Безпечна Zoona
Слоган: Я не намагаюсь змінити світ. Я хочу, щоб ви побачили, як світ відновлюється після ваших намагань.
(Я не пытаюсь изменить мир. Я хочу, чтобы вы увидели, как мир восстанавливается после ваших пыток.)
Синопсис: У зруйнованому будинку в місті Чорнобиль народився песик. Через вплив радіації він був дуже маленький, але корисна мутація зробила йому подарунок розуміння людської мови. Виріс песик у пожежній частині, де і отримав ім’я Катастрофік через свій малий зріст.
Песик випадково опинився у автобусі з вахтою і доїхав до КПП. Там познайомився з Графітом, метисом вовка і собаки, який вважав себе вовком. Графіт щойно втік від людей і страхав Катастрофіка різними жахами, що нібито з ним відбувалися. Собаки вирішують повернутись у Чорнобиль. Так починаються їхні пригоди у «безпечній zооні», як назвали вони свою територію поза огорожею.
Кожна нова пригода знайомство собак з мешканцями zоони: тваринами, які живуть без людей і відновлюють екологію самотужки. Майже у всіх незвичні імена і здібності, які вони використовують щоб відновити зону. Звірі знайомлять собак із цікавими місцями zоони.
Врешті, друзі наважуються покинути рідні місця, щоб побачити те, чого у zооні нема, тобто дітей, про яких їм розповів лелека на ім’я Діто-натор. Потрапивши у село, Граіфт і Катастрофік все-таки побачили дітей, але їх нагнали місцеві собаки і люди. Тому наші герої остаточно переконалися, що живуть у Безпечній zооні, де всі один одного бережуть і поважають.
Мета: познайомити дітей з частиною нашої країни, де торжествує всеперемагаюча сила природи, а катастрофа, спричинена людьми, відступає.
Ціль: змінити уяву про те, що у зоні відчудженя живуть монстри та зомбі.
Десь народження 1 розділ
Той день коли він з’явився у цей затоптаний світ, ніхто не пам’ятає і не знає. Але це не найбільша прикрість у житті нової істоти, якій доведеться жити під цим сонцем.
Народився він не де-небудь, а у найстрашнішому місті, принаймні весь світ так собі його уявляє. Одна радість малому; він про це не знав. І не зважав на те, чи ходять по вулиці ангели, чи чудовиська і монстри. Він собі шукав носом тепленьку ніжну штуку з найсмачнішим у всьому світі молочком, із неї їв, на ній же й спав.
І не було йому ніякого діла до того, яким уявляла світова спільнота його рідне місто, і що його хатка навіть не будка, а купа уламків якоїсь будівлі. Навіть те, що у коханої мамки волохаті циці, і що сама вона з хвостом та де-не-де облізлою шерстю на спині, нітрохи не зачіпало малого. Зате як приємно вона цілувала своїх діток, а їх щеняче діло було їсти і спати. Чим не чудове життя, хоча почалося воно у покинутому місті на уламках минулого світлого майбутнього.
Як ви вже здогадалися мова йде про народження тієї істоти, яку люди недаремно назвали своїм другом, а саме про малого песика. Навіть якщо ви, ще не зрозуміли, де він народився, не переймайтесь: більшість із того, що ви знаєте про це місто, перебільшення.
Але щось-таки дивне є в тому місті, візьміть до уваги хоча б те, що наш герой, хоч і народивсь у антисанітарних умовах, отримав надзвичайний подарунок від природи. Він спочатку і сам не розумів свого дару, думав, що нічим не різниться від інших собак.
Більше того, як подивишся на нього стає жаль таке маленьке чорненьке песятко, хоча здалеку воно здається нічого таки собі чорним песиком з короткими жовто-білими по коліна лапками, такою ж біло-жовтою борідкою та животиком.
Який же в нього був дар? Здається, більшість людей, особливо в останні роки, втратила його. Знаєте, за що люди люблять собак? Думаєте за те, що вони такі ніжні, милі та лагідні? Ні, таке можна сказати про котів, а собаки незалежно від породи чи розміру мають надзвичайно проникливий погляд.
Іноді вони користуються ним, щоб отримати щось смачненьке, але буває, що пес так дивиться на людину, ніби повністю розуміє її. Для людей, як і для собак, важливе спілкування, тому і довіряють люди свої таємниці та біди собакам. Пес з розумінням вислухає все, і поспівчуває, а насправді нічого подібного. Та головне нікому не розкаже.
У цьому і полягав дар песика: він розумів людську мову, розумів але сам не розмовляв. Не вірите в ці казочки? Та це виглядало б казково, якби він народився, скажімо у Парижі чи Нью-Йорку, але ж приготуйтесь почути назву міста, де він з’явився на світ. Так, це було таємниче і чудове місто Чорнобиль.
Не знаю, що ви чули про це місто. Про нього розказують різне, що люди хочуть бачить, те і розказують. Зруйноване життя і невимовний сум руїн, чи навпаки неймовірне життя, яке перемогло руїну. Про це ми зможемо дізнатись, якщо навчимося чути і слухати, про що нам говорить сам оточуючий нас світ. Зараз у нас з’явилася можливість послухати ці розповіді.
Навіть якщо ви об’їздили півсвіту і бачили багато великих зелених парків у містах, більше зелені, ніж у Чорнобилі, немає ніде. Дарма, що більшість дерев не доглянуті, зате на кожному як не гніздо, то принаймні чиясь їдальня.
Песик народився у ту пору, коли листя було вже не зелене, а жовте, та до часу, коли він зміг вилазити у двір, листя стало вже коричневим і майже все лежало під лапами, а не на деревах. Свої коротенькі подорожі він як і всі цуценята не погоджував з мамкою собакою. По мірі того, як песиків ставало менше, а самі цуцики підростали. Вона все рідше приходила їх годувати а ті, що вибігали за нею майже ніколи не повертались до дому.
Водила вона їх за собою до пожежної частини або до магазину, що по собачих мірках був не так вже й далеко. Ще одна дивна річ про яку варто зауважити, це дещо незвичні імена наших героїв. Так, наприклад, саму мамку нашого собачати звали Радіація.
Хто і чому її так назвав, теж ніхто не знає. Може тому, що часто і багато цуценят приводила, а може тому, що, попри свій жалюгідний вигляд, ця тварина була справжнім випроміненням собачої доброти і щастя.
Сидів собі малий, дожидався мамку, насилу дочекався. Поки вона щось обнюхувала, малий вирішив, що більше тут сам не залишиться, і пішов за нею. Прийшли вони у незвичне для малого місце. Тут було багато невідомих запахів, і не дуже, як йому здалося приємних. Ще й якісь невідомі істоти ходили навколо і сміялися;
- Що ж ти, Радіаціє, за звіра чорнобильського привела? То були собаки як собаки, а цей суцільна катастрофа. Ти, мабуть, постаріла.
Але Ция, так скорочено називали собаку, як завжди щиро крутила хвостом і з висолопленим язиком опромінювала всіх радістю і задоволенням.
Малий, дивлячись на мамку, і собі завертів тим черв’ячком, що був у нього на місці хвоста, і випросився на руки до одного з дядьків. Той погладив його по голові і сказав;
- Ох ти ж і Катастрофік чорнобильський.
Так і залишили песика у пожежній частині, ще й видали йому справжнє ім’я. Як виявилось пізніше не даремно він пішов за мамкою, бо вже тієї ночі випав перший сніг, та такий рясний і лапатий, що під його вагою обвалилася їхня хата. Та ночував Катастрофік у пожежних в безпеці, ще й тішився отриманим ім’ям. Так, самі того не відаючи, пожежники дали притулок чи не найдивнішому у світі собаці.
На відміну від інших цуценят, Катастрофік не ріс, не те, що не по днях, не по тижнях, не по місяцях, а зовсім не ріс. Був розміром з кота, та й то на куцих лапах. Зате вже до весни, як сідав біля воріт частини, здавався маленьким швейцаром у чорному костюмі з білим комірцем, що стає на задні лапки, відчиняючи здоровенні ворота і побажає;
- Вдалого вам, панове, приборкування полум’я.
За довгу зиму Катастрофік часу не гаяв, старався запам’ятати якомога більше усяких слів: назв речей, техніки, і взагалі всього, що бачив і про що говорили. Сам не знав для чого це робив. Може, для цікавості, може, від нічого робити.
Графіт 2 розділ
Серед безлічі речей, які дивували в людях малого пса, було вміння «чути» очима. Виглядало це так: будь-хто з людей бере до рук біле тоненьке листя, на яке хтось заманив багато мурах, і, дивлячись на таку річ, чує очима. Катастрофік думав так, бо всі починали чомусь сміятися або щось розповідати тим, хто не дивився на листя.
Пізніше Катастрофік визначив, що люди називають те біле велике листя газетами, а якщо його багато і воно з картинками, то то вже журнал. Скільки не дивився він туди, нічого не почув, тільки „мурахи“ починали бігати по газеті. Наступні декілька спроб навчитися чути очима привели до розуміння того, що люди просто розрізняють „мурах“ і, вишиковуючи їх по черзі, складають у слова.
Тому пес вирішив спочатку навчитися розрізняти мурахоподібні букви. Спостерігаючи, також помітив, що однакові букви можуть бути як малими, так і великими. Наприклад, великі червоні букви над пожежною частиною виглядали як вишикуване у рядок стадо носорогів. Хоча носороги не водяться у наших краях, та, кажуть, у Африці вони справді полюбляють затоптувати вогнище.
Сидів якось Катастрофік навпроти будинку, з якого люди виносили у торбинах чи пакетах смачні на запах речі. Він знав, що будинок називається магазин, і над ним також були букви. Так ось порівнюючи назви з буквами, він потроху навчився читати.
Справа то була нелегка, та й для чого собаці наука? Крім того, магазин – стратегічне місце: сидиш собі з зацікавленою мордою, привітно махаєш хвостом; гляди – й дадуть чого смачненького. Коли добра людина пригостить – то справді щастя.
Ось із магазину вийшла чергова ймовірна причина собачого щастя з невимовно смачним запахом. Незважаючи на всю свою «освіченість», собача природа взяла гору, і він пішов за покликом носа як остання приблудна собака.
Взагалі він не поводився як інші пси, що виплигували на задніх і передніх, писали кола по землі, випрошуючи гостинця. Ловлячи у повітрі приємний запах, сам не помітив, як опинився в автобусі з табличкою «Вахта». Водій помітив нового напарника вже коли той пішов між рядами привітатися з пасажирами. На їх колективне прохання собаку не стали висаджувати серед лісу вовкам на поживу.
Автобус зупинився між дивними будинками з низькими вікнами, перед червоно-білими ломаками, що перегороджували дорогу. Перший, хто не- гуманно опинився на асфальті, був, звичайно, Катастрофік.
– Випхали як собаку з автобуса, і шо я їм зробив? – обурювався пес.
Хотів було нагавкати їм на доріжку повний автобус щирої собачої лайки, але з труби автобуса, наче з носа великого червоного дракона, вилетіла хмара їдкого чорного диму.
Коли хмара розвіялась, Катастрофік сам став схожим на маленького китайського дракошу, який після невдалої демонстрації власної потужності, відчихується від диму в носі. Від такого чаду просто так не відхекатись, собаці здалось, що до носа влетіла хмара комарів, кусючих і писклявих, тому він перекинувся на спину і почав лапками терти собі вуха і морду.
На КПП ніхто непоміченим не залишиться, тому настільки ефектна поява викликала щирий сміх у всього місцевого персоналу. Як і інші собаки, Катастрофік був не проти зайвої уваги, але добре розумів, що зараз саме з нього всі регочуть. Тому, ніяково озираючись, шукав, де його скоріше сховатись. Він забіг за якусь кам’яну будівлю і сів, роздивляючись, де ж він опинився.
З одного боку дороги було поле, з другого – молодий ліс на невеличких будівлях і між ними. Повно усіляких табличок, маленьких і великих, з буквами і з якимись ще знаками. Мабуть, люблять тут читати чи, може, вони такі забудькуваті, що їм постійно треба про щось нагадувати? Так подумалось малому.
Щоб перевірити, чи нема на тих табличках нагадування про те, коли і де тут треба іти пообідати, він підійшов до невеликої, розміром з вікно, таблиці, на якій було написано: „Увага! Контрольно-пропускний пункт. В’їзд по документах.“ Катастрофік не дуже зрозумів, що таке пункт і по яких там документах їздять. Він сів напроти більшої вивіски і знову прийнявся впізнавати слова.
Поки пес був зайнятий такою справою, за ним з лісу уважно стежили «іржаві» очі. Ті штучно хижі, світло – коричневі очі були очима справжнього вовка, принаймні у цьому був впевнений їхній власник.
Він бродив навколо із самого ранку, але спостерігав, обережно ховаючись поза кущами або за будівлями. Людей він не боявся, але спільної мови з ними знайти не зміг. Із своїх засідок він спостерігав, як по чорній твердій землі з білою смугою рухаються дуже гучні і неприємні на запах чи то хати, чи взагалі невідомо що за об’єкти. А ще після того, як сюди прибігла ота червона з круглими лапами хата і викинула чорненького пса, та ще й накричала на нього димом, він пересвідчився, що вони ще й дуже небезпечні.
Тим часом Катастрофік, читаючи, не знайшов і натяку на їжу, а тільки попередження про якесь забруднення і небезпеку навколо. А на одній досить невеличкій табличці було написано червоною фарбою: «Увага! Заборонена зона». Пес чув, як у розмовах люди часто вживали це слово «зона», але де ця цікава країна, він не розумів.
„ Дійсно, дивні тут люди живуть,– подумав Катастрофік,– тут не набагато брудніше, ніж у Чорнобилі. Правда, і зайвої грязюки нема, а навпаки все заметене і прибране“. Так і не зрозумівши для чого вони пообписували тут все, пес зібрався скористатися більш дієвими собачими методами: нанюхати собі може якого недогризка чи кістку.
Песика оточили різні запахи. Раптом зі сторони лісу долинув якийсь дивний звук. У великому кущі хтось вовтузився і видавав чи то гаркіт, чи то шипіння. Катастрофік підійшов подивитись і почув таке:
– Ховайся сюди, малий.
Здивований Катастрофік роздивився в середині куща великий силует.
– Від чого це я маю ховатись? - спитав пес.
– Від тих гучних хат з вікнами і круглими лапами, що бігають по дорозі. Катастрофік посміхнувся:
– Хати не бігають по дорогах.
З куща йому відповіли:
– Я бачив як тебе викинули з тієї штуки, ще й димом обкидали.
Тепер Катастрофік щиро по-собачому сміявся:
– Що ти за собака такий, що не знаєш, що то не хати, а машини? А що мене звідти вигнали, то й що? Люди різні бувають, одні дозволяють їздити з ними, інші – ні.
– А я й зовсім не собака тобі, – почулося з кущів.
– То, може, вийдеш та скажеш, як тебе звуть, а то й справді якось дивно, що я з кущем балакаю.
Перед Катастрофіком повільно з’явилася довга морда зі здоровенним рудим носом, і глибокими іржавими очима.
Вуха собаки були притиснуті до голови. Хутро майже як у справжнього вовка, сіре-сіре, місцями виблискувало чорними переливами. Пес мовчки стояв, наче чекав, що на нього хтось нападе, а Катастрофік дивися на нього як на вежу. Здоровило, пересвідчившись, що йому ніщо не загрожує, сказав:
– Мене звуть Графіт.
Після короткої паузи прозвучало:
– Вовк, Графіт.
Катастрофік відразу помітив дещо цікаве.
– Кажеш, вовк? А чому у тебе на шиї слід від ошийника і вухо одне не стирчить догори, а висить як у пса?
Графіт притулив морду до грудей, хутро на ньому стало диба. Катастрофік вже подумав, що сказав щось зайве. А Графіт закотив очі під лоба і напружився так, що його вухо, наче підперте з усіх боків шерстю, стало рівним. Все ще тиснучи морду до грудей, крізь зуби він сказав:
– Бачиш, бачиш, вовчі в мене вуха.
Нарешті, втомившись від напруження, Графіт сів, щоб ще щось сказати, а його вухо повільно похилилося донизу.
– Слід на шиї дійсно від ланцюга, бо мене спіймали під лісом і прип’яли. Сам не знаю для чого. Просидів я прив’язаний може з місяць і ні разу не гавкнув. Тільки сусідські собаки безперестанку мене ображали, лаючись, що я не такий, як вони. Вони гарчали, щоб я забирався назад до лісу. Я і радий був би, але ж ланцюг тримав мене міцно. Та й взагалі, там, де живуть люди, дуже небезпечно: постійно якийсь гуркіт, купа незрозумілих речей, цькують тебе постійно. Ось я і втік від них. Кожну ніч смикав ланцюг і, нарешті, ошийник не втримав мене, тому я знов за колючу огорожу проліз. Тут запах рідний і набагато безпечніше.
– Розумієш тепер, чому я не гавкав, коли тебе кликав? Вовки гавкати не вміють, значить я не собака.
Катастрофік почесав лапою за вухом і зробив вигляд, що думає чи вірити Графіту, чи не вірити. Графіт продовжив:
- А те, що вухо висить, так це мені від мами дісталось. Вона була собакою, але казала, що тато був справжній вовк.
Щоб додати ваги своїм словам Графіт гучно тупнув лапою по землі.
– Ну добре, добре, переконав, ти справжній вовк, але замість того, щоб себе нахвалять, ти краще знайшов би щось нам під’їсти. Справжні вовки завжди знайдуть поживу.
Графіт опустив морду, ховаючи очі, важко зітхнув і сказав:
– Ти знаєш, це моя найбільша проблема, я завжди голодний, не те, що я не можу знайти поїсти. Скільки не їм, завжди відчуваю голод.
Катастрофік трохи подумав і вимовив:
– Як таке діло, то тебе за харчами посилати небезпечно, все сам поїси. Ходімо разом спочатку до людей, може пощастить, а як ні, то доведеться побігати.
– До людей не піду, – відмовився Графіт.
– Вони не такі вже небезпечні, як тобі здається, навпаки, вони вважають, що тут для них самих небезпечно. Понаписували тут табличок і огородилися.
– Я з людьми виріс і вмію читати. Там написано, що тут десь небезпечна зона, але люди є по обидва боки паркану. Як думаєш, де та зона? – запитав Катастрофік.
- Звичайно там! Там небезпечно! – Графіт знов заходився перераховувати всі жахи цивілізації, що сам бачив, ще й трохи повидумував небачених.
Катастрофік підійшов до однієї з табличок, на якій фарба вже трохи облізла і, жартуючи, стер лапою дві перші букви. Потім видряпав кігтиком одну зайву букву о. Тепер напис був таким: «Увага! не безпечна зоона».
– Як тобі? – жартуючи, спитав Катастрофік.
– Мені байдуже, я не розумію, що ти там надряпав. Краще я зроблю по- своєму.
Графіт підняв задню лапу і поставив свою собачу мітку.
– Тепер я знатиму, що далі заходити небезпечно.
– Твоя правда, але все-таки їсти хочеться, тепер слухай, я іду до людей. Ти дивися, що роблю я, а потім…
Так у пошуках їжі друзі розробляли свій перший план.
Місто, що ожило 3 розділ
Вже другий світанок підряд Катастрофік прокидався від гучного чавкання і облизування, а на останок ще й довгого задоволеного зригу у Графітовому горлі. Після останнього ненажера нарешті згадував, що нічого не залишив другу. Ніяково зітхаючи, він тицяв винувату пику в землю і, затуляючи її лапами, падав на бік. При тому підглядаючи одним оком, як оцінює його каяття голодний товариш.
Наші друзі перші кілька днів досліджували околиці КПП і так і не знайшли підтвердження, що це місце цікаве чи багате на дармову поживу. Катастрофік переконав Графіта, що краще буде шукати гастрономічного щастя у місті, тому вже дві доби вони подорожували узбіччями дороги, якою Катастрофік дістався до КПП.
Часу в собак багато, тому вони неспішно йшли вздовж узбіччя. Графіт усе винюхував щось поживне, а Катастрофік, зупиняючись біля кожної білої таблички на тоненькому стовпчику, впізнавав якісь написи. Звичайно, Графіту здавалось то дурним ділом, йому краще вполювати якусь поживу, ніж там щось видивлятись. Та допитливий Катастрофік ніяк не міг зрозуміти, чому знаки зустрічалися по всій дорозі, і на них написано якесь слово і додані цифри. Якщо читати пес якось навчився, то з математикою у нього були проблеми. На запитання Графіта, що він там впізнав, Катастрофік відповідав так:
– Тут було село «Залісся» до аварії (1034) один, нуль, три, чотири жителів.
– І що вони тут робили? – запитав Графіт.
– Те що і ми, вони тут жили.
– Ми тут не живемо, а просто проходимо, і як тут жити людям, тут же ліс?
– Зараз ліс, а до аварії було село, розумієш? – пояснював Катастрофік.
– Що таке аварія? - запитав Графіт. - Я ніколи не бачив аварії.
– Аварія – це коли щось вибухає або руйнується, або згорає. І колись таке сталося на Чорнобильській станції. От люди і залишили ці місця, зрозумів? – додав Катастрофік.
Графіт на хвилинку зупинився і став пригадувати, як нещодавно біля КПП він бачив одного дядька, у якого з рота йшов дим, а коли чоловік підносив до рота білу паличку, вона починала горіти. Той дядько, мабуть, і був справжнім Чорнобильцем, бо якщо він з рота міг пускати дим, то тільки через те, що бачив аварію. Миттю у Графіта виникла думка, що коли йому пощастить у Чорнобилі з аварією, то він теж буде із носа дим пускати. А Графіт цього терпіти не міг, вогню взагалі боявся, бо справжні вовки його бояться, от і він боявся. Катастрофік підійшов до застиглого, як статуя, Графіта і запитав:
– Ти чого зупинився, і чого твої очі стали такими великими?
Графіт поспіхом переказав усе, що його злякало, і відмовився йти далі. Нестримний сміх Катастрофіка перервав тільки гуркіт проїжджаючого автомобіля, потім другого і третього. Катастрофік дорахував до десяти і збився, а автівки все їхали і їхали. Графіт запитав:
– Де знаходиться Чорнобиль? Чи не звідти їдуть усі?
Катастрофік і сам дивувався, чому так багато машин їде у напрямку міста. Раптом майнула думка:
– Ось бачиш, здорованю, вони всі повертаються! І з тобою нічого не станеться, а ти боявся. Скоріш до міста, побачимо, що там.
До міста і справді залишилося недалеко, і через годину-півтори песики вже дивувалися, як ожило місто, як багато людей і транспорту з’явилося. Катастрофік радів як дитина: стільки людей, стільки різних запахів. Графіта навпаки це все трохи лякало. Гуркіт автомобілів і автобусів, люди гучно говорять, вітаються, кличуть одне одного.
Збентежений Графіт трохи осторонь плівся за сяючим Катастрофіком, який тим часом вже гасав по автовокзалу і вітав тамтешніх «прибульців», принаймні так здавалося здорованю. Тому він сів під стовпом і спостерігав за всім навколо, потроху звикаючи до тамтешнього галасу.
Зовсім позбутися внутрішніх жахів Графіта змусив якийсь дивний, майже потойбічно райський, запах: перед ним стояв все той же Катастрофік і тримав у зубах „оте“. Неслухняне собаче вухо, якого так соромився Графіт, коли розповідав, що він вовк, стало сторчма і тяглося кудись догори, туди, звідки його здоровенний ніс виловлював і втягував усі до останньої частинки того райського запаху.
- Що це? - майже не притомніючи спитав Графіт.
- Ковбаса! - вигукнув Катастрофік. Це, мій друже, райська річ, яку люди називають ковбасою. Мене пригостила он ота приємна жіночка, і я, на відміну від «інших», вирішив поділитися з другом, їж уже!
Як ви можете здогадатись, не існує такого приладу, що міг би вирахувати швидкість, з якою не стало ковбаси. Графіт зробив це так, що ніхто від Фарадея до Хокінга і мріяти не міг. Втупившись у ковбасу поглядом, він розщепив її на атоми одним тільки потягом свого здоровеного носа, та так, щоб жоден атом не врятувався від того голодного потоку.
- Скільки живу, навіть не чув про таку смакоту. Хочу ще! - протягнув псяка.
- Зачекай, мій голодний друже, я мушу тебе попередити, що для того, щоб отримати смакоту, не можна нахабніти і совати носа до кошиків чи торбин. А то отримаєш по ребрах.
Таким чином, після проведення короткого «майстер класу» для Графіта, собацюри майже до полудня гасали по місту, збираючи гостинці.
Не можна сказати, що собачі животи вже тяглися додолу від набитої їжі, але те, що їм перепадало, було дивовижних смаків. Ось у пошуках нових благодійників друзі повернули на вузеньку, порослих деревами вуличку. У минулому широкі з бетонним бордюром асфальтні тротуари тепер були потрощені й поламані тоненькою й хиткою травичкою. Паркани й ворота, повалені колись тендітними і витонченими кущами бузку або жасмину,сумно дивились навколо. Напроти старої брусової хати стояла маленька у сірій сукні й червоній кофтині бабуся.
Графіт хотів було підбігти, помести хвостом траву, понюхати долі й сісти навпроти, щоб уже натренованими собачими очима випросити їжу. Та Катастрофік різко його зупинив:
- Стій, не заважай їм!
- Кому? - Спитав Графіт. - Бабуся ж сама.
- Ти що, не бачиш? Вони розмовляють, - знову пошепки каже Катастрофік.
- Не тільки не бачу, а й не чую, - все ще не розумів Графіт.
- Я тобі про те, що бабуся розмовляє з хатою. Подивись, у неї ворушаться губи.
Собаки, затамувавши подих, стояли тихо-тихо, і Катастрофік ще раз упевнився, що має незвичайний дар. Він зміг почути нечутне і зрозуміти незрозуміле.
Але, можливо, не тільки катастрофіки можуть мати такі дари? Може, й інші, припинивши на мить гонитву за власними пожадами, теж стануть чутливішими і зможуть почути й побачити більше?
То чи справді бабуся розмовляла з будинком? Справді, таке може бути, бо це ж Чорнобиль. Це місто живе як місто тільки один день у рік, коли люди приїжджають сюди у Пасхальні свята. Приїжджають з кошиками їжі, щоб на день хватило. Радіють одне одному, бо більшість бачаться тільки раз на рік, і сподіваються, що колись, як Воскрес Христос, воскресне і це місто, їхнє рідне місто.
А поки що місто поповнилося ще двома жителями, які вже так щиро полюбили його.
Сталкер Розділ 4
Може, старенька бабуся іще довго стояла б навпроти рідної хати. Але скоро під’їхала червона машина, із неї вийшла молода жінка і, узявши стареньку під руку, провела до автівки.
Собаки весь час нерухомо просиділи, спостерігаючи за бабусею. Ось і останній погляд на рідне місце. Стукнули двері, але авто не рухалось. Двері знову відчинилися, і бабуся поставила під кущем паперову тарілку, повністю закладену різною поживою. Старенька вже давно помітила, що за нею спостерігають, тому вирішила пригостити тутешніх мешканців. Може, бодай вони колись згадають її доброту, проходячи біля старої хати, ще й приглянуть за нею.
Тарілка спорожніла швидко, а доглядати за хатою ніхто не обіцяв. Вилизавши тарілку і про всяк випадок винюхавши навколо неї землю, друзі пішли далі. Ситі та веселі песики розгулювали вулицями міста, хоча час від часу ще підходили до приїжджих, але все більше крутили примхливими носами біля їжі, а вже скоро вернули морди навіть від солодких з маком пиріжків.
Розбалувані розмаїттям смакоти Катастрофік і Графіт лежали на сонечку і гріли животи. Задоволений Графіт грався недоїденою кісткою від курячої гомілки як ситий дядько зубочисткою. Ну чого ще побажати після такого обжерства? Звичайно, ще б якихось пригод чи дивацтв. Так ось Катастрофіка і потягло на пригоди. Він пригадав, що Графіт страшенно не любить диму і боїться вогню. Тому він і запропонував показати диво другові, так би мовити на додачу, і повів його у парк Слави.
Майже у центрі міста, як то було прийнято за радянських часів, у Чорнобилі створили парк з Вічним вогнем у центрі. Більшість подібних парків складаються з монумента, однієї або кількох гармат, гранітних плит з іменами загиблих воїнів, куди зазвичай учні або молодята кладуть квіти.
Сучасний Чорнобильський парк Слави особливий тим, що тут представлена техніка, яка брала участь у ліквідації аварії на атомній станції. Пожежні автомобілі і військова техніка стоїть просто неба, тому з часом все поіржавіло, а доглядати цю техніку заборонено, тому що вона радіаційно забруднена.
Проходячи повз рештки техніки, Графіт думав, що зараз якась пожежна машина розкриє свого іржавого капота і проковтне його бідолашного. Тому він незадоволено бурмотів під ніс, що замість обіцяного дива бачить страшних монстрів.
Повільно плетучись за Катастрофіком і озираючись назад, він не помітив, як опинився біля самісінького вогню, доки не відчув тепло від нього.
- Подивись сюди, – сказав Катастрофік. – Бачиш, вогонь горить, а диму нема, еге ж ти такого ще не бачив?
Спершу Графіт, жахнувшись, відстрибнув, і хутро на ньому стало дибки. Кілька хвилин собака мовчки стояв і дивився на вогонь, бо справді він вперше його бачив. Дивлячись на застиглого Графіта, Катастрофік почав був глузувати з нього.
– Бачиш, як я тебе підловив. Привів до самісінького вогню, а ти й не помітив. Графіт ніколи не вмів та й не любив виправдовуватись, тому й далі ігнорував дратівника. Він і сам дивувався собі, як він не почув диму? Але ж це був незвичайний вогонь, цей не димів.
Так близько біля вогню собака, ще ніколи не стояв. Кожного разу, коли він бачив полум’я, то швидко тікав, бо тріск від вогню і дим дуже жахав і дратував йому носа. А цей дивовижний вогонь, здавалось, не палить нічого і не димить, і такий приємний і теплий, що собаці захотілось узяти трохи вогню з собою. Тому він повернувся до Катастрофіка, щоб спитати, як же їм узяти цього дивовижного вогню із собою:
– Чи не можна його закопати у землю, щоб зимою, коли буде холодно, вирити і погрітись?
Поки Графіт викладав свої божевільні ідеї, Катастрофік валявся долі від сміху.
Вітер колихнув вогонь так, що він дістав до пухнастого Графітового хвоста. Ніс умить почув дим, та поки пес збагнув, що це горить його хвіст, той вже був схожий на смолоскип.
Переляканий собака спочатку закрутився на місці, схопив вогонь зубами, але від болю заскавчав і хотів було бігти геть. Добре, що там була сходинка, перечепившись за яку, він скотився у велику калюжу від недавнього дощу. Сидячи у воді, він нервово ляпав хвостом і погрозливо гарчав на вогонь.
- Не вийде з тебе собака свійський, з тобою неможливо з’являтися поміж людей. У такому місці галасу наробив! – Катастрофік заходився журити Графіта.
А той, знову-таки не звертаючи увагу на повчання, дуже переймався через те, що його пухнастий вовчий хвіст став схожим на тонкий щурячий дріт.
- А якби тобі хвіст підпалили? То що, ти не скавчав би? - наважився виправдатися Графіт. Він із таким жалем дививсь на обгорілого хвоста, що, здавалось, зараз завиє від образи. - Та щоб уникнути ще якихось пригод, Катастрофік сказав:
- Добре, що нас ніхто не бачив, забираймося швиденько звідси.
Тільки вони зробили перші кроки, як за однією з гранітних плит хтось чмихнув.
Відразу майнула думка, що за ними хтось підглядав і тепер сміється ховаючись. Тихенько крадучись, обидва підповзли і разом вистрибнули з різних боків, щоб спіймати «злодія». Від побаченого спочатку обидва жахнулись. А потім здивовано роздивлялись того, що, закинувши лапи на морду, весь дрижав. Він весь час повторював:
- Не їжте мене, потвори, тільки не їжте.
- Та ніхто тебе не збирався їсти, ми таких малих і страшних не їмо, - відказав Графіт.
Катастрофік підійшов обнюхав і торкнув дивака лапою. Той підскочив і заволав так, що його очі від напруження, здавалось, випадуть.
- По черзі, потвори, я загину у чесному бою!
Катастрофік каже Графіту:
- Він, певно, не місцевий. Я таких переляканих тут не бачив.
- Мені здається, що він теж чіпав вогонь. Подивись, на ньому геть хутро обгоріло, – припустив Графіт.
- Та ні, я наче обнюхав, він димом не смердить, - заперечив Катастрофік.
- Нічого я не горів, це я такої породи, і на відміну від вас вогню боюсь, як усі нормальні собаки, - промовив незнайомець.
- Так ти за нами стежив?! - прогарчав Графіт.
- Нічого я не стежив, я просто загубився тут, хазяїни загубили мене у натовпі, і я не зміг їх знайти.
- А казав, що ти нормальний собака. - кепкував з нього Графіт.
- Та хіба таким носом, як у тебе, знайдеш хазяїнів?
У порівнянні з Графітовим носякою у незнайомого собаки, дійсно, ніс був маленький і морда куца й тонка, натомість очі великі, наче трохи вкочені. А хутро було коротке, здавалось, що його майже нема.
- Давай врешті вже познайомимось, і чому ти нас сприйняв за монстрів, хіба ми такі вже страшні? - спитав Катастрофік.
- Мене звуть Сталкер, а порода моя називається той-тер’єр. Я тут з хазяйнами на екскурсію приїхав.
Для Графіта було забагато незнайомих слів: тер’єр, екскурсія. Усе перемішалося у голові, і він нічого не зрозумів.
- А вас я боявся, бо люди різні історії розповідали про те, що у Чорнобилі зустрічаються потвори і різні дива страшні. А коли я ще й загубився, то мені зовсім страшно було.
Ще я почув, що оцей здоровань, – показуючи на Графіта каже Сталкер, – захотів вогню з собою узяти. Тоді я уявив, що ви якісь перевертні, що перетворились на собак.
- Та звичайні ми собаки, – заспокоював його Катастрофік. – Правда, Графіт думає, що він вовк.
- То якщо ви місцеві, може допоможете мені знайти хазяїнів?
- Та, звичайно, допоможемо - каже Графіт, – тільки для чого вони тобі? Вони ж тебе знову на цеп припнуть і примусять лаятись на інших людей. Я знаю, мене припинали, тільки я не гавкав, бо я ж вовк.
- Ніхто мене не припинав, і взагалі, ми у квартирі живемо, а те, що в мене є ошийник, так це для того, щоб мене водити на прогулянку у парк. А ще хазяїни мене захищають від інших собак, - виправдовувався Сталкер.
- Бачиш, – каже Катастрофік, – так це видається ти живеш у жорстокому світі, тому ти всього і боїшся, а нас ні вигулювати, ні захищати не треба. Хоча ми і живемо у Чорнобилі, нас тут ніхто не кусає, ніяка машина не переїде, ніхто каміння в нас не жбурляє.
- Еге ж, Графіте, - звернувся за підтримкою Катастрофік.
- Ну добре, по дорозі поговоримо.
Так нова компанія вирушила на пошуки Сталкерових хазяїнів. А знайшли вони їх майже під вечір. Катастрофік знав, що з міста небагато є доріг, якими проїжджатимуть гості. По дорозі від пожежної частини, на виїзді з міста, у напрямку станції теж є КПП з людьми, які перевіряють приїжджих. Що саме вони перевіряють собакам байдуже, головне, що всі люди там виходять з автомобілів і вірогідність того, що Сталкера знайдуть, дуже висока.
Так і сталося: молода жіночка схопила його на руки і цілувала й обіймала від радощів. Не менш задоволений Катастрофік сидів поруч, мів пилюку хвостом, наче приказуючи:
- Та що б ви без мене робили?
Графіт тим часом спостерігав за цим дійством з огидливими почуттями, він навіть нюхати Сталкера згидував.
- А вона його геть облизує, - дивувався Вовкулака. – Тьфу! яка гидота ці любощі.
Та не осудіть його, бо він не знає, що таке обійми та зустріч люблячих сердець.
Дозік 5 розділ
Після учорашнього дня дармової їжі і пригод у місті Катастрофік прокинувся на м’якій травичці з солодким відчуттям яскравої різноманітності свого життя. Смачно й довго потягнувши свіже вранішнє повітря, неспішно став пригадувати учорашні події, впевнений у тому, що закопаний біля дороги пиріжок, буде чудовим початком дня.
Вчора, поки вони зі Сталкером чекали, що знайдуться його хазяйни, їм ще часом перепадали гостинці. Тому він, як кожен ситий собака, заздалегідь прикопав запаси неподалік КПП. Звичайно, Графіт про це не знав, тому і подався зранку на пошуки їжі. Тай хто б йому сказав? Собаки не діляться подібними секретами.
Остання з цікавинок учорашнього дня це та, що кілька людей на КПП ходили з якимись палицями. Вони були чимось схожими на задню собачу лапу, тільки довгі й тонкі, як у оленів. Люди підходили до всіх проїжджих і водили біля них палицями, ніби вимірюючи кожного. Також ходили біля автомобілів вздовж і поперек, особливо ретельно проходили біля коліс.
Катастрофік пішов і собі поводити задньою лапою під березою, та крім бажання її помітити нічого цікавого не відчув. Поки він стрибав на трьох лапах кругом берези, з під неї вже і струмки текли. Але нічого крім полегшення, він не виявив, так і не зрозумівши, що ті дядьки робили тими кривими, як лапи, кочергами. Він почесав за вухом і хотів було йти на пошуки прикопаного пиріжка.
Закінчивши чухатись, струшуватись та позіхати, Катастрофік зробив крок уперед. Навколо берези напроти його мокрих міток лежали схрещені, як знак множення, палички.
– Нічого собі, тут що, хтось є? - подумав собака. Коли став роздивлятися місце їхньої ночівлі, помітив, що у м’якій торішній траві, на якій вони так солодко виспались, є нірки, схожі на мишині, але набагато менші.
Якби тут жили миші, то Графіт враз би їх занюхав своїм чутливим носом. Так собі міркуючи та уважніше роздивляючись місцевість, собака помітив інші цікаві чи то позначки, чи мітки, а де-не-де наче видряпані викарбовки. Зачаївши дух, Катастрофік став спостерігати, хто воно такий тут грається з позначками.
Скоро перед самісіньким носом з гори до низу наче павук по павутині, перед ним виникли палички. Складені стрілочкою палички наче вказували йому напрям, куди йти. Може, здивований Катастрофік довго сидів і міркував, бо перед ним виклали ще дві стрілочки одну за одною. Так що в нього розвіялися сумніви у тому, що хтось не бажає його тут бачити.
– Але ж який оригінальний спосіб спілкування, – подумав собі пес.
Звичайно, це ще більше підбурювало собачий інтерес побачити цю таємничу розумну істоту. Все ще не ворушачись, пес почав стежити, звідки спускаються палички. То була не павутина, а тонкий і міцний, як сплетена струна, хвіст ящірки.
Яскраво-зелений, як молоді березові листочки, він заховався між ними так що його дуже важко було розгледіти. Не обов’язково бути хамелеоном, щоб вміти добре маскуватись. Звичайні ящірки теж майстерно ховаються. Але, зауважте, це дещо незвичайна ящірка. Вона теж отримала подарунок від природи і мала довжелезного й цупкого хвоста з допомогою якого так різнилася серед інших ящірок. Хоча він не міг розмовляти ні на якій мові тварин, крім ящерової, він дуже добре усіх розумів. І дуже дотепно й розумно користувався своїм особливим даром. Спочатку він теж не усвідомлював, як з користю використовувати такий хвіст, і думав, що то його покарання.
Але крім хвоста у нього було дуже добре розвинене відчуття небезпеки, тому він, поєднавши ці дві свої якості, навчивсь вимірювати і визначати безпечні для життя чисті від радіаційного забруднення ділянки, які потім помічав за допомогою різних значків.
Бувало, він, трохи захопившись, починав вимірювати усе вряд, і з боку це виглядало досить кумедно. Ось і сьогодні він погрався з Катастрофіком, намагаючись йому пояснити, що вони прийшли непрошеними гостями до його домівки, яку він так ретельно відшукав (з найменшим рівнем радіаційного фону). Самі того не усвідомлюючи, собаки теж скористалися природнім відчуттям безпеки і ввечері забрели саме сюди.
Поки Катастрофік вигадував прийоми, як налагодить повноцінне спілкування з ящіркою, та хоча б дізнатись його ім’я, прийшов Графіт, як завжди у своїй хижій манері нічого смачного до сніданку не приніс, бо по дорозі сам усе пожер. Зате як підійшов ближче, то носом почув, що Катастрофік помічав березу, то й собі задер ногу, щоб поставити свою мокру мітку.
Катастрофік навмисне промовчав, щоб побачить реакцію хазяїна та оцінити його здібності. На задерту Графітову лапу миттєво закрутився кількома кільцями тонкий хвіст, а сама ящірка декілька разів обгорнула міцну гілку, на якій ховалась. Таким чином Графіт, підчеплений за лапу, виглядав жалюгідно, здоровенний пес впав на спину і волав:
- Допоможіть, я потрапив у петлю! Браконьєри! Злодії! Відпустіть!!!
- Маленький, і на диво міцний хвіст у тебе, друже. Ми не зробимо тобі шкоди, відпусти, будь ласка, мого друга, - чемно звернувся Катастрофік до ящірки, не знаючи як ще допомогти Графіту.
- Що це було, хто мене схопив? - дивувався Графіт.
Катастрофік показав йому на гілці маленького жартівника.
- Добре, добре, ми розуміємо, що ти тут хазяїн, але як тебе звуть? І чому нам не потоваришувати? – продовжив до нього Катастрофік.
Тримаючись хвостом за гілку, зелений описав коло у повітрі, як цирковий акробат, і опинився на землі. Підтягнув за собою хвоста і його кінчиком тицьнув на складені раніше стрілочки, показуючи, щоб ішли за ним.
Сам майстерно чіпляючись то за гілки то за стовбури дерев жваво пересувавсь, так що оторопілим від таких фокусів собакам доводилось мало не бігти за ним, щоб не відстати. Дісталися знову таки до КПП, і ящірка, зігнувши хвіст у стрілку, вказала на табличку. Графіт, звичайно, нічого не зрозумів, а Катастрофік прочитав, що тут усім треба вимірятись якимось приладом. Ящірка постійно тицяла хвостом у слово прилад, і Катастрофік подумав, що його так і звуть. Тому і спитав:
- Твоє ім’я Прилад?
Той похитав головою і знову тицьнув у слово прилад.
Тут Катастрофік зрозумів, що він має на увазі назву якогось приладу. Ящірка підібралася до одного з чоловіків з металевою палицею і знову, зігнувши хвіст у стрілку, показувала на нього.
- То що, його звуть Ломака? Оце так ім’я, – дивувався Графіт.
- Він показує не на людину, а на оту палицю, якою керує той чоловік.
- Так, так, як же називали тих дядьків? Пам’ятаю, вони заходили до пожежників, але не пригадаю відразу. Катастрофік чухав собі вуха, поки згадав те довге слово „До-зи-мет-рист“.
- То тебе звуть Дозиметр? - вигукнув Катастрофік.
- Як для Чорнобильця досить доречне ім’я. Ящірка похитала головою, але якось невпевнено. Тоді у розмову втрутився Графіт.
- Ні, я таке слово не вимовлю, треба якось його скоротити. Вигадай щось простіше.
- Якщо ми називатимемо тебе просто Дозік, ти не образишся? – запропонував Катастрофік.
Дозік похитав головою.
- Це тебе так назвали, тому що ти усе вимірюєш? - продовжив Катастрофік.
Дозік склав хвіст знаком питання, що означало:
- Мабуть.
- Цього здорованя звуть Графіт, тому що він сірий. А мене назвали Катастрофік, мабуть тому, що я ч не такий, як мої брати собаки. Дозік намалював на землі смайлика, і навіть Графіт зрозумів, що йому вони сподобались. Ось так потроху нова компанія знаходила спільну мову, користуючись не тільки звичними засобами, а і вигадуючи нові й цікаві.
Реактор Розділ 6
Повештавшись ще два дні по місту, наша компанія трохи знудилась. Спочатку собакам було цікаво спостерігати, як Дозік, склавши кінець хвоста у невелике кільце, розміром з тенісну ракетку, водив ним над кожним невідомим йому об’єктом. Але також вони помітили, що його, як спочатку і Графіта, місто лякає. Він також не звик до цивілізації, тому вони погодилися на невелику прогулянку за місто. Все ж там ближче до природи, і, може, зустрінуть нових друзі, бо у місті крім звичайних собак і котів, майже не було з ким товаришувати. Непривітні коти на призвістка: Смрад і Чад завжди ставали дибки, навіть коли Катастрофік чи Графіт просто питали у них як справи.
Бродячи по околицях Чорнобиля, вони все далі відходили від обжитої людьми території. І запахи для Катастрофіка ставали все незвичнішими, а для Графіта і Дозіка — приємнішими. Вулиці з хатами вже давно закінчились, і собаки вийшли, як здалось, у молодий ліс. Але скоро вони знову опинилися на просторій місцевості з бетонними дорогами, ще не поруйнованими рослинами. Більшість тих доріг вели до стоячих рядами низьких і довгих споруд. На деяких із них дахи були зруйновані, але вцілілі теж були.
На території було багато якихось величезних викладених бетонними плитами ям, місцями стояв слабкий запах наче якоїсь звірини. Графіт його винюхував, але не впізнавав, Катастрофік теж ретельно все обнюхав, але не розумів чи то звіром пахне чи свійською твариною. Ніхто з друзів не розумів, що тут раніше було.
Собаки впіймали слабкий запах звичайних корів: друзі зайшли на територію колишньої ферми. Корів, звичайно, ніхто з них ще не бачив, тому вони не розуміли, ким тут пахне. Обстеживши майже усю ферму, точніше її залишки, вони зайшли у останню найцілішу споруду. Всередині вона теж майже ціла, навіть подекуди залишились металеві загорожі, куди колись заганяли корів.
Катастрофік зайшов у кімнатку в самому кінці корівника, а Графіт якось виглянув у одне з розбитих вікон і побачив, як на галявині за кілька метрів від нього пасеться сім’я лосів. Собака на секунду застиг від раптового усвідомлення, що вони тут не самі. Ще через секунду побачив, що майже біля самої стіни прошмигнула якась тінь, немов од великого собаки. Швидко повернувшись до Катастрофіка і прихопивши Дозіка, вони причаїлись і, визираючи, чекали чи не зайде хтось у корівник.
Визираючи з-за одвірка, Катастрофік побачив, як до них у корівник, крадучись, зайшов здоровенний згорблений пес. Він швидко заховавсь у одному зі стійл і не зачинив його,ще й прибрав сміття, наче чекаючи, що за ним у стійло ще хтось мав забігти.
Знадвору почувся страшний шум, все тріщало, і дзвеніло залізо. Собаки тишком підійшли до маленького віконця. Надворі розгорнулася справжня битва-гонитва: штук з п’ять сірих вовків ганяло високого лося з товстою безрогою головою. Ще з десяток вовків вишикувалось у два ряди, утворюючи коридор, у який інші силкувалися загнати лося. І крізь зуби хором гарчали одне і теж слово: в сар-ко-фаг, в сар-ко-фаг, в сар-ко-фаг. Цей вовчий коридор вів прямісінько до стійла, у якому заховався старий вовкулака. Собаки боялися поворухнутися, щоб не видати себе, бо для такої великої зграї і цілого лося замало буде. Якщо їх знайдуть, то неодмінно ізжеруть.
За п’ять хвилин шаленої гонитви лось перетрощив купу гілок на деревах і вовків розкидав так, наче у боулінг грав. Але він помітно втомивсь, і вовкам вдалось загнати його у вовчий коридор. Лось, розставивши широко ноги, нахилив голову ближче до землі і, озираючись по сторонах, повільно задкував, прямісінько у стійло до голодного вовка. Собаки із жахом дивились, як він наближається до хижака. Тільки-но лось зайшов у стійло, за ним відразу зачинили защібку, і зграя вибігла на двір.
Графіт, роззявивши пащу, виглядав з-за одвірка. Катастрофік із Дозіком заплющили очі, щоб не бачити, як вовк загризе нещасного. Натомість захеканий лось, важко зітхнувши, як після важкої роботи, підійшов до старого вовка, який задоволено сидів у кутку загону. Вовкулака підняв лапу і лось ляпнув по ній копитом.
- Ну привіт! Старий! – радісно привітав його вовк.
- Ти на себе подивись, старцюго! – жартівливо відповів лось.
- Є ще паливо в Реактора! – протяжно посміхаючись, похвалив лося вовк.
- Я дивлюсь – Ліквідатор теж не спить, он яких хижаків виростив, добряче вони мене поганяли.
Роззявлена пащека Графіта збільшилась, щелепа ще більше впала додолу так, що Дозіку довелося підтримувати її хвостом. Ледве живий від страху Катастрофік, накривши морду лапами, тремтів у кутку. Дозік, зрозумівши, що нічого страшного не відбувається, розштурхав Катастрофіка, щоб той подивився, як мирно теревенять старі друзі. Тим часом Графіт згадав, що на галявині паслися ще двоє лосів, і виглянув знов у вікно. Лосі, дійсно, продовжували мирно пастися, не звертаючи уваги ні на зграю вовків, ні на те, що тут відбувся справжній армагедон. Приятелі ще трохи поговорили, і вовк помаленьку почапав надвір. Вийшовши з будівлі, він свиснув, і зграя понеслась у ліс.
Лось теж майже вийшов з корівника. Раптом необережний Графіт наступив на якусь залізяку. Вона впала на підлогу, гучно ляпнувши по порожньому відру. Цей брязкіт сильним ехом пролунав у порожній споруді.
- Хто тут?! – заревів лось.
Ще хвилину собаки вагалися виходить чи ні, але лось наполягав, щоб самі вийшли, і погрожував рознести тут усе, якщо не послухаються. Те, що він усе може розтрощити, вони не сумнівалися, бо бачили, як він працював своєю дужою бамбулою на голові. Собаки вийшли.
Перед ними за бетонним виступом стояв той дивний лось, у товстому коричневому, як кора дуба, шоломі. Спочатку вони не розуміли, що він на голову натягнув? Ретельніше роздивившись, стало ясно, що це у нього роги росли не догори, як у звичайних лосів, а донизу. Вони були коротенькі і по лосячому широкі, щільно обгортали йому голову так, що тільки вуха стирчали догори. Тому здалеку здавалось, що він у шоломі, і має голову, як булаву.
- Хто такі, що тут робите? – грізно почав знайомство лось.
Він так суворо дививсь на Графіта, що він ні слова не хотів казати. Тому заговорив Катастрофік і чесно усе розповів. Лось був сердитий, бо спочатку подумав, що це хтось зі зграї вовків ховався тут.
Познайомившись, він подобрішав, а вийшовши на вулицю, переконався, що вони собаки, а не вовки, і зовсім добрий став. Цікавості собак не було меж, і він їм розповів, що це вони із своїм старим другом так тренують його вихованців. І самі молодість згадують, як один одного ганяли. Зооні треба здорові і треновані хижаки, ось вони і стараються. Його товариша звуть Ліквідатор, він вожак зграї і головний лікар зоони, за фахом хірург, точніше за природою хірург. Якщо з вовками більш-менш було ясно, то вигляд самого лося у Катастрофіка викликав подив, і він попросив його більше розповісти про себе. Старому подобалося згадувати молодість, і він розповів свою історію.
- Ще молодим якось забрів я на поле з овсом, наївся досхочу, і поперла мене сила на експерименти. Здалося мені, що дуб мене силою мірятись викликає, на ньому ж гілки теж коричневі величезні, на роги схожі. От я і давай його з розгону лупить, аж жолуді дощем сипались, але ж проти природи не підеш, обламав я свої роги ще й гулі набив на голові. За те мене природа, мабуть, і покарала, відтоді стали мої роги донизу рости, тепер ходжу у шоломі. От і прозвали мне Реактор за те, що був занадто бурхливим і з природою змагатись надумав.
- То, мабуть, ти зараз вже порозумнішав ? - запитав Катастрофік.
- Та буває, як налізуть у голову ці прокляті нукліди, як почнуть мене кусати. То я знов скаженію і луплю рогами все підряд. Дякувати, що є Є-Лена, лише вона мене може спинити, і нуклідів повибивати з-під рогів.
- Кого ти називаєш нуклідами? - спитався Графіт.
- Та кого, кого, бліх звичайно.
- А що означає ім’я твоєї дружини? Я наче таке у людей чув? - здивувався Катастрофік.
- Про людей не знаю, зате знаю, що атомники так назвали захисну кришку реактора. Як бачите, в мене вона нівроку, притисне — не втечеш. – посміхаючись, сказав лось.
- А це наш синок, Енергоблок. Подивіться, який виріс, весь у батька вдавсь, хоча, я вам скажу, не та молодь пішла. Ось я йому кажу, щоб їв більше, то виросте дужим, силу матиме, роги будуть міцні. А він мені заявляє, що зараз нові методи здобуття сили, мовляв, не треба черево забивати, щоб енергія була. Він сказав мені, що мріє збирати енергію сонця своїми рогами! Ви уявіть тільки: не зубами траву їсти, а рогами!? Сміх та й годі. Тільки ви нікому ні слова, а то зовсім мене засміють, за ці біотехнології. Що буде з нашими дітьми?..
Тут лось заходився причитати і перейматись проблемами майбутнього. А Енергоблок, не звертаючи особливої уваги на заклики і навіть погрози своєї матусі Є-Лєни, ліниво пощипував травичку, намагаючись більше грітися на сонці.
