Абрикоси одцвіли, а вишні ось-ось вибухнуть молочно-білим цвітом. Все навкруги оживає. Господь усипав землю бірюзою молодесеньких пагонів травички поміж якої вже починають зирити в небо, на довгих ніжках-цвітоносах, жовті квіточки кульбабок. Весна! Вона пробуджує природу, стверджуючи круговерть земного буття.
Сьогодні був вихідний день. Зранку Натан Ісайович Гербах був у піднесеному настрої бо готувався до цієї події свого освідчення вже давно і, ось тепер, все має бути вирішено остаточно.
Він вийняв з шафи свій чорний габардиновий костюм до якого не доторкався майже три роки, відтоді як не стало його дружини Рози, розглянув, пригадав щасливі миттєвості життя пов’язані з костюмом, примірив штани - виявилися трохи послабленими в талії, випрасував гарненько, одягнувся і, ось зараз, розглядав себе в дзеркало, пильно вдивляючись в своє віддзеркалення.
Натан Ісайович вгледів перед собою одягненого з претензією на парубка чоловіка, що на декілька десятків років заблукав у по-життєвій сутолоці. На нього дивився витрішкуватими розумними очима з-під кошлатих брів сивочолий, з трішечки обрюзглими щоками, м’ясистим, з горбинкою носом, чоловік. Колись, в молодості, золотаве волосся на голові зараз було вицвілим до сивини і тирчало не причесаним пушком. Натан Ісайович сплюнув на долоні, потім старанно приліпив чуб до білої, в рудих пігментних плямах шкіри тім’я і задоволено всміхнувся сам до себе. Краватку він не носив, а ось жилет, що був трохи потертим на злегка випуклому животі, він одягав завше, бо лише він був для нього обов’язковим атрибутом одягу як в повсякденному житті, так і на свята, беззаперечно підкреслюючи його вишуканість і національну ідентичність. Віддзеркалення йому сподобалося. Останнім штрихом наглядності була хустинка, що звабливо визирала загостреним білим краєчком з нагрудної кишені піджака. Потім він прикрив невиразну чуприну чорним, в тон костюму, широкополим старомодним капелюхом і рішуче взявся за дверну ручку.
...Його донька, Елеонора, вже обридла Натану Ісайовичу своїми, по-жіночому розумними, натяками на облаштування свого вдівцевого життя-буття. Вона, таткова улюблениця, бажала йому здоров’я і довголіття, аби й самій якнайдовше почуватися в цьому жорстокому світі, дитиною. «Самотність чоловіка завше веде до втрати сенсу життя», – казала вона благаючим тоном, – «Хіба мало у нашому місті гідних вашому статусу жінок? Ви (вона завжди до татка зверталася на «ви») лише озерніться навкруги, адже життя, сповнене чудес, вирує, а ви йому подайте знак, що ви є, що ви його любите і воно обов’язково вам надасть ще один шанс бути щасливим». «Ох ці жінки…», – думав він, – «так і намагаються, не пранням так катанням, накинути чоловікові на шию шлею, щоби він, ненароком, не скарапудився, або не впав у депресію»...
З Олімпіадою Йосипівною, він познайомився випадково, на фестивалі-показу собачої краси, куди, заради цікавості, він ходив кожної весни. Своєї собаки в нього ніколи не було, але любов до братів наших менших він зберіг ще з дитинства, коли грався з цуценятами на селі, де вони, всім сімейством влітку відпочивали.
Саме там, на фестивалі, Натану Ісайовичу сподобалася неймовірної краси собака, що народилася зі зморшками – шарпей. На господарку він навіть не звернув увагу, песик незвичайної китайської стародавньої породи його просто зачарував. Він, мов схиблений, не відходив від цієї парочки – жінки і собаки, доки Олімпіада Йосипівна не відволікла його від любування собакою запитанням: – Вам сподобався мій песик?
Натан Ісайович перевів погляд з собаки на жінку. На нього дивилися питливі, лагідні очі вже немолодої жінки, одягненої в давнішнього покрою пальто джерсі.
– Я в захваті від вашого друга. На сьогоднішньому показі це найкраща собака, – на одному диханні вимовив схвильовано він.
– Вам подобається ця порода собак? – вона посміхалася сповнена від задоволення похвалою її улюбленця. Олімпіада Йосипівна відразу відчула в незнайомому чоловікові якусь приреченість життям на страждання. – Схоже ви одинак. То заведіть і собі друга,.. чи подругу… Вона, зрозумівши двоякість сказаних слів, знітилася.
– О ні. Я вже занадто давнішній для серйозних стосунків, – також з двояким змістом відповів Натан Ісайович.
Двоє немолодих людей, обмінявшись всього декількома репліками, відчули якесь тепло, що поки несвідомо несли одне одному.
– Любов до братів наших менших не знає вікових сенсів. Правда Жорезе? – звернулася вона до собаки яка вже почала хвилюватися, що господарка занадто уваги придає якомусь чужинцю. – Ну-ну. Заспокойся. Зараз у нас основна процедура – обміри фізичних даних, – знову промовила вона з двояким змістом, як здалося Натану Ісайовичу. – Після офіційних процедур ми можемо прогулятися парком, а ви – насолодитися близькістю до Жореза.
Розмова кружляла навколо китайської собачої породи – шарпей, занесеної в 1978 році у «Книгу рекордів Гіннесса», як сама рідкісна порода собак у світі. Здавалося, що Олімпіада Йосипівна знала про свою собаку все.
– А ви знаєте, що означає в перекладі з китайської – шарпей? Натан Ісайович лише здвинув плечима.
Він говорив мало, в основному слухав споглядаючи питливе на свою супутницю. Олімпіада Йосипівна мала зовсім протилежний зовнішній вигляд ніж була його покійна дружина, він несвідомо порівнював їх у своїй уяві. Його Роза, дочка бакалійника Якова Мойсейовича, завжди була при тілесах, вона, саме в пишних формах тіла вбачала жіночу красу і завше була задоволена собою. Вона і онуку, Злату, годувала досхочу всілякими солодощами та смаженими і печеними витребеньками, на які була справжньою майстринею, а коли та виходила погуляти з подружками у дворі то вона всідалася на кухні біля вікна, звідки відкривався вид на внутрішнє подвір’я і пильно слідкувала за онукою час-від-часу покрикуючи на весь двір: «Злата, сонечко! Не бігай, бо схуднеш!».
Олімпіада Йосипівна булла прямою протилежністю Розі – струнка, не зважаючи на роки, рухлива і добре освічена людина.
– Вас не стомлює моя балаканина? – запитала Олімпіада Йосипівна помітивши смуток на обличчі свого супутника.
– Ні-ні, продовжуйте, – ніби отямившись відповів Натан Ісайович.
– «Пісочна шкіра», – як вам це подобається?
– Дуже дивний переклад, доречі як і все, що стосується китайського. Нам завжди було важко зрозуміти і їхню мову, і їхню філософію сприйняття життя, як такого.
– О, ви праві. Навіть по цій прекрасній породі собак прокотився каток «культурної революції», – порода шарпей зазнала справжнього собачого геноциду і була повністю винищена як символ привілейованого класу. Залишилися лише декілька послідів на Тайвані. Потім був дуже довгий процес відродження породи, але то вже генетика.
Після цього випадкового знайомства вони стали зустрічатися по вихідним дням разом вигулюючи собаку, вони гармонійно доповнювали одне одного і це вже не були прогулянки звичайних друзів, а щось більш серйозніше, що назвати любов’ю було б занадто фамільярно – це були прогулянки душевно близьких одиноких сердець. Вони, в час розлуки, відчували порожнечу і губили сенс життя. Жорез уже сприймав Натана Ісайовича за свого друга і завше мав намір лизнути його своїм шершавим, із синя-чорним язиком, коли той починав пестити його гіпопотамову мордочку. Вони вже знали все про їх минуле життя. Але переступити останній рубіж, щоб промовити священні слова, Натан Ісайович ніяк не осмілювався.
– Може зайдете до мене на чашечку чаю? а я вас познайомлю зі своєю сім’єю, – одного разу рішуче пішла в наступ Олімпіада Йосипівна. Вона кокетливо поглянула Натану Ісайовичу в очі, що по бешкетницькі зирили на неї з-під насунутого до брів капелюха.
– Дякую за запрошення. Можна випити,.. але сьогодні я не готовий для офіційного чає пиття, – якось не впевнено відповів Натан Ісайович. Він знав, що його подруга вже давно схоронила свого чоловіка – вченого-ядерщика, котрий більшу частину свого життя присвятив випробувальному полігону на Новій Землі, а зараз вона мешкає у своїй п’яти кімнатній квартирі, «сталінці», разом із сім’єю доньки. Внуків вона вже підняла на ноги, можна було подумати і про особисте життя, але донька мертвою хваткою вчепилася за материнську квартиру, відгородивши матір домашніми турботами від зовнішнього світу.
– Ну, то збирайтеся з думками, я вас буду чекати в наступний вихідний у себе вдома. Гаразд?
Він хвацьке підняв капелюха над головою на знак згоди. – «Чай не п’єш, звідки силу береш? – запитав чайханщик подорожнього», – з іронією в голосі промовив Натан Ісайович. Він вже вирішив сказати Олімпіаді Йосипівні головні слова…
Двері відчинила Олімпіада Йосипівна. Вона була одягнена в квітастий сарафан, злегка хвилясте посивіле волосся було підібране в старомодну зачіску з гулькою на потилиці. Очі прискіпливо вдивлялися в постать мужчини по-святковому одягнутому.
– Заходьте будь ласка, – запросила вона гостя.
Вони, доволі стримано, привіталися.
– Мамо, хто там? – почувся незадоволений жіночий голос з глибини квартири.
– Мирене, це до мене.
З кімнати, напроти вхідних дверей, вийшла статна молода жінка. По її здивованому погляду на незнайомця було зрозуміло, що вона не знала про візит гостя, або майстерно вдавала своє здивування. За нею виринув Жорез і, як до старого знайомого, ткнувся мордою гостю в холошу штанів.
– Мир Вам, – привітався Натан Ісайович, доторкнувшись правою рукою до краєчка свого диковинного капелюха.
– Добридень, – відповіла жінка.
– Це моя донька, Мирене.
– Познайомся, люба, це Натан Ісайович. Гість поважно вклонився.
«Або зараз, або ніколи», – пульсувало в голові Натана Ісайовича.
Мирене поява незнайомця і його таке зворушливе представлення, застало зненацька. Вона, свій здивований питливий погляд декілька разів перевела з мами на гостя, і навпаки.
Натан Ісайович, глибоко вдихнувши, пішов на приступ «цитаделі»:
– Мирене, я кохаю вашу маму! Я прийшов, щоб попросити у вас її руки, – на одному диханні, твердим впевненим голосом промовив Натан Ісайович.
Олімпіада Йосипівна вмить знітилася і зашарілася як дівчинка. Слова Натана Ісайовича приголомшили всіх, навіть його самого. Хтось в глибині квартири закашлявся. Мирене здригнулася ніби її стьобнули батогом. Вираз її обличчя з байдужого, миттєво змінився на злий погляд домінуючої самиці.
– Мамо, мені терміново необхідно з тобою поговорити наодинці, – тоном наказу прошипіла Мирене. – Вибачте, – звернулася вона до гостя, – але ця розмова зараз не на часі, – ніби окропом ошпарила вона Натана Ісайовача.
З кухні линули голоси жінок, які боляче ранили душу невдалого жениха.
– Ти можеш мені пояснити, що це все означає? – майже кричала Мирене. – Чи ми для тебе виявляється тут зайвими? Ти мене є Фімою і дітьми хочеш виставити на вулицю як неподобних байстрюків, щоб влаштувати своє особисте життя? Скажи, що ти задумала?
В кімнаті напроти щось дзвякнуло, але ніхто не подавав голосу.
– Я… я запросила свого доброго знайомого лише на чашку чаю, – ніби оправдовувалася Олімпіада Йосипівна. – Ми про заручини не домовлялися.
– Ах, не домовлялися! Тоді, що цьому пристаркуватому жигало від нас потрібно? Га? Ти лише свідомо зглянься на нього – це ж типовий шлюбний аферист, в якого за душею немає ні ломаного гроша. Він прийшов, щоб твоїми руками пограбувати нас! Він вже й до собаки ключа знайшов! Ми пропали!!!
Мирене слів не підбирала, голос її звучав загрозливо для того хто стояв біля вхідних дверей. Натан Ісайович був згоден вислухати все, навіть образи, але слова про його злиденність боляче зачепили його чоловічу самолюбивість. Для нього було незрозумілим, як це чоловік, доживши до його віку, може бути без копійки за душею.
– Заспокойся, ми лише вип’ємо по чашці чаю, от і все…
– Краще б ти напоїла його «царською» горілкою, – Мирене, від злості, вже не тямила, що говорить.
– Що, що ти таке сказала? – Олімпіада Йосипівна ридма вискочила в коридор, за нею – оскаженіла донька. Жорез винувато позирав на гостя.
Натан Ісайович був готовим сприйняти удар.
– Вибач нас, Натане, – крізь сльози промовила Олімпіада Йосипівна, – дійсно, твої слова зараз не на часі.
– Я вас розумію, а ось слова про жигало і тому подібне – це не справедливо. Я, дійсно, не мільйонер, але за свої сорок років, будучи директором міськкоопторгу, щось залишив і собі за душею, і щоб дружину прогодувати. Дякую за відверту розмову. Натан Ісайович вклонився жінкам і вийшов з квартири спокійно зачинивши за собою двері.
Їх розмова по телефону була схожа на змову: – Ти не хвилюйся будь ласка, я все передбачив, – наполегливо гнув свою лінію Натан Ісайович. – І не забудь взяти з собою паспорт, бо іноді жінки мають звичку, щось забувати в самий відповідальний момент, – робив він останню настанову Олімпіаді Йосипівні.
В обумовлений час, весільний білий лімузин, чимось схожий своєю видовженістю на породисту собаку таксу, зупинився біля одиноко стоячої жіночки яка нібито когось чекала, але взрівши диво з двома схрещеними обручками здригнулася, притисла свою дамську сумочку до грудей, ніби захищаючись нею від чогось непередбачуваного. Двері лімузина відчинилися, Натан Ісайович одягнений по святковому поважно вийшов із салону і підійшов до Олімпіади Йосипівни.
– Мир тобі, моя зірочко! – привітався він простягаючи свою руку до її долоні.
– Взаємно, – скромно відповіла жінка ховаючи погляд від жениха, дотримуючись старовинного ритуалу нареченої.
– Ну що, з Богом?
Шофер відчинив двері салону для молодих.
– Благослови нас Господь, – прошепотіла наречена.
Весільний лімузин, злегка погойдуючись на зраненому зимовими негараздами шляху, ніби плив залюдненими вулицями великого міста на заздрість заклопотаним мешканцям.
