Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2528
Творів: 45589
Рецензій: 89213

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Потяг мого життя та незнайомка

© Валерій, 22-03-2016
                                                 Потяг мого життя та незнайомка

                                                  Із грипса знайденого на залізничних  коліях біля станції Ковель



Мені завжди здається, що на якійсь залізничній станції я зустріну її.
І її висока худорлява постать… Біла сукня у плямистих цятках мережив, чорні туфлі на коротких підборах…
І її волосся із обох боків сплетене у кружальця кіс: це світляве, незбагнене, нічне…
І темінь розділяє нас, і час стає сторожко брамником при нашій випадковій зустрічі і постоявши трошки зникає десь в далечінь.
І я гублюсь у ночі, мов нічний потяг, що мчиться у вічність. І освітлені вікна вагонів нагадують мені цятки від швидкого поруху зірок у цьому незбагненому просторі.
Ніч, час, тепла осінь чи літо. Кінець кінцем, яка різниця?!
Але, без сумніву, є щось вічне у цьому, у цій моторошній глухуватій тиші, у цих темних громаддях дерев, мов якихось гір, у цьому темно-синьому небі, яке дивиться на мене, і мовби гірське повітря розчиняється ув мені.
А я ж їду у потязі: енний вагон… енне місце… енні пасажири… Все це так давно знайоме та звичне для мене, що я зовсім і не дивуюсь цьому. Але кінець-кінцем, щоб більше розвеселити себе і сп’яніти від ночі і «бігу» потяга у невідомість, я просовую голову крізь відчинене вікно вагону і ловлю чуприною холодний, та  крижаний  вітер степу.
І моє волосся, мов дивні трави, коливаються у різні боки і не можуть заспокоїтись. І ця холодність степу, ця  всеохоплююча відстороненість його охолоджує мені душу і наповнює її теплом нічної та умиротвореної країни.
А потяг все мчить собі. Мчить і час, мчусь і я у ньому, у свою власну  далечінь, і хто спитає мене: Пасажир ти на ньому чи машиніст? – Звісно, що  ніхто!!! Можливо я сам, колись, потім, сам себе?..
Бо цей потяг, – це моє життя, моя усвідомлена сьогоднішня суть, яку я прийняв у себе мов трутизну і забувшись про її прийняття уявив себе на ньому,  його вічним пасажиром.
Хоча на ньому ми всі його пасажири, і зовсім не важливо: хто колись сів у нього перший, чи останній, на якійсь залізничній станції, чи залізничній платформі! А може хтось народився у ньому, і через це вважає його цілим  всесвітом і цілю всього свого подальшого життям.
А вона (ця моя кохана та незабутня незнайомка!) напевно ще стоїть на залізничній станції і намагається взнати та пізнати моє ймення. І нічні страхи, немов циганки-ворожки шепчуть його їй, і вона, сп’яніла від щастя та неминучості нашої зустрічі, вже уявляє собі моє лице, мій голос, мою поставу, мій біг до неї та мою зупинку перед нею, за мить перед тим, як ми обнімемось та поцілуємось…
І її дівоча невинна душа щемить невимовним болем ще не збутих та ще не народжених подій свого невідомого майбуття, які вона підсвідомо передчуває, проживає, і лине до них, мов нічний метелик, на світло запаленої мною гасової лампи, мов до власної і накликаної нею ж самою смерти.
А вдома на неї чекає мати, сидячи за круглим міщанським столом: серед горняток із чаєм, тістечок, із убогими власними думками та сірими дощовими надіями. А її батько, як завжди, читає свою чергову та таку обов’язкову газету, і час від часу, звертаючись до матері, бурчить щось про нинішній неспокійний час, про теперішніх владарів-бандитів, про так не настале майбуття прекрасного комуністичного завтра. І пухнастий кіт, схожий на пончика, гріється біля його ніг, взутих у махрові  капці, немовби біля теплої печі, і лагідно мурличе пісню про своє щасливе котяче життя.
Ідилія!? Пастка!? Чергове міщанство, ідеалізоване мною, скажете Ви? І запитально поглянете мені у вічі. ТАК і НІ. –  відповім я Вам друзі, і теж по змовницьки подивлюсь на Вас, і тихо додам: Я не повністю згоден із Вами, панове!  Бо цей опис – це маленький та майстерно зроблений мистецький зріз із її родинного життя! Цього провінційного, теплого, відразливого до німоти та здичавіння!
До того ж, це певна ідилія для непосвячених неофітів, для тих блукальців, які випадково заблукали на сторінки цієї книги і ще не поринули у неї, мов в океан.
Але я ще досі не знаю, панове, що вона думає про цю ідилію? І чи це ідилія для неї взагалі?!.
У цьому, мій любий читачу, я змушений сильно засумніватися… Швидше всього це чергова, поставлена для неї самої пастка. Для того, напевно, щоб в останній момент оминути її та втекти із цього остогидлого міщанського раю, у моє мандрівне пекло: на цю темну залізничну станцію, у мій потяг, ув мій вагон, у мене самого, мов у найбільший її порятунок, та у найбільшу її надію, всього наступного її життя.
Але зараз вона, на щастя, подумки мовчить, і нічний вітер холодить її струнке тіло і вродливе лице, і лагідно теребить, мов хоругву, її плямисту, у цятках мережив, сукню.
І скрізь ці кілометри, ці невимовності, що розділяють нас, я бачу блискучий погляд її синьо-фіолетових очей, похапцем читаю її думки – мов розкриту навмання книгу, і продумую її саму до самого її кінця, як самого себе, і багну у ній заблукати, немов у чарівному лісі нічної казки.
Але жилетний годинник показує північ, і час летить, немовби  стріла, у свою невідомість, і простір стає для нього розспливаючим тливом і одновимірним напрямком його стрімкого руху.
А потяг мчить собі, та пришвидшено поминає нерозведені стрілки, давні семафори, заправні станції, міста, руйновища.
Жага величезних просторів огортає мене, немов конкістадора, і я стаю на мить одним цілим із цим потягом, і теж мчусь у далечінь та зникаю у ній.
І тоді, мене, немов ковдрою, огортає рятівна думка: Що ніякого потяга може і не має? А є лишень цей час та простір, який я створив сам для себе, і створивши – забув про них!
Але це, звісно, не так, зовсім не так, мої любі друзі: потяг звісно є, як і є його звичні пасажири: ці всі машиністи, провідники, вартові, тюремники, в’язні, жебраки, диваки…
Вони дійсно існують у цій дійсності, немов у моїй голові, у цій  мажорній дієзно-бімольній тональності мого сприйняття, який, швидше за все, і є моїм соном.
Але цей сон є занадто реальний, бо ж у нього поринули численні його сновидники,  що оселитись у ньому, мов у домівці...
І ці залізничні вагони…  ці пластикові купе… ці мавпоподібні люди …
Це все нестерпне видиво, виводить мене із себе, і тоді я виходжу в тамбур вагона, і звичним рухом відкривши брудне вікно до самого його кінця і запаливши сірником духмяну цигарку, повільно затягуюсь солодко-гірким димом, немов трутизною, і пускаю струмені сірого диму у прочинений холодний отвір світу.
А за вікном вже вкотре «пропливають»: міста, селища, станції, руйновища… Довколишній світ безупинно «рветься» із невідомої мені точки А (можливо якоїсь ілюзорної станції?) у невідому мені точку Б (можливо просто точку і зовсім не станцію у моєму нетривалому житті!). І я вкотре обмислюю його безупинний рух. Немов намагаюся збагнути : Куди ж він їде?  
Але відповіді звісно поки, що не має …
Лишень дим моєї цигарки, брудне вікно і звичні пейзажі, в котрих мов відбиваюся Я?
І в ритмі мого серця стукотять колеса потяга, і пронизливо стогнуть його вагони, мов мажі чумаків, і пропливаючі краєвиди навівають мені мою дику тугу та безсилля.
А вона (ця моя незнайомка!) напевно стоять на тій станції (думаю я собі) і ще чекає на мене, – і вкотре дивлюся у далечінь світу і занурююсь у приємне його споглядання.
І пейзажі стають ритмічними рухливими цятками у моєму прискореному сприйняті дійсності, легкими і майстерними мазками безіменного для мене майстра, який промислює їх і водночас вплітає у невимовну картину світобудови.
А можливо, і цей потяг є однією із його картин? – думаю я. – Цією, ще до кінця не дописаною, не домисленою, і через це, і не довершеною?!.
І я, немов сторонній глядач, бачу лишень дрібні краплинки фарб, які, немов дощові краплі, злітають із пензля майстра: повільно падають на полотно простору, немислимим чином стаючи нестатичними і рухливими пейзажами мого власного сприйняття?
Але тоді ж цікаво: Хто цей творець? Покажіть мені його?! Можливо, я і є один із його мазків?
Хоча сни, які сняться мені, інколи говорять про протилежне і допомагають мені щось збагнути на рахунок цього потяга, а також самого себе.
Але, на превеликий жаль, вони не є цілком правдиві, і, мов жінки, завжди обманюють мене.
Але це, звісно, пусте, мої любі друзі, пусте! Хоча мені інколи навіть здається, що це зовсім і не сни, а  якесь моє паралельне життя, у котрому я теж їду в потязі та вкотре проживаю свою мандрівку.
І стук коліс вагонів видається мені стукотом мого серця, і вітер, що б’ється у відкриті вікна та піднімає фіранки, є моїм сподіванням та надією на прийдешнє…
І пори року, мов скельця, в калейдоскопі змінюють одна одну. І скрип вагонів нагадує мені звуки 6-ої симфонії Бетховена, і тоді мої подорожні мов слухачі, повільно сповзаючи, провалюються в чорну безвість моєї свідомості, і темінь поглинає мене!
І я вкотре прокидаюсь серед зими, і білі сніги на полях за вікном навіюють мені  таку меланхолію, що від неї мені хочеться повіситись.
І я зачиняюсь у спорожнілій вбиральні із прихопленим махровим рушником і намагаюсь здійснити омріяне. Але тоді, мої чисельні подорожні, немов відчувши щось лихе, стукотять у двері вбиральні, щоб гостино запросити мене на святкову вечерю.
І я, немов пошарпаний штормами корабель, повільно «випливаю» до них із вбиральні, із наївним виглядом розкаявшогося вірянина, який тільки що повернувся із прощі до Єрусалима.
А потім доволі неквапливо заходжу в купе, де, вмостившись на сидінні, швидко перехиляю у себе чаркчину місцевої настоянки: «За здоров’я усіх подорожніх!», і, мов мимоволі порятований самогубець, залишаюсь у товаристві.
І вкотре мій світ стає моїм вагоном, а моє життя – моїм потягом. І я вкотре перетворююсь на простого його пасажира – одного із багатьох, хто їде ньому у свої далечінь.
І всі речі та думки стають на свої місця, так як вони були перед тим. І я, немовби сиджучи у затишній кімнаті, дивлюсь на гострі голки дощу які вдаряють об шиби вікон, і повільно течуть до низу, немов сльози щастя по обличчях коханих.
І не хочеться більше нічого у цьому сірому світі, лишень так сидіти і мовчки споглядати це дощове видиво, майстерно ловлячи порухами завмираючої душі дзвінкі відлуння та напівтіні власних алюзій, що і воскресає із небуття пам’яти дощ, мов заблуканий голос од віолончелі  із адажіо Альбіноні.
І тоді стук коліс зовсім дістає мене, і оточуючі мене подорожні видаються мене якісь милішими та добрішими.
Але минає година, друга, і це починає набридати мені, немов багато разів бачена кінострічка, і для того, щоб розважитись та звеселитись я здійснюю чергову мандрівку по дальніх місцинах цього потягу.
Але ці мандрівки я здійснюю не просто для власної цікавості: у мене є на рахунок них потаємна мрія: Колись все ж таки знайти в його місцинах останній вагон потяга, і крізь віконні шиби поглянути на його кінець…
І, можливо, тільки тоді я зрозумію його потаєну суть, збагну його таємницю, і зрозумію: Що цей потяг є насправді?
Бо я вважаю, що цей останній вагон є найкоштовнішим скарбом, який я можу відшукати на ньому, і моїм найбільшими порятунком у цьому житі.
Хоча інколи, в своїх численних снах я все ж таки стою серед його захаращених нетрів, і  крізь брудні шиби вікон на мене дивиться примарний    світ невідомості, а довкола – старий мотлох, віковічний пил, мертва нетля і сплячі павуки, що хитаються на хиткій павутині, та жирними хрестатими черевами дивляться на мене у своєму павучому запитанні: хто Я?!?
Але на моє превелике щастя (чи, може, на моє дуже превелике горе!) відшукати я його поки не в змозі, як і дійти до кінця цього потяга. І хто знає, що чекає мене в кінці? Можливо якась вічність? Якийсь новий і кращий за цей світ?
Гадаю – мене там чекає лазня, гарячий пар та березові віники! А після них – крижаний душ і суд із непідкупними суддями з потойбіччя, що ликом і вбранням скидаються на інквізиторів.
І вони довго та прискіпливо будуть вивчати мою справу, звично будуть задавати запитання та вислуховувати відповіді, і коли, порадившись, – винесуть вирок, то поліцаї візьмуть мене під руки і відправлять кудись мене. Куди? Я поки, що не знаю!
А вона (ця моя незнайомка) ще, напевно, стоїть на тій станції і чекає на мене.
І нічна прохолода холодить її тіло, і полиски випадкового світла падають на її обличчя, і стара шкіряна валіза біля її ніг, немов її вірний побратим, немов пес стереже її…
Напевно це так і є, і моє зовнішнє мовчання на рахунок її особи, є найкращим цьому підтвердженням.
І мій потяг стає моєю фірою, на котрій я мчусь до неї серед темної ночі, крізь простір і час невимовності. Крізь глухі села, хутори, напівстанції… самого себе, чорт мене забирай!
І ниті минулого рвуться у мені, і прийдешнє місяцем дивиться у вічі, і земля пригортає мене…
Потяг мчить (хоча мені інколи здається, що він пригальмовує на крутих поворотах історії та нагиляться у потрібний бік!) та силиться, непереборно силиться зупинитись серед безкраїх місцин ночі, мов жива істота, і поснути.
І тоді я, зупиняюся серед його старих та ще «царських» вагонів минулого, – цих дореволюційних, дерев’яних, справжніх, обезлюднених, (але не обездушених!): повільно торкаюсь тремтячими руками їхнього обшиття, вдихаю на повні груди запах парфумів, тютюнового диму, яким пропахли кутки цих вагонів.
І вже тоді, по злодійські озираючись довкола себе, немов кримінальник, на зачовганій їхній підлозі, силюсь відшукати загублені чи забуті кимось із його пасажирів речі: гральні колоди карт, срібні запонки, окуляри, дзиґарі, монети, цигарки.
І знайшовши ці омріяні скарби, мій погляд мимоволі натикається на   пожовклі тіла газет, листівок та конвертів, а кольорові стрічки та сірникові пуделка, мовби самі впадають до ока. І тоді, підхопивши їх до своїх рук, і швиденько сховавши у внутрішні кишені піджака у надійний сховок, я мовби занімівши на хвильку, стрімко підхоплююсь на ноги та стрімголов, мов хлопчак, біжу у місцини дальніх вагонів, мов у ще недосліджені ніким до того, інші виміри та світи загиблих культур та імперій.
Але тієї миті, коли я виходив із того заніміння, мені так баглося впасти колінами на підлогу і, припавши до дерев’яних тіл вагонів, на весь голос заридати сиротою над їхніми пожовклими кістками, немов на закинутому цвинтарі серед могил предків.
І ком болю застряє у мене в горлі, і сльози течуть по щокам дощами, і руки шукають їхніх рук та лиць, щоб зрозуміти їх…
Але, добігши до дальніх вагонів, я рвучко зупиняюсь, і, переводячи збитий стрімким бігом подих, похапцем починаю читати видряпані гострим ножем  оковирні написи на їхніх стінах:
«Цілуй ці рейси та вагони – твоє життя одні прогони!»
«Заснувший у потязі пасажир – це безбілетник який не придбав на нього свій квиток. Затям: Коли ти спиш – ти теж не приватна особа. ПОТЯГ – ЦЕ ВСЕ , ТИ – НІЩО! Щасливої Вам подорожі, громадяни Третього райху.»
«Кожен пасажир – це будівничий нового залізничного життя. Будь гідний нести це звання. Перевиконуй залізничні п’ятилітки! Ти громадянин залізничних рад і світлого залізничного майбутнього!»
«Світ – це ти! А ти – це мандрівець який заблукав у цьому потязі життя. Зупинись! Зірви «СТОП КРАН»! Обери собі свою станцію!»
Але ці історичні написи зовсім не надають сенсу моєму теперішньому, як і прийдешньому, вони лишень більше затуманюють його, немов запотіле від туману настінне дзеркало.
Але час все іде сторожко, і вагони стукотять колесами об колії, мов старі дзиґарі на ратушах міст, і тоді часові механізми епохи в стані кожної миті здетонувати ідейними мегатоннами нових та незвіданих світів.
Але через цей дзвінкий стукіт, через цей розважливий ритм мені інколи видається, що цей потяг повинен коли не будь зупинитися. Чи просто зійти із рейок у глибоке провалля.
Але я, мов його пасажир, звісно цього не хочу, та силюсь це відвернути, але, що в моїх силах?! І тоді мені хочеться піднятися та піти до вагону-ресторації, щоб там до чортиків напитися на самоті від власного смутку та безсилля.
А вона, ця моя незнайомка, ще напевно стоїть на залізничній станції і чекає на мене. І я подумки цілую її руки, її лице, її суть, мов її душу, і задихаюсь від цього щастя, мов утікший із божевільні видужалий шаленець.
І її солені сльози течуть по її щокам, мов краплинки сліпої мжички, і мені хочеться обійняти та пригорнути її до своєї душі, і забутись у ній назавжди…
І тут мені чомусь тоді здається, що ось-ось одна-однісінька мить, одна-однісінька миттєвість, і я на кінець прокинуся із цього сну. Десь там, серед високих трав  в половецькому степу, повільно розплющу очі і погляну у синє пасмо неба та здивовано скрикну.
А вона буде лежати біля мене, моя люба голубка, і її сукня, змокла від ранкової роси, буде звабливо облягати її тіло, і світлі птахи її повік час від часу будуть здійматися і замирати, мов від поруху пустотливого вітру…
І коли ж вона прокинеться і, позіхнувши ротиком, підніме до неба стрункі руки та вкотре погляне мені в обличчя і радісно засміється. І тоді мій  потяг, і її залізнична станція, виявляться нашим сном, який наснився нам серед травневої ночі…
І тоді ми, щасливі, зрозуміємо, що є вічно юними богами, які втратили свою пам'ять і забули себе, немов шаленці, і мимоволі заблукали у цьому світі, мов у власному сні. І щоб прокинутись із нього і знайти свою дорогу до свого дому, вони назвали себе пасажирами і подорожніми швидкісного потяга життя, котрий став для них прихистком на час тривалості всієї земної та такої залізничної подорожі…

Ковель, 28 грудня 2015 року                      Валерій Цимбалюк

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.95437788963318 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …