
- До побачення.
- Всього найкращого.
Чорт! Проїхав пів Києва щоб знову залишитись ні з чим. Це ж так для неї важко було сказати по телефону, що потрібна київська прописка. Хоча справа не в тому. Вона з початку розмови вже знала, що мене не візьме, це було помітно
Поволі підійшов до машини. І тут просто засміявся. Ні, це не істерика, хоча дуже близьке за смислом. Пару місяців назад мені довіряли життя людей, а зараз не можуть довірити пару пачок печива. Смішно. Хоча вона права, звідки ж їм відомо, що я за один.
Чорт! Всі праві, можна зрозуміти любого, але мене ніхто розуміти не хоче. Сів за кермо. Глянув на годинник 16.12. На сьогодні все. Навряд чи хтось захоче зо мною говорити. Та і я сам на взводі.
Подумати лише. Три тижні. Три тижні мотання по столиці рідної батьківщини в пошуках роботи мене не просунули ні на йоту.
Офіціантів і продавців відмів зразу. Не зможу, не вийшов ні зовнішністю ні... розумом. Хм! Самокритично. Щось сторожити, кругом одне і те ж. А потрібна хоч якась робота. Так, що я ще вмію. Як у анекдоті: можу копати, можу не копати. Тут лише кар’єра підручного на будівництві. Здається їм платять тридцять гривен в день. Потрібно спробувати. Хоч щось. Бо гроші вже закінчуються. Ще трохи і доведеться продавати свій автомобіль. Я з сумною усмішкою глянув на передню панель своєї “Ниви”. Н-да. Не врятує.
Увагу привернув хлопець котрий впевненою ходою рухався по тротуару. Ця постать мені когось нагадала. Цей впевнений крок, крок людини, що звикла долати великі відстані, широкі, покаті плечі, міцна шия. Хоч дивився на нього зі спини, але однозначно я знав цю людину. “Хто це?” Питання вдарило в скроні із силою пневмомолота. “Хто це?” Я його знаю. Немов примари зі сну випливали картини минулого життя. “Хто це?” Хлопець швидко і впевнено йшов по вулиці. Трохи нахилений вперед тулуб розхитувався в такт ході. Невже не впізнаю його? Невже не згадаю його? Невже я забув своє минуле? Невже я забув всіх? Так є!!! Це він! З дуже великою швидкістю я вилетів із машини і всі люди на вулиці стали свідками мого істеричного крику, крику, котрий на мить заглушив всі шуми міста.
- Аскер!!!
Він зупинився. Повільно почав розвертатись. Я побачив засмагле, вольове, немов вирубане з граніту обличчя. Так це він. Наші погляди зустрілись і ноги самі понесли назустріч.
- Привіт, старий! – ми стиснули друг друга в обіймах.
Сиділи вже в мене вдома. Вірніше на квартирі котру я знімаю і тупо пили горілку, як колись давно, здається вже не в цьому житті. Не п’яніли. Розмова клеїлась, але текла не в тому руслі. Він розповідав про свого меншого брата, котрий пішов по слизькій стежці. Як йому, Аскеру, прийшлось владнати всі справи і вмовити його змінити своє життя. Але все це було не те, що я хотів від нього почути.
- Кудись їдеш? – нарешті було мною задане питання.
Аскер опорожнив свою чарку і ствердно хитнув головою.
- Так, курінний підкинув тему, - промовив закусивши, - А ти?
Я скорчив гримасу, чомусь відчував себе зрадником, перебіжчиком і ,взагалі, покидьком.
- Я вирішив зав’язати з цією роботою - промовив це дивлячись йому в очі, хотілось побачити реакцію бувшого колеги.
- Звичайно я чув про це, - Аскер сам налив собі горілки у склянку і одним ковтком знову випив її, - Однак – не вірив, - під час цієї паузи він припалив цигарку, - Н-да, колись і я думав про те щоб зав’язати із нашим бізнесом, як говорять америкоси, проте в мене не вийшло. Я не зміг. Не витримав. Хоча... і не хотів. За час пошуків роботи ти вже зіштовхнувся з деякою частиною проблем і непорозумінь. Далі буде більше. А от чи витримаєш, залежить від того наскільки ти хочеш мирного життя. Я тебе не засуджую. Кожен має право на визначення. А той шлях яким йду я – це шлях в нікуди, але мені не хочеться звертати.
І на цьому обговорення мого кроку закінчилось. Далі ми пили згадуючи минуле, часто розмова переривалась і кожен заглиблювався в себе.
Невдачі продовжувались. Розмова з Аскером не додала мені вдачі і те що він мене не засуджував, навіть в чомусь розуміючи нічого мало заспокоювало. Але я продовжував. Продовжував не дивлячись на невдачі, апатію і видиму безсенсовість своєї справи. Не втрачав надії. Вірніше намагався її не втратити. Давив в собі панікерські настрої, але... Але так і не міг зрушити з мертвої точки. Часом здавалось, що цей світ закритий для мене і курінний правий на всі сто.
Телефон Рустама покоївся в блокноті, але я не збирався йому телефонувати, не дивлячись на те, що ця розмова з ним могла дати якийсь шанс. Все ж таки він був краще обізнаний з мирним життям. Він тут жив поки я десь бігав. Однак його кримінальне минуле сильно відлякувало мене. Здається на моєму обличчі промайнула посмішка після цієї думки. “Те ж мені праведник”.
Їздив по новим оголошенням, розмовляв, намагався переконати, що я саме той хто потрібен, але повертався ні з чим. Ніхто не любить білих плям в минулому працівника і тут їх можна зрозуміти. Може я щось не те роблю? Може зависоко підняв планку? Може варто під забути ким я був, щоб трохи притишити гордість? Може... Може... Може...
Змири гординю.
Здається це було основним гаслом єзуїтів. Хм! Гординю. Яка ж це гординя. Я – людина, котра по праву може себе вважати професійним військовим, не можу найнятись сторожем. Смішно їй богу.
Ранок. Близько восьмої. Субота і тому ніяких співбесід не буде. Тупо дивлюсь у вікно. В думках одне – за місяць ніяких зрушень. І навіть нічого не накльовується. І все ж є варіанти продовження. Йти підсобником на будівництво, або телефонувати Рустаму. Є ще третій, але про нього я думати не хочу.
Н-да! Здогадувався, що буде важко, але не думав, що настільки. Вчорашній вечірній огляд фінансового стану дав плачевні наслідки. Так скоро доведеться продавати машину, але навіть це не врятує мене на довго. Ціна її дуже не висока.
Підійшов до телефону. Однак вісім годин, ще рано для дзвінка. “Добре, - це було промовлено в голос, - Трохи зачекаю.” Розвернувся і пішов на кухню. Чорт! Нудьга. Чим зайнятись.
Думка ще не встигла закінчитись як я почув дзвінок телефонного апарату. Різко і здивовано глянув у той бік де він знаходився. “Ну і хто нас може турбувати в такий ранковий час. Відповідь одна – той хто знає, що я рано прокидаюсь, або помилились номером”.
- Ало! – підняв слухавку.
- Як же мені приємно тебе чути, - голос курінного не сплутаєш, - Хоч ти і зрадник.
- Ви вмієте приємно здивувати і заспокоїти, пане курінний, - мій же голос радісним не назвеш.
- Так, судячи з інтонації, ти знайшов престижну і високооплачувану роботу, - н-да, а він веселився, - Не інакше як комерційним директором відомої консалтингової фірми.
- Ну і нагнули ж ви матюків за декілька секунд. А на рахунок моїх успіхів то можу похвалитись прийняли менеджером по переміщенню вантажів і спеціалістом по чистоті території.
- Це грузчиком і двірником!? І хто би міг подумати? Такого фахівця, - зрозуміло, що він знущався, - З такою освітою, знаннями і репутацією.
Не дивлячись на відверте збиткування настрій в мене покращився.
- Дайте вгадаю, згідно ваших слів ви вирішили перекваліфікуватись на клоуна?
Тиша в трубці.
- Вдало, - нарешті почулось, - Ти зрівняв рахунок. Але тепер до справи. В мене є до тебе пропозиція, вірніше просто інформація, тебе цікавить чи ні?
Можна, звичайно, задати купу глупих запитань, але ми занадто довго знаємо один одного. Просто познущатись – він ніколи не подзвонить. Він завжди добре проінформований і ніколи не суне дрібниць під соусом великих справ.
- Говоріть.
- Ручка і аркуш паперу під рукою?
- Звичайно
Після цього він продиктував номер мобільного телефону.
- Скажеш від мене. Назвеш прізвище. Інше тобі пояснять. А далі сам вирішуй.
- Дякую!
- Дякую – не булькає, - в слухавці почувся смішок.
- Ну, за цим затримки не буде.
- Не зараз, котику, не зараз. Через рік поговоримо.
- Ясно.
- Я дуже в цьому сумніваюсь, - після цієї фрази почулись короткі гудки.
Поклавши слухавку на апарат я задумався. Смисл його останніх слів уникав мого розуміння. Значить: “Через рік поговоримо”, дає зрозуміти про наявність контракту на рік. Однак остання фраза заставляє сумніватись в своїх висновках. Тоді, відповідно, виникає інша здогадка - контракт у них з’явиться через рік у цей час. Говорячи іншими словами – він вже є, однак до чого ця фраза, що він сумнівається моєму розумінні фрази. Незрозуміло. Курінний чомусь впевнений, що я поїду. Ні! Ні! Ні!
Але чому так не впевнено?
Сказати про те, що дзвінок Боровика мене вразив – не сказати нічого. Здивування чомусь не було, але цікавість була. Перш за все. Що за робота? Ну, враховуючи мій широкий профіль, не важко здогадатись. Добре. Можна все вичислити досить таки просто, набрати номер і зустрітись із роботодавцем. “Геній”, - іронічна фраза мого внутрішнього голосу, чи, може, просто чергова думка прийнята за внутрішній голос.
Весь заглибившись у свої роздуми повільно рухаюсь по квартирі. Зупиняюсь біля апарата. Довго дивлюсь на нього нічого не бачачим поглядом. Нарешті беру лівою рукою слухавку, а правою набираю номер.
Пішов виклик. Перший гудок... Другий...
- Ало, - глухий чоловічий голос.
- Я від Боровика.
Якийсь час людина переварювала інформацію.
- Так! Так! – почулось, - Ви маєте час?
- Маю.
- Під’їдьте за такою адресою ...
Я запам’ятав. Місцевість знайома.
- Буду хвилин за сорок.
- Вас зустрінуть.
Без будь яких шпигунських витівок і перестраховок прибув за вказаною адресою. Дитячий садок. Однак я не помилився. Одне крило, цієї потрібної населенню установи, було відгороджене від дитячих майданчиків фігурним, кованим, залізним парканом. Зовні, з вулиці, такий самий паркан, автоматичні ворота і поруч з ними щось на зразок КПП. В дверях перепускного пункту стояло двоє людей. Один з них, досить високого зросту, в синій формі, на лівому плечі красувався шеврон із зображенням якоїсь тварюки в оскалі. Трохи вище напис “Служба охорони”, а під шевроном “Барс”. Поруч з охоронцем стояв невисокий худорлявий суб’єкт з невиразним обличчям. Суб’єкт був в костюмі і при краватці.
- Добрий день, - привітався я підійшовши, - Я щойно телефонував і мене просили підійти за цією адресою.
- Ви від Боровика? – похмуро запитав “цивільний”.
- Так.
- Ідіть за мною, - він протягнув руку для привітання, - Григорій Олексійович чекає на вас.
Тим часом охоронець тупо і нахабно розглядав мене своїми вузькими мов бійниці очима. Аж занадто безцеремонно. Однак, пробачивши “барбоса” я рушив за своїм “цивільним” поводирем.
Пересікли подвір’я і зупинились перед масивними, скоріше за все броньованими, дверима. Поводир натиснув кнопку електродзвінка. Двері легко і плавно відчинив другий охоронець у вже знайомій формі. Прискіпливо оглянув нас. Хоча, як я помітив, за нами вже давно стежило декілька камер спостереження.
Зайшли в приміщення, піднялись на другий поверх. Пройшли трохи коридорами і опинились в просторій приймальні. Гарна, мов лялька, секретарка не звернула на нас уваги. Тому ми просто пройшли до кабінету.
Господар цих пенатів не сидів за столом, щось пишучи, не вдавав із себе зайнятого, втупившись в монітор комп’ютера, і не стояв біля вікна виглядом давньогрецького філософа. Він ходив по кабінету. Не скажу точно чи це реакція на мій телефонний дзвінок, чи просто це звичка даної людини.
- Григорію Олексійовичу, ми прийшли, - доповів мій “цивільний друг”.
І знову мене прискіпливо оглянули, на цей раз вже потенційний роботодавець. Чорт, починаю відчувати себе конем на ярмарку.
- Добрий день, - “майбутній шеф” підійшов майже в притул і простягнув руку для привітання.
- Добрий день, - здається я посміхнувся, господар справляв приємне враження, принаймні зараз.
- Покличте Бражника, - він звернувся до мого поводиря.
Я відвів очі в бік вікна, пам’ятаючи, що сильні світу цього не люблять відвертих поглядів вічі-в-вічі. Руку тиснув він сильно, але без фанатизму. Я ж просто напружив м’язи витримуючи тиск.
- Прошу, - Григорій Олексійович вільною рукою обвів кабінет, - Сідайте.
Сумна посмішка ковзнула по моєму обличчю. Однак, майбутній роботодавець не помітив її. Він вже розвернувся і рушив на своє місце, в голові столу. Я ж примостившись на найближчому стільці, зобразив на обличчі зацікавленість і покору.
- Чай? Кава? – промовив господар, обернувшись знову до мене обличчям.
- Кави, без цукру, - мимохідь знову ковзнув поглядом по його обличчю.
Я чекаю його слів і краєм ока спостерігаю. Темно-сірий костюм, краватка, біла сорочка. Хм! Цей постійний офіціоз! Адже сьогодні субота. Шабат – як говорять євреї, а я точно знаю, що якимось боком Григорій Олексійович до євреїв відноситься. Може вихрест! Хоча, яке це має значення для мене?
Що до зовнішнього вигляду мого господаря. Хм! Я вже називаю його господарем!? Що за рабські слова? Н-да? Опускаємося все нижче і нижче. Пройде не так багато часу як почну шаркати ніжкою і виляти хвостом.
І так, його зовнішній вигляд. Росту, на півголови вище мене, ну я не самого високого зросту. Коричневе з сильною просіддю волосся акуратно підстрижене і сформоване в вельми пристойну консервативну зачіску. Високий лоб мого роботодавця натякав на суттєвий розум онного. Дуже може бути. Я дуже сумніваюсь, щоб балбєс міг зробити, поставити на ноги і тримати на плаву таку компанію, і не тільки тримати на плаву, а постійно розширювати. В глибині і ширині посадки сіро-зелених очей природа вибрала золоту середину. Прямий, тонкий ніс із горбинкою. Таки є щось від семітів.
Спрацював зумер, почувся голос секретарки:
- Григорій Олексійович, прийшов Бражник.
- Хай зайде.
Приєднайте до вищеописаного портрету мого шефа пухлі губи і вольове підборіддя. Чиста, шкіра покрита рівним засмагом. Обличчя, скоріше худе ніж повне.
Двері відчинились.
- Дозвольте?
- Так, заходь.
Він зайшов до кабінету і мене немов обдуло холодним вітром Арктики. Я ще не бачив людини, так як сидів спиною до дверей, однак фізично відчув погляд його холодних, зміїних очей. Чомусь такими собі їх уявив на той час і... не помилився.
Обставини змусили мене підвестись і обернутись в бік щойно прибулого. Зовнішність його повністю відповідала моїм уявленням про істинного арійця: блондин, високого зросту, вузьке продовгувате обличчя, дуже високий лоб і блакитні очі, що правда маленькі і монголоїдного типу, з деяким звірячим прищуром. Класичний чорного кольору костюм не тільки не скривав, а сильно підкреслював спортивний, навіть атлетичний склад тіла.
“Білокура бестія”, так, чомусь така думка проскочила в моїй голові. І так, колись давно, не за моєї пам’яті називали одну дуже велику, не злякаюсь цього слова, людину.
- Геннадій Васильович, - він простягнув руку для знайомства.
- Арсен, - намагаючись бути якомога спокійним промовив я.
Зміїні очі новоприбулого, здається зазирнули в самі далекі закутки мого мозку. Ох і не сподобався мені цей погляд. Потрібен був спротив.
Не міняючи пози, так і залишившись стояти потискаючи руку візаві, я глянув на нього поглядом бувалого сержанта. Слабо, але удар відведений – вже не удар.
- От і добре, що познайомились, - донеслось до моїх вух.
Геннадій розвернувся у бік свого шефа. Я також зробив півоберта вправо.
- Геннадій Васильович відповідає у нас за безпеку, - це адресувалось мені, - А нам вас рекомендували як фахівця з критичних ситуацій. Так що будете працювати разом.
Я і шеф безпеки продовжували мовчати.
- Якісь питання є?
Слова мого, тепер вже я не відхрещуюсь шефа прозвучали так, що не сприймались ніякі заперечення і я, котрий прийшов всього на всього послухати умови, нічого не заперечував. Звичайно, можна було поламатись, але, ви самі пам’ятаєте, як мені потрібна робота.
- Так одне, - я сам злякався свого голосу, - У якості кого я приймаюсь на роботу?
Тепер мій погляд тупо і відверто втупився в обличчя шефа, як дивиться новобранець на сержанта, паршиве порівняння, але так воно і було.
Григорій Олексійович посміхнувся.
- Можете називати себе “експертом з питань безпеки”. Бражник же введе вас в курс справи.
- Зрозуміло, - я кинув сумний погляд на застиглу каву.
- Все, прошу мене вибачити, - Григорій Олексійович взяв зі столу якісь папери.
Ми вийшли із кабінету разом. Щоправда в дверях Бражник пропустив мене вперед. Маленький підхалімаж, що ні до чого не зобов’язує, однак їх сума веде до серйозних наслідків. Яких? Поки не знаю.
Знову пройшов повз секретарку. І знову звернув на неї увагу, вона на мене ні. На обличчі ніяких емоцій. Чорт! Гарна, але якась не природна, холодна краса, краса мармурової статуї. Може це своєрідний камуфляж. Цілком можливо.
- В очі мене просто звуть Васильовичем, - почув я голос шефа безпеки, - Поза очі, не знаю.
- Не вірю, - я зупинився і мої очі зіштовхнулись із здивованим поглядом Геннадія, - Лукавите.
Співрозмовник якось не виразно посміхнувся і щось хотів сказати, однак я його випередив.
- Гімлер?!
На цей раз реакція була проста і, як мені здалось, щира, він розсміявся, виразно.
- Браво Макс Отто, - назвав мене іменем Штірліца, - Як здогадався?
- Ви знаєте, просто перше, що прийшло на думку. Хоча абсолютно ніякої схожості.
- Я знаю, - Бражник відкрив двері свого кабінету нову пропустивши мене вперед, - Просто у нас зараз такий контингент, що не знає видатних людей в обличчя.
- Боюсь більшість із них вони просто не застали за віком.
Геннадій Васильович знову розсміявся, щиро, як на мій погляд.
- Ти вмієш жартувати, Арсен. До речі, скільки тобі років?
- За місяць буде тридцять.
- А за плечима?
- Ви маєте на увазі освіту?
Співрозмовник ствердно хитнув головою.
- Тільки середня школа.
- А як же одне з гасел вашої організації: “Хто багато читає – той дурнішає”.
- Я на нього ніколи не звертав уваги.
Господар кабінету розвів руками показуючи приміщення, мовляв “ось так от і живу” запропонував влаштовуватись зручніше. Його кабінет був невеликий. Стандартний і сильно спартанська обстановка. Видно, розкіш не є слабкістю шефа безпеки. Про те все що потрібно було близько і оптимально розкладено.
- Для того, щоб закрити тему, кого ж я все таки тобі нагадую? – питання було задане, коли ми вже вмостились по зручніше, господар кабінету, на своєму місці біля комп’ютера, а я навпроти.
- Рейнхард Трістан Гейдріх. Практично копія. – випалив я дістаючи з кишені цигарки.
- Хм! – він задумливо підвівся і пройшовся по кабінету, дивно, що це його так здивувало, адже сходство так виразно кидається в очі, - Протектор Чехії і Моравії. Здається його ще називали “Пражський м’ясник”.
- І це було також, хоча на рахунок “м’ясника” я не чув, чув про “Білокуру бестію” так його називали вороги. Він створив Головне управління імперської безпеки так зване РСХА. Здається його з’їв Канаріс.
- Ну, його вбили чехи, підготовані в Англії.
- Ви так думаєте?
На якийсь час він замислився.
- Однак, така офіційна версія.
- Адже це не означає, що Канаріс тут ні до чого? – питання, це було чи просто констатація факту не скажу, бо не знаю.
“Гейдріх”, в моїй пам’яті Геннадій Васильович назавжди залишиться під цим псевдо, продовжив свій шлях круг столу.
- Добре, відкладемо на деякий час минуле, - “метал – не- метал” однак слова його прозвучали досить жорстко, - Займемось сучасністю, і обговоримо деякі деталі нашої роботи.
Н-да, він не любить, коли хтось знає більше за нього, але ж і я бовдур, мене наймають не для історичних бесід. Хм, а для чого?
Із фільмів і книжок я знав, що начальники безпеки не дуже полюбляють так званих експертів зі сторони, однак, мені не було виказано Геннадієм ніякого багатозначного “фі”. Що це? Чи він мене так потребує? Не можу повірити, що ця людина так запросто розписується в своїй безпорадності. Чи тут щось інше? Скоріше перше. Справа у якійсь цікавій комбінації. Краще мені уважно все вислухати і більше не вдавати з себе розумника. Крім того в перші хвилини знайомства мені здалося, хреститись було ніколи, та і не зрозуміють, що шеф безпеки хотів мені сподобатись. Це безумовно лестило мені, однак ... зовнішність Гейдріха.
Було пояснено , що ніхто не чекає куленепробивних спроможностей від “експерта з питань безпеки”... Хм! Аж смішно! Тому не потрібно зображати з себе Кевіна Костнера. Агентурною частиною роботи також є кому займатись.
- Тоді не розумію, навіщо я потрібен? – питання дещо перебило монолог мого майбутнього начальника, - Я дуже вибачаюсь, що перервав вас.
На це запитання “Гейдріх” відреагував якось не зрозуміло, як на мій погляд, адже питання лежало, практично, на поверхні. Людина, яку наймають на роботу – повинна знати свої обов’язки. Геннадій Васильович зупинився.
- Розумієш, - голос шефа безпеки вибив мене з полону власних роздумів над ситуацією, - Справа в тому, що у звичайних ситуаціях твоя посада і не потрібна, але ж ти сам чув, що тебе рекомендували як спеца з критичних ситуацій. Так от, скажу як на сповіді – я не знаю як поведуть себе мої “бодігарди” у критичній ситуації. Ніхто з них в житті ні разу не був під кулями.
- Цікаве одкровення шефа безпеки, - моя фраза зірвалась з вуст самочинно і заставила здригнутись Геннадія, - Чи не хочете ви сказати, що шефа замовили?
Кількома кроками “Гейдріх” наблизився до мене і прошепотів:
- Я тобі цього не говорив.
Шепіт тихий, з присвистом, зміїний. Він пройшовши крізь вуха немов наркотичною хвилею накрив мій мозок. Однак через секунду майнула думка: “А чому з цього роблять таємницю?”
- Н-да! Безглуздо було б з моєї сторони сподіватись на щось інше, - ці слова належали мені.
- Ти на рахунок чого? – не зрозумів Геннадій.
- На рахунок роботи
- А-а-а, ну звичайно, - шеф безпеки знову влаштовувався на своєму місці, - Хто на що вчився, друже, хто на що вчився.
Далі вже було не суттєво. Геннадій сказав, що в понеділок я повинен прийти за цією адресою, з документами, тут буде людина, яка повністю займеться моїм влаштуванням і зовнішнім виглядом.
- Дарма, - досить різко відреагував “Гейдріх” на мою посмішку, - Тепер тебе положення зобов’язує, “nobles oblige” – як говорять наші друзі англійці. Там, - він зробив багатозначну паузу, - Ти виглядав по одному, тут просто повинен виглядати по іншому.
- Я не тому посміхнувся.
- А чого ж тоді?
- Спробував уявити себе в костюмі.
- Не вийшло!? – здогадався “Гейдріх”.
Я ствердно хитнув головою і ми засміялись.
Після того як під наглядом фахівців змінився мій зовнішній вигляд я приступив до виконання своїх службових обов’язків. Їздив з шефом, був постійно на сторожі, це сильно втомлювало. Постійне напруження давалося взнаки вкінці дня. Однак були і плюси. Під час поїздок особливо нічим не зайнятий я тренував свою спостережливість. І чим більше слідкував за обстановкою тим більше тим сильніше вкорінювалось відчуття, що мені не договорюють, або відверто обманюють. Звичайно, сильні світу цього не повинні відчитуватись перед простими людьми, однак, відчуття, що це все стосуються безпосередньо мене ставало все сильнішим. Як висловлювався вже згадуваний вище штандартенфюрер: «Я не люблю коли з мене роблять болвана, як в старому польському преферансі». Це не тому, що я вважаю себе гравцем, просто не хочеться і все. Дуже хочеться, щоб щось залежало від мене самого і я міг впливати на ситуацію.
Само собою зрозуміло що вичерпної відповіді на мої запитання не дасть ні “Гейдріх” ні, тим більше, шеф. Потрібне власне розслідування. Добре. Як? Це не мій фах. Для цього просто необхідні певні навики.
“Доста, - якось пролунало в голові, - Ввімкни свій думаючий пристрій і просто розберись в ситуації, а то вже вищезгаданий предмет анатомії вже заіржавів від постійного простою”.
Ввімкни. Хм! Ввімкни. Аби я знав де він вмикається. Стоп! Що потрібно? Що потрібно для зрозуміння ситуації? План роботи. Гнучкий, рухомий план. Так званий алгоритм дії, як в інформатиці. Так! Пішло. Думаючий пристрій заскрипів шестернями починаючи роботу.
- Дозвольте, - “Гейдріх” сидів за своїм столом і дивився на монітор комп’ютера.
- Так, заходь, - Геннадій клацнув клавішею, здається “Pause”, і підвівшись рушив до мене. Показав на стілець, а сам сів навпроти.
- Ну, як тобі в нас? – пролунало після довгого погляду зміїних очей.
- Більш-менш. Я до речі хотів поділитись деякими власними спостереженнями.
- Валяй, - весело промовив він, - Це, повір, мене дуже цікавить.
- Тоді прошу вас пройтись зі мною.
Це його не здивувало, а ще більше зацікавило. Підвівшись він всім своїм виглядом показав, що готовий іти за мною. Ми пройшли коридорами і вийшли до основного входу. Я там зупинився припалюючи цигарку і перегородив шлях “Гейдріху” так що він залишився у дверному проймі.
- Гляньте прямо перед собою на 30-40 градусів вверх і на 100-150 метрів в далечінь, - промовив я відриваючись від припалювання.
Васильович глянув у описаному напрямку. На мить його очі зупинились і вся постать напружилась, але лише на мить. Ми відійшли.
- Та-а-ак, - його слова вирвались із думок, - Цікаво, давно помітив?
- Тиждень тому, - я випустив через ніс і рот клуби диму, - Спочатку подумав, що ви знаєте, але декілька раз спостерігав як виводять шефа і тому вирішив звернутись.
Справа в тому, що у вищеописаному напрямку і на вказаній відстані знаходився дев’ятиповерховий будинок. З боків його прикривали два інші, а наш об’єкт знаходився навпроти проїзду. На даху було вузьке віконце, лише одне і воно дивилось своїм незаскленим оком як раз на вихід з будівлі фірми. Дуже зручна позиція для снайпера. Що правда їх в окрузі було більш ніж достатньо, однак ця була найзручнішою.
- Н-да! - тепер вже припалив “Гейдріх”, - Це все?
- Ні, є ще одне, поки що, - я підійшов до нього впритул, - Пару раз бачив як виводили шефа увечері, коли темно. Так от. Спочатку гасне світло в його кабінеті, а через три хвилини з’являється він, - трохи помовчав, даючи співбесіднику час переварити інформацію, - Тепер маючи такі два упущення, хтось користуючись простою спостережливістю і більш менш пристойною гвинтівкою може залишити нас без роботи, навіть не користуючись допомогою з середини фірми.
“Гейдріх” задумався.
- Пропозиції є?
- Хай нічна варта вимикає світло через п’ять хвилин по від’їзду машин.
- Це зрозуміло, а з кришею?
- Не знаю, саме просте і надійне добре заварити вікно. Серйозну людину, це навряд чи зупинить, але і зайвий раз полегшувати їй роботу не варто.
Геннадій Васильович замислено пройшов декілька кроків після чого розвернувся і щиро потис мені руку.
- Дякую. Непогано. Дійсно непогано.
- Проста спостережливість і ніякого шахрайства.
Тут він різко скоротив дистанцію між нами. Мої м’язи автоматично напружились, однак зусиллям волі встиг подавити бажання пірнути в бік. Атака не входила в плани шефа безпеки. Він просто промовив мені майже на вухо:
- А ти впевнений, що не працював кіллером? – його зміїні очі впились в мої проникаючи поглядом в глибини мозку.
- Впевнений, - я холодно посміхнувся, але не відвів погляду.
