Я не знаю, хто ти. Я не знаю, де ти, коли тебе немає зі мною. Але ти існуєш –це навіть не обговорюється.
Я вигадала тебе. Лише тому, що нема було чого робити. Тому, лежачи на ліжку, обдумувала твої риси. Ти вийшов нічогенький, Світозаре. Навіть ім’я в тебе гарне, бо мене завжди тягне до красивих хлопців та речей, хоча хлопці – це речі, якими я користуюсь, отож, різниці ніякої.
В дитинстві я лікувала зуби у жінки, що була гарненькою. Цим можна описати всю мене.
Так от, я лежала на ліжку та придумувала тебе, тоді ще не знаючи, що маю таку силу. І з’явився Ти, мій ідеальний хлопець. Я злякалася своєї сили, тебе теж злякалась, але ти посміхнувся – і я вже готова була знайти безліч логічних та нелогічних пояснень твоєї появи. Лише одна посмішка, дивно, еге ж?
Ти з’являвся та зникав, коли я бажала цього. Що може бути краще? Так зручно, так… ідеально.
Мій власний Світозар - моя таємниця, моя власність.
Ти не робив нічого, що могло б дратувати чи набридати. Ти знав раніше за мене, чого я забажаю наступної миті. Я навіть не знаю, якщо чесно, ким ти був для мене: красивою іграшкою чи сенсом життя. Але так більше тривати не могло. Я створила тебе, я ж маю і знищити. Закрила очі та спробувала стерти тебе, як непотрібний файл. Але замість того ти з’явився, я запізнилась, бо ти хотів жити, бути людиною.
Я дивилась на тебе, немов уперше. Темне волосся, світлі очі, струнка фігура – чому я не вигадала чогось оригінальнішого? Але ти гарний, саме такий, яким і маєш бути.
- Я прийшов просити в тебе життя.
Звісно, таке трапляється: навіть іграшки оживають, не те що вигадані хлопці. Але згодом прагнуть самостійності, не заслуговуючи на неї.
Світозар не міг знати, про що я думаю. Наш зв’язок розірваний, тому моїх наступних дій він не міг передбачити.
- Ти маєш право на життя, - кажу я, стоячи в нього за спиною.
Світозар дивиться у вікно, не знаючи про смертельну загрозу.
- Але також маєш право на смерть, - додаю пошепки та встромлюю ножа в спину.
Ох, ці вигадані хлопчики – скільки з ними клопоту.
