Ні, тільки б води! І більше нічого. Я таки зробила крок до софи. А кімната теж зробила крок мені на зустріч, вигнулась панорамно. Отямилась я від того , що склянка билася об мої зуби і цівочка води потекла за виворіт. Люди дивилися на мене , щось казали, але вуха мені немов ватою заклало. Я закрила очі, і тоді повернувся слух:
- Кого ти привіз?
- Та от така чепурна і жвава леді була, а в цій кімнаті їй щось трапилось. Мені здається ти тут якісь експерименти проводиш, бо мені і самому хочеться звідси швидше вийти. Напевне справа в твоїй мазанині.
- Мені була потрібна просто свіжа дівка, а не леді, якій я тут носитиму нюхатєльні солі. О, вона вже прийшла до тями!
- Відпустіть мене!
- До мами?
- Чому до мами? – до мами я точно не хотіла, бо мама на той час була в якомусь санаторії на лікуванні, насправді лікувалась вкотре від алкоголізму.
- Давайте спустимось в іншу кімнату. Ви як себе почуваєте?
- Нормально, -я оговтувалась і розуміла, що втрапила в історію.
- Каву питимете?- зі мною розмовляв господар.
Він був дуже інтелігентний. Одягнений, як у якомусь англійського фільмі, ба навіть нагадував Шерлока Холмса, можливо тому, що на ньому зараз був якийсь темний камзол. Камзол на білосніжну сорочку. Волосся вже рясно вкрите сивиною. Рухався він поважно. Усі інші якось непомітно зникли. Ми спустилися на перший поверх і опинилися в залі з каміном, вогонь у каміні весело тріщав.
Я знов відчувала себе неначе Аліса, що потрапила у кролячу нірку. Ззовні цей будинок був зовсім звичайний. Охайний , але звичайний. А от всередині, то кімната з живописом, то ось тепер камін. Господар тим часом ворожив над каміном.
Ця кімната була темна, вікна завішені, видно було лиш два великих крісла біля каміну та усілякі темні прикраси на камінній дошці.
- Сідайте, пані! Зараз кава буде готова!
Я незграбно посунулась до крісла. В голові билась думка: «Хоч би це був сон, тільки сон». Було тривожно. Все в мені вже передчувало біду.
Зона
Біда! Оце очікування без результату і є біда. Перестаєш вірити у будь-що. З кожним днем все гірше. Сил немає навіть думати. Кожна думка закінчується або замінюється лайкою. Лайка відмінюється, набуває жіночого або чоловічого роду. Іноді я навіть блідо посміхаюсь від власної винахідливості. Тепер я не чекаю ніяких подачок не від кого, Діда Мороза немає. Є тільки я, поки ще я, у свідомості. І брудна, не ремонтована кімната, і я у ній. Сірий кольор, скрізь тільки він. Я теж сірого кольору, і думки , і слова мої, пальці, нігті, волосся, білизна, скло. Мої очі…Все ніби присипане пилюкою. Охоплюю свої худі коліна своїми ж кістлявими руками. Ось і весь мій світ, замкнене коло.
