До медпункту Пилип Давидович з’явився з лопатою та ломом. Постояв перед прогнилими дверима, хотів уже прочиняти їх та йти вітатися з медициною, але не втерпів, розмахнувся і торохнув сокирою по дверях. Вони впали.
З темної прірви медпункту повискакували перелякані медпрацівники та розхристана бабця, яка саме перебувала на прийомі.
- Що тут діється? – допитувалися в голови.
- Євроремонт, - роз’яснив Пилип Давидович і наліг ломом на дверну коробку.
Вона не довго й пручалася – впала, як і двері, за мить.
- А як ми закриємо заклад? – цікавилися тамтешні.
- По-європейськи, - мовив Пилип Давидович і пішов прямо до Беника.
- Так, Іване Наумовичу, - ступив до кабінету, - потрібна машина на райцентр. Негайно. Вантажівка.
- А що це за понос такий? – звів брови Беник.
- Де? – оглянувся Пилип Давидович.
- Ну, що за терміновість така, по що вельмишановний голова села преться? – допитувався Беник.
- Це не я пруся, - пояснював Дроботняк, - це ви, Іване Наумовичу, поїдете. Ну, не особисто, звісно, а завгосп ваш.
- По яку вирву?
- Євродвері купите. Ось тут, на папірці, розміри.
Беник тупо покрутив у руках м’ятого папірця, разів зо три прискіпливо вивчив каракулі на ньому.
- Ні хрена не пойняв, - видихнув нарешті.
- Ну, я вивалив у медпункті двері, - терпляче пояснював Пилип Давидович, - а ви вставите нові, сучасні.
- Довго думав? – перепитав Беник.
- Нема коли думати, - підганяв Дроботняк, - треба поспішати, аби не закрили магазина, бо ще ж і вставити треба до вечора.
Беник побарабанив пальцями по столу, довго й протяжно зітхнув.
- Слухай, Пилипок, - звернувся нарешті просто, по-сільському, - йди ти…
Погано, що в кабінеті не було сільського батюшки, бо він указаний Беником шлях завжди осуджував. Звісно, Пилип Давидович також не збирався йти у вказаному напрямку.
- Слухайте, пане Беник, - настовбурчився сільський голова, - я вас по-доброму прошу, вставте в медпункт євродвері. Я розумію, що ви багач, олігарх, ви лікуєтеся в ліпших місцях, але ж народ колеться й пігулки ковтає не деінде на Канарах, а в нашому медпункті. То що, накажете й далі лазити людям через гнилі двері, чи, може, матимете совість та сподобитеся на щось сучасніше? Я розумію, звісно, що в нашому медпункті тим людям нічого не допоможе, але ж заходити вони в нього повинні, як європейці, бо ми є центром Європи.
- Пилипок, іди ти… - ще раз повторив Беник.
- Значить, не вмостиш Європу в медпункт? – остаточно хотів пересвідчитись у ницості Івана Наумовича Дроботняк.
- Слухай, Пилипок, - Беник явно поспішав скінчити балачку, - нащо тобі та Європа? Як тобі Бог клепки не вставив, то Європа не допоможе.
- Ти не вставляй мені клепку, - огризався Пилип Давидович, - ти краще євродвері в медпункт постав. Вточи краплину свого жиру, не збіднієш, зроби щось для хворого людства.
- Пилипок, іди ти… - втретє повторив Беник.
- Я піду, - зірвався нарешті Дроботняк, - я сам вставлю ті двері, але й ти, черево мордате, не засидишся в цім кабінеті. Сколупну, як купу гною. Хоч і смердітиме, але кидатиму, доки не викидаю.
- Не зломи габель, - порадив Беник.
Не знайшовся Пилип Давидович на слові, помчав додому продавати власних свиней, аби купити євродвері. Доки гризся з Вєркою, переконуючи в необхідності даного кроку, поки приманював покупців, доки рахував гроші, шукав транспорт, віз двері – минув тиждень. На протязі тижня особисто щовечора ходив до медпункту та забивав вхід на ніч рядниною, бо медпрацівники виявилися конозистими.
- Пилипок на якогось біса двері витовк, - базікала Варка, медсестра, - то хай своєю дупою й затуляє, бо я своєю затуляти не буду.
Та нарешті щербатий отвір затулили євродверима.
- Красота, - приплямкував Дроботняк.
- Пилипе Давидовичу, - по-іншому сокорила ощасливлена Варка, - ви ж гляньте, в нас ось і стіна тріснула, й штукатурка зі стелі в одному місці впала.
- Хай буде, - махав рукою Дроботняк, - за такими дверима нічого не видно. От двері, так двері.
- Так стіна ж, штукатурка, - белькотіла Варка.
- Не все зразу, - відрізав Пилип Давидович.
Відчував – село починало розвиватися. Йому б сонечка, весни, а не набурмосеного Беника – воно геть би й зацвіло.
Прийшов час викорчовувати Беника.
Коли викорчовуються пеньки – потрібен бульдозер.
Хто такий Беник Іван Наумович? Одні кажуть – пан; інші – ефективний власник. З паном – ясно; а власник – чого? Людського вкладеного десятиліттями в колись спільне майно поту? Нове гасло: майно – власнику; піт – назад людям. Родять у Беника поля. Родять у Беника й виключно для нього. Людям з того врожаю – велика дуля та купа матюків. Хто для Беника люди? Ніхто. Для нього все – капітал і його приріст. Що для Беника село? Ніщо. Бо він не залежить від нього ні на йоту, а воно у нього в жмені, як пташеня.
Але це філософія. Вона підвладна лише сільському голові. Як донести її людям, чим заправити бульдозера, аби він допхав, догорнув до них правду та розчистив світосприйняття аж до тих обріїв, де є новий світ, з людьми-хазяями свого добра та життя, де немає пана, а є господар з людської волі, для якого люди, село – все; бо він без них – ніщо й ніхто.
- Гляньте, - ніс Пилип Давидович правду між люди, - півсела по заробітках, інші отримують не платню, а крихту, щоби не видохли. Всі перебиваються з хліба на воду та думають, як вижити. І що ж у цей час Беник? Сльозу ллє, стікає серцем від людських поневірянь, дбає, аби щось зростало понад селом для людського блага? Аби ж не так. Він будує в райцентрі двоповерховий палац, купляє заморський джип, відправляє по болоньях-гарвардах за наукою сина й дочку, возить свою довгобразу по канарах, коханку, наче статую, обливає золотом, собі теж такого золотого цепка на шию почепив, що ним бичків на фермі можна вив’язувати. Чому одні – в ямі; інші – в небі? З одного села родом, на одній землі весь вік прожили, нікуди з неї не злазячи. Що, Беник пупа перервав на землі, доки інші попід скиртами відсипалися? Ні, просто йому здали все в оренду. А він з оренди сотворив панство, відіпхнув усіх від нього, а сам заліз, як у балію, та й бовтається, наче вареник у сметані. Може, годі?
Витяг Пилип Давидович ще не схололу синеньку папку, махнув з нею по селу.
- Може, годі? – всіх кликав.
- Годі, - відповідали всі.
- У кооператив, до рівності, - кликав.
- Ідемо, - вдягалися, взувалися селяни.
Оголосив збори всіх, «хто у Беника в оренді». Призначив день, місце, порядок денний розробив.
І зустрів там десяток людей.
- Де ж інші? – перепитав.
- Бояться, - хтось зізнався щиросердо.
- Кого? – здивувався.
- Беника.
- Чого? Ми ж – сила; він – клапоть гнилої вовни. Вивертаймо ж кожуха.
Мовчали. Поховали силу, схилилися над гнилою вовною, сопли й мовчали.
- Люди! – підоспів на допомогу Худоспілий, фермер. – Кидайте зажерливого Беника, з його столу однак жодної крихти не падає, йдіть до мене, я не все сам жертиму, і вам дечого вкришу.
- В кооператив ідемо, - поправляв Худоспілого Пилип Давидович.
- До мене, до мене, - погоджувався той.
Отак удвох і агітували дев’ятьох прибулих на збори, кляли на всі заставки Беника, який чхав на ті збори з контори, аж соплі над селом туманом стояли. Агітували, аж доки перед ними не лишилась одна лиш біла береза, яка, може, теж хотіла заховатись у власному страхові, але не могла зрушити з місця.
- Йдемо в кооператив, - гукав до берези Дроботняк.
- До мене, до мене, - вторив Худоспілий.
Береза погодилась. І в кооператив, і до Худоспілого. От лишень не мала чого здати в оренду. Тож кинула до ніг агітаторів гілочку – беріть, мовляв, хоч її. Але не кажіть про це Бенику. Бо ще пришле будівельників і зрубає, пустить на дошки.
- Зі зборів толку не буде, боїться народ, - мовив розчаровано Худоспілий.
- Пішли знову по хатах, - покликав Пилип Давидович.
Пішли.
- Беник – падлюка, - агітував Худоспілий.
- Торбохват, - не відставав Дроботняк.
- Точно, - погоджувалися селяни.
- Годі його терпіти, - закликав Пилип Давидович.
- Несила вже далі, - підтверджував Худоспілий.
- Ох, несила-таки, - зітхали селяни.
- Рвімо договори з ним, - вів сільський голова.
- На друзки, - підхоплював Худоспілий.
- І в кооператив, - шлях показував Пилип Давидович.
- До мене, - коридори відкривав Худоспілий.
- Можна було б, - силою повнилися хазяйські селянські груди.
- Ось папір, підписуй, - до кожного хазяїна неслося окреме послання.
- Хай усі люди, а потім уже і я, - не заперечував хазяїн.
Отак кожен розраховував після всіх підписатися, та й вийшло, що всі вирішили розірвати угоди на оренду землі після того, як розірвуть усі.
- Не буде діла, - махнув рукою Худоспілий, - отупіло село. Вірніше, воно ніколи й не було розумним.
Відійшов убік.
- То що, люди, - кликав на самотині Пилип Давидович, - ідемо в кооператив?
- Ідемо, - чув позаду.
Оглядався – а ніхто не йшов.
- Ідемо? – гукав знову.
- Ідемо, - чув у відповідь.
Оглядався – а ніц нікого.
- То йдемо-таки? – перепитав востаннє.
- Ідемо, - ревло, двигтіло.
- То де ж ви, люди, односельці? – оглядався.
Не відповіли, не хотіли показати, де вони.
Натомість шепіт селом пішов:
- Дроботнякові мало посади сільського голови, хоче все царство спопірвати.
- Тьху! – швиргонув Пилип Давидович бувалу в бувальцях синю папочку в шухляду.
І стало гірко.
