- Не ревнуй ,- казала бабуся онукові ,- бо її хватить і тобі, і комусь, ще й пташки гніздо зів’ють...
Те саме він промовив сьогодні своїй без п’яти хвилин нареченій. І ці п’ять хвилин розтяглися до кінця його життя. Майже дружина в розпачі побігла від нього, „переконавшись”, що він її не кохає.
- А хто винен?
- Бабуся!
- Чому?
- Осьо її юбка висить!
А жила бабуся в „бункері”, що насправді був сральнею – так казали хлопці-розбишаки із сусіднього двору.
А юнак усамітнився та думав, що саме він неправильно зробив.
- Я ж правду сказав. Хіба ні? Та я ж бо не ревнивий !- запевняв себе хлопець .- Нехай її „хватає” ще комусь. Хіба ж я проти ?- замислився, притуливши руку до підборіддя .-А щодо пташок бабуся, все ж таки, була права. Зів’ють гніздо. І не одне. Ще б пак!
Сьогодні юнак не ревнував. Не скиглив та не бігав, помахуючи руками, наче крилами, по хаті. Чому він не грав у перевертня? Може тому, що двадцять літ пройшло? І рідної бабусі, яку він все життя після лже-весілля ненавидів, вже давно немає. А він все ще пам’ятає її настанову. І про інших, і про пташок... Чоловік думав, як жити далі і чи судилося взагалі йому жити. Жити з великої літери.
Звали його Павло. Точніше, раніше звали його Лапоть, а тепер Павло Підлапотний. Він більше не спілкувався із дядьками-розбишаками із сусіднього двору. Колись вони називали його бабцю „старою клунею” чи „сундуком”, а їхній дім – „сральнею” чи „підгівнянником”, точно не згадаю. Старий став. Багато чого повилітало з голови. Та я наважуся продовжити свою оповідь. Повірте мені, це того варте. Ото тепер юнаки-розбишаки порозросталися ввись та вшир (більше - вшир) і стали дядьками-розбишаками, що прозивали Павла „Павлом”, після чого наступала кількагодинна Кімната Сміху. А Павло намагався їх уникати та підгодовував пташок із сусідського двору, що вже не раз позвивали гнізда. Іноді ходив на ринок та міняв собі старі устилки на нові за півціни. Це правило обміну вигадав він сам, чим дуже пишався. Іноді йому відмовлялися проводити обмін. Тоді наш Павло знімав кирзові чобітки (і влітку, і взимку). І тільки-но на світ з’являлися запліснявілі вонючі прибамбаси із грибками та Бог знає з чим, деякі панянки втрачали голову у прямому смислі слова та падали додолу, до ніг Павла. Цей момент хворому на голову чоловіку із мізками навскіс найбільше у житті подобався. І він собою пишався, бо ж самі дами високого класу падають до його ніг. Усю малину псувала міліція, що на два-три дні забирала його до себе в гості, на чай. Забув сказати, що нові устилки видавали йому в обов’язковому порядку. Дурки ще не винайшли і горе тим молодим продавцям, які не повірять йому на слово, бо ж приходилося насолоджуватися їм пахучим ароматом його ніг, що був схожий на дуже туалетну „туалетну воду”.
Тепер вже точно за нього ніхто не вийде, хіба що він одружиться із таким самим оленем як і сам. Хоча навряд. Не буде визнаний цей шлюб, бо ж не придумано ще таких законів, щоб мужик із мужиком побрався. Отож, оженився Павло із оленихою, яка щодня робила з нього оленя, тупого й неотесаного.
Оце пишу Вам зараз доповідну записку, а ці мусульмани, чи ті, турки, чи ті, трясця їхній матері, москалі, чи як їх там, проходу не дають.. Як-то бувало кажуть у нас у селі, „суки бісові”, як то кажуть, задрочили. Павло теж із їх роду.
Ген-ген за Дніпром, за Віслою та за млином видно їх, цих турків чортових, клятих москалів. Бо ж вони все проізростають та проізростають, а нашому сільському парубоцтву лише мішають. Бо ж наші кралі, як то кажуть, файної породи дівки. А ці іноземці їх оце потрахкують... Їм-то весело. А, по-перше, сільське парубоцтво зовсім не торохкається, а, по-друге, у жінок груди смокчуть. Та ні, не мужики ці чортові, а дитинчата-курчата, яких вони все понароблюють та понароблюють... Ще ж оце резинок не придумали, які б ці біси надягали на свої простоволосі водила, що вони все позадирали вгору та ходять із ними, наче павичі. Єдине їх оце спасає, що у шароварах ходять. А ще куріпок наших стріляють. Із цих, рогаток, чи як їх там звати? Через хвіртку-то видко добре. Та ні, не в мене підстрелюють. В мене на москалів пушка висить. У хаті, біля пічки. Вони це все пронюхали, собаки-барабаки з голодними зубами і, як наслідок, до мене не лізуть. А от моїй сусідці бабі Улі справді не пощастило. Вони ж бо як лиси, хитрі-прехитрі, вічно викручуються. А от я все бачу. Із своєї хвіртки сиджу-сиджу та дивлюся, як вони в неї то порося стрельнуть, то картоплі підкопають. Чи-то бурячка. Чи капусточки виріжуть. Я все бачу. В мене око набите. І сам іноді до неї в город вирушаю. Так би мовити, в похід. Важко, щоправда, через паркан лізти. Та нічого. Капуста того варта. А от іноді собі дощечок там поназбираю. Чи то пак ягідок покуштую. Кажуть же, що „чуже – смачніше”. Це справді так. Баба Уля – молодець. Для нас розстаралася, понависаджувала там усякого-всякого.
Іноді вона заходить до мене, стукає. Тоді я роблю вигляд, що вдома нікого немає. Та ні, не кажу їй таке, просто хвіртку не відчиняю. А от, буває, стріне мене при дорозі чи в пивнушці, коли чоловіка із зарплатою стрічає. А той із кегелем пива чи то пак спирту. Спитає, буває, як моє життя та здоров’я, щоб їй заціпило. Бо потім сильно хвораю. А вона як ото спитає, чи нікого у її городі не бачив, то я відповідаю: „Чи то пак я заглядаю до вашого хазяйства?” чи „Що це ви надумали?”. Тоді вона відмовчується, забирає чоловіка та йде додому. Чомусь тоді вона дуже лається, а мені позіхати хочеться. Я тоді собі пивко попиваю. Бо ж заробив. Учора, наприклад, продав Улянині металеві прути та трохи цеглин, що поназбирував у її городі. До речі, вона поки що про це не знає. Тому нікому про це анічичирк. А про москаликів-друзів я „ні бум-бум”, бо ж ще й мене спіймає на гарячому. Кстаті, щодо гарячого, треба супчику попоїсти...
Я вже попоїв. Отак, моя хата з краю. Щось я відволікся, чи не так? Значить, про чоловіка мова йшла, якому жінка життя іспортила. Я продовжу, якщо ви не дуже проти.
Це був день зарплати. Тоді ми з Павлом сиділи собі тихенько, нікому не заважали. Попивали пивко... А тут як залетить, курява довкруж. Жінка як почала.
Жінка. Ах ти ж сука мерзенна, сволота освічена!!!
Я. Жіночко, це ви мені? Файно дякую.
Жінка. Та ви, Митрофане Павловичу, в мене теж ще получите. От тільки із цією тварюкою розберуся.
Павло. (він же - Тварюка) Та я що? Ми ж тільки по пивку.
Жінка бере Павла за виворіт та викидає з пивнушки надвір.
Жінка. Що, сволото, знову гроші розтринькав?
Павло. Що ти хочеш?
Жінка. Щоб твоя платня не була схожа на здачу. І щоб ти, мерзенна сволото, цю здачу не розтринькував.
Павло. Та я ж хіба що? Проти, чи що? Це ж ми з Митрофаном Павловичем по пивку.
Жінка. Він теж получить! Негідник чортів!
Павло. Та мені ж лише три роки до пенсії осталося.
Жінка. Ти що, потворо, надумав усі ці роки в мене на шиї сидіти?
Павло. Та ж скоро пенсія...
Жінка. Для тебе пенсія – це покарання за те, як ти прожив своє життя. О, дурні небесні, врятуйте цього нікчему від його пенсії і життя заразом. Хай простить мене Бог! Грішна я. (хреститься зліва направо)
Павло. Та я ж із Митрофаном Павловичем хотів побачити світ...
Жінка. Ах ти світу побачити хочеш? Звернись до військкомату. Твій син уже звернувся.
Павло. Що я хочу? Що хочу я?
Жінка. Хочеш, щоб я у твою неслухняну сідницю загнала кілок?
Вони завжди перебували у стремному дауні. Це кажу вам я, дід Митрофан. Вони завжди знаходилися у колі протиріч, яке самі ж і створили. Це в них після весілля пішло. Його пам’ятаю й зараз. Тоді в мене ще галюцинації почалися. Тому й пам’ятаю. Тоді дружина Павла ще сказала, що сильно я наклюкався. Мою голову тоді ще із салату виймали – дуже хотів шамати. Гадаю, це був знак від Бога. Це у вас, городських, ото на свадьбі ходять, як по конвеєру. А це вже як у нашому селі, ото вже гульня так гульня.
Отож, вони сиділи за столом, жерли. Я теж там був. Наминав і котлети, і огірки з водицею. Тому не скаржуся. Було багато людей. А потім наче щось між нас переметнулося, після чого змінилося все. Жінка, що почала розносити їжу, була така худа, наче скелет. І шкіра з обличчя стала злазити. Усі присутні наче стали мерцями. Не знаю точно щодо себе, бо дзеркало не ношу. Я ж не баба, щоб носити. Усі стали так чудно дригатися, наче то ляльки. Уявляєте, наче не люди, а ляльки. Отак, розмови дивні почалися. Запам’ятався один дивний діалог.
Гість. Записуй. (чоловік нервово похитнувся)
Гостя. Записую. Записую. (жінка, що враз посивіла, послинила палець)
Гість. Молоді. (став дерти свій висок, після чого відвалився шмат шкіри)
Гостя. Молоді... Молоді... (стала архаїчно водити пальцем по повітрю)
Гість. Він і вона... Він і вона... (так смачно гойднув головою, наче то була карусель)
Гостя. Він і вона (її архаїчні порухи пальцем перемістилися на стіл, із якого став падати посуд).
Гість. Гроші. (став тягти на себе скатертину)
Гостя. Гроші... Гроші... (її язик випав із рота і голова впала набік)
Ну а що далі було, ви й самі знаєте. Наступного дня сам Петро мені докладав. Він сказав, буцімто я сидів-сидів, потім чимось-таки поперхнувся. Він зауважив, що, може, то була горілка, бо мене хопила „білка”: обличчя набрало форму скаженості та я заіржав. Ще Павло розповідав, як наступного дня його жінка лаяла. Про салат і моє обличчя в ньому теж розповідала його жінка. Павло, либонь, цього не знав, бо ходив тоді за хвіртку блювати. Дивні речі бачив я. І на цьому чудеса не закінчуються. Продовжую. З вашого дозволу.
Оце ж сьогодні жінка знову лаяла Павла. А він же боїться щось їй відповісти, бо здачу, яку називають зарплатнею, вміє використовувати лише вона, жінка ця чортова. Розповісти про неї ще? Дідька лисого! Вона мене сьогодні у пивнушці обізвала Митрофаном Павловичем. Іще й яким тоном! Невже я такий старий, щоб мене Павловичем кликали. Ну то й що, що в мене є трохи білого волосся – я ж капелюхом усе прикрив. Воно ж не видно, чи як? Ще й пивка не дала попити, на Павла накричала. Мабуть, уночі знову відшмагає по пузу. Бісова садистка!
А так, якщо брати загалом, то життя досить-таки непогана штука. І баби у селі є нічого. Хоча в мене вже не ті роки, але знаходяться ще такі, що за мною бігають. От зараз пивка доп’ю та піду додому. Либонь, дівки заждались. Я ж, як не як, Казанова, ілі как?..
Ноги болять, але те, що побачу, мабуть, приємно мене здивує. Ой! І світло горить. Чекають, значить, скажені бісові сучки. І хвіртка так дерев’яно пахне – аж на душі світліше стало.
Жінка. Ох ти ж, сволото! Падло таке! Значить, до дівчат ішов? Значить, додому спішив ?- жінка почала дубасити палицею мене так, наче я ніякий не Казанова, а якийсь нещасний козел, який відмовився жувати дармові харчі.
Я. Чого це ти так скаламутилася?
Жінка. Вб’ю, брудна потвора.
Я. Та боляче! досить!
Жінка. Що, не зрозумів, чого це я ? (трохи спокійніше мовила жінка)
Я. Не зрозумів. Мені ж бо не звикати.
Жінка. Ах ти ж, чортів баламут! В нас же річниця, мати твою. Щоб ти в біса просив непристойностей, а він тобі одмовив. По панянкам він ходить. Хоч би ширинку зашморгнув. Ну тебе в зад, пияка дідьків. (ще раз вдарила палицею по мізкам та пішла геть)
Я. Ні, ну я ж усе розумію. Але це. Як вам це подобається? Відбити мізки чоловіку, який і так нічого не розуміє. Може це я просто пивка попив? А ширинка? Та ж у сральні забув за шмигнути. Що за люди? Річниця ще якась. Хочу спати. От заберуся на піч. А-а-а!.. Там наш Бобик спить. Ну на підлозі – значить на підлозі. Буде ще ранок...
Ще й треті півні не співали. Ранок.
Чоловік. Доброго ранку, господарю (сказав якийсь басовитий язик)
Я. Ранок добрим не буває. От би огірка чи то пак масляночки! Ух ! (спросоння із заплющеними очима відповідаю)
Жінка. Що ти, сволота чортова, вже накоїв ? (це вже жона моя, її голос і мертвого розбудить, то ж я підскакую та хапаюся за Бобиків м’ячик, що виступає в якості захисту)
Чоловік. Що ви робили вчора? Уночі!
Жінка. Я теж у нього питалася. Та він не відповідав.
Я. Ще б пак! Палкою по голові дубасити!
Чоловік. Будемо в героя гратися? Багато бачив я героїв. Усіх розколов.
Я. Якщо щось і робив, то жінка палицею всі згадки вибила.
Жінка. Так, так. Я ту дур із тебе виб’ю.
Чоловік. Жіночко, не заважайте справі. Бо в нас із вами буде довга розмова. А ви, пане, підете з нами. У вас є дві хвилини, щоб зібратися. І тридцять секунд, щоб вийти за хвіртку. Ходімо! Ми чекаємо на вас!
Жінка. (мені, в розпачі) Іди вже, людина з великими яйцями...
Жона кинула мені клунок, перев’язаний лозою. Я встав на коліна. Та ні, не молитися. Просто для того, щоб припідняти пакуночок та пішов до хвіртки. Куди? Сам не знаю. Чому? Жодної гадки. А мене вже чекають. Люди біля чорної машини. Ззаду – плач і стогін, а спереду – дзижчання двигуна. Куди його йти? А чи є в мене вибір? Кинуся назад до дружини та дітей – в них кулемети, рвонуся вперед – щоночі бачитиму цей плач. Мене взяли під руки та посадили до цієї смерті на колесах...
Прокинувся у темній кімнаті – болить у маківці. Привстав – впав. Мабуть, добре мене шубовснули по клуні. Тій, що висить на шиї. Спробував привстати – похитнувся й вдруге впав. „Чоловіче ,- мовила жінка, що сиділа зліва від мене ,- від вас перегаром пре. Хоч би посоромилися у такому вигляді сюди йти!” Від мене? Перегаром? Лишень про це подумав, як враз у мізках посвітлішало. До речі, не лише в мізках. У коридорі, що охоплював мене ,- теж. „От болить ,- думав уголос ,- зараз порве”. „Це ми вас зараз порвемо, Митрофане Павловичу, якщо негайно ж ви сюди не зайдете ,- мовив чоловік, що стояв близ напіввідчинених дверей”. Я припіднявся та, тримаючись за стіну, пішов до нього. Мене мучило одне лише питання: „Хто мене напоїв?”
Чоловік. (мені) Ну що скажете з вами робити?
Я. Не знаю.
Чоловік. Згадаю, буває, як влаштовувався сюди на роботу. В анкеті було багато дивних запитань. Одне з них до сих пір крутиться у голові. Уявляєте, там було написано: „Чому ви до сих пір не звільнилися?”. А у лапках значилося: „(якщо ще працюєте)”. І що, думаєте ви, я написав?
Я. (знизую плечима)
Чоловік. Таки взяли мене, бо написав, що „Я вже звільнився, бо вважаю, що гідний служити Вітчизні!” Уявляєте? Служити Вітчизні! А тепер що? З вами, простаками, водитись?
У кімнаті задзеленчав телефон. Чоловік у пагонах зняв трубку.
Чоловік. Ало.
У трубці. Ало. Чи є начальник на роботі?
Чоловік. Взагалі чи саме зараз?
У трубці. Зараз, чорт забирай!
Чоловік. Зачекайте хвилинку! Я одягну окуляри!
У трубці. Ви що без окулярів не знаєте, чи є у вас начальство?
Чоловік тим часом пильно вглядався у дзеркало.
Чоловік. (у трубку) Навіть не знаю, чи є начальник, чи його немає.
У трубці. Йолоп чортовий! (довгий гудок)
Чоловік. (до мене) Отож, розповідайте швидко, що ви вже встигли накоїти, Митрофане Павловичу.
Я. Та я ж нічого. Лишень трохи пивка хильнув.
Чоловік. Значить, у нетверезому стані. Вночі. Зрозуміло. (записує)
Я. Та я ж нічого.
Чоловік. Усе докладуйте. Вам це на руку. Розказуйте, бо ж за таке самі знаєте що буває. Тим більше так менше років дадуть.
Я. (знервовано) Пам’ятаю, значить, як у хаті сидів. Тут як шура-мура і бац! Сусідка прилітає. Щоправда, не на метлі.
Чоловік. Ви тут мені очі не мусольте. До діла ближче, до діла.
Я. Отак, сусідка й каже: „А-а-а! Ти уже виключив музику ?!?” А я їй: „Та я і не вмикав”. А вона мені: „Ану не обманюй!”. А я їй: „Та я і не обманюю”. А вона мені: „Ей, чого це ти мені хамиш ?” А я їй: „Я не хамлю”. А вона мені: „Сам хам!”.
Чоловік. Та задовбав уже, підбрехач недотепний! Помовч трохи. Значить, пиво, ніч, жінка та музика. Згвалтував Клару Семенівну? Ану признавайся!
Я. Отак і поговорили.
Чоловік. Мовчатимеш – я тебе сам згвалтую. У всіх смислах цього слова. Я тебе за згвалтування так накажу. Будеш у мене знати. На розстріл! Хоча ні. Це для тебе дуже добре буде. Не буду я тебе рятувати від біди. До жінки йди! Тільки до своєї! Я перевірю.
Я. Ой! Змилуйтеся, пане! Не треба до жінки. Розстріляйте, поріжте, згвалтуйте. А до неї...
Чоловік. (перервав) Ану! Тихо мені. До жінки йди. І щоб усе було анічичирк! Уразумів?
Я. (згадав про те, що він - москаль) Ой, пане, а як у Вас там життя у Москві?
Чоловік. Та як у автобусі! Дехто сидить, а інші – трусяться!.. Ану ша! Ти мені, недотепа брудний, зуби не заговорюй. І бігом до жінки. Шагом марш, гвалтівник невезучий!..
Коротше, побила мене жінка. Дуже боляче побила. Так би мовити, відбила всі нутрощі. А як було колись приємно занурюватися в неї. Велику. М’яку. Пухнасту. Рідну... Тепер вона для мене товстозада курва з цицьками та самі знаєте чим. Тепер я вже не думаю не тільки про занурення, а й про цю Міс Пишку взагалі, про цю дурепу. Хоча, мабуть-таки, дурень я сам, якщо дозволив їй стати такою, якщо допустив себе до биття. Щоправда, вона велика, жирна, а я – маленький, худенький. Говорили мені браття – ходи до тренажерного залу. Його ж у селі не було. То вони їздили до міста. Та я відмовлявся. Тепер бачу, що даремно. Запізно я зрозумів.
Задзеленчали двері. Зайшов лікар. У голові моїй стали крутитися думки: „Скоріше він забрав би цю хитрозаду курву, мою жону. Що? Він іде не до неї. До мене? До мене!”
Людина в білому халаті, в якого воняло з роту, поцілував та обійняв мою дружину. Дивно. Потім ці хитрі очі підійшли до мене. Від воні я вже майже знепритомнів і не потребував аж ніякого заспокійливого чи то пак наркозу. У стані прострації дивився на нього із роззяпленим ротом, до якого невдовзі потрапили пальці лікаря. „Здається, він пив пиво із рибою ”,- зрозумів я, покуштувавши його палець. Та не те, щоб я дуже шамав його руку. Я просто трохи облизнув – дуже смачно вона воняла. Я досі не розумів, чому він помацує мою хитрозаду курву то за ліву сідницю, то за праву. Однією рукою – у роті, іншою – на жінці. Дивлюся далі. Бачу, що іноді він торкається до її цицьок і жирних як дуби ножиськ. Вони, либонь, гадають, що я вже відключився від його вонючого роту. Та я не сплю. Я все бачу. От тільки мало що розумію – жона мізки відбила. Лікар підійшов до мене та щось запитав. Я не розчув. Ще раз. Не чую. А він як заоре...
Лікар. (дуже-дуже голосно) Спимо???
Я. Ваш голос і чорта лисого розбудить.
Лікар. Щось болить? Допомогти?
Я. Що, хочете ще одну кісточку зламати?
Лікар. Та я ж допомогти хочу.
Я. То почистіть зуби. Допоможете хоча б собі.
Лікар. Дістав із торби велику-превелику книженцію.
Я. Це що?
Лікар. (читає, мовчить)
Я. Ви що, ніколи цього не робили?
Лікар. Ні! Все буває в перший раз. (читає далі)
Я. О, Боже! За які такі гріхи?
Жона. За те, що згвалтував Клару Семенівну!
Я. Та я не гвалтував! Вона ж сама просила.
Жона. (з іронією) От ти їй і допоміг, встанько-головач! Тебе вже можна вважати героєм-рятівником року?
Я. Та ні ж бо. Я ж відмовив. Хто її таку в охапку візьме?
Жона. Ще б пак! Зраднику! (єхидно поглядає на лікаря)
Лікар. Все! Я вже прочитав, як вам руки вивертати. Точніше, ввертати. (починає незграбно крутити хворому руки)
Я. Спасибі. Не тре-е-е-б-а-а-а-а! Боляче, дідьків чорте!
Лікар. А як зраджував, боляче не було?
Я. Ні, приємно. Та не до діла справа. Нікому я не зраджував!
Лікар. Та це діла не касається. Не зраджував – то й не зраджував. Твоя справа. Розберетеся із жінкою. (з’їдає її очима)
Я. Ні, спасибі. Вона зі мною вчора вже розібралася. Бачте, що зі мною?
Лікар. Добре, до зустрічі. (повертається до моєї жони) Пішли, моя куріпонько, у хлів.
Жона. У хлів? Вчора ж були там. Вези мене краще до лісу.
Лікар. Добре, сідай на заднє сидіння моєї „карети”. Сьогодні, щоправда, без шофера.
Лікар, потискуючи жінку за сідниці, виходить. Вона – теж.
Жона. Любчику, погляди за Оксанкою та Петриком.
Я. Куріпонька? Лікар? Моя куріпонька із лікарем? В хліву?
Оксанка. Та ні! Вони поїхали до лісу!
Петрик. Так, до лісу.
Я. Та не ятріть мою душу. Від думок розумних мене відвертаєте.
Петрик. Їсти-и-и!
Оксанка. Їсти-и-и!
Я. Просіть лікаря. Бачите, хвораю я?!?
Діти. Та він же у лісі спить!
Я. Спить? У лісі? Хто вам сказав? Я?
Діти. Та ні ж бо!
Оксанка. Коли вони із хати виходили, то мама сказала...
Петрик. (додає) Що покладе його спатоньки.
Я. (іронічно) А колискову вона йому не почитає?
Діти. Та ні! Про колискову мова не йшла.
Петрик. Хоча дядько лікар сказав, що затрахає її до смерті.
Оксанка. Тато, а що таке „затрахає”?
Я. Так от, значить, на кого ви, дітки, похожі. А я то думав...
Наступного дня Митрофан Павлович помер від перелому грудної клітини. Лікар заявив, що це трапилося внаслідок зіпсованого серця. Вже в п’ятницю він повіз вже свою „куріпоньку” до лісу. А босі діти й досі кричать: „ТАТО!”...
