Перші кроки даються легко. Я не відчуваю того тремтливого захвату, про який усі говорять, у грудях не завмирає, не тьохкає принишклим соловейком серце, не огортають лавиною спогади, мені не хочеться одночасно плакати і сміятися.
Я просто обережно ступаю по старій бруківці, складаючи в умі цифри. Скільки ж років мене не було в місті, котре я раніше вважала домом?
Місто похмуро супиться, придивляється. Не впізнає…
Що, не розкидаєш широко обіймів, не тріпочеш переді мною листям, у вітальному поклоні, не зігріваєш сонячним промінням. Знаю, маєш характер. Не підеш на компроміс. Не пробачиш мені тієї втечі…
Але ти мені дещо завинило. Чи вже забуло?
Не бійся. Я не назавжди. Лише на гостину. Подивлюся, послухаю, відчую…
Лукавлю. Якими б світами не блукала, не можу про тебе не думати. Попри все ти й досі в мені. Щасливі спогади змінюються сумними. Кольорові слайди. Я шукаю тіні минулого у вуличках, що здобули нові фарби, в людях, чиї роки закарбувалися у зморшках.
Ти посміхалося, бавлячись зі мною в парку, ти ридало зі мною у тому скверику, де тепер поставили величезний сонячний годинник. Він, буцімто, дорогий. Нібито, має прикрасити собою алею. А мені, дивачці, здається опудалом. Вже й твоїх консервативних вуличок торкнулася люмінесцентна рука прогресу.
Здогадувалась, що поведеш мене саме сюди. А з пагорбу ти наче на долоні. Таке гарне, рідне… Тільки твоя краса не рятує, а безжально нищить, розбиває, трощить мрії об ці бетонні огорожі. Ну за що ти так зі мною? Чому так рано змусило подорослішати?
Ось і покинута дзвіниця. Визирає з-поміж старих ялин. Настільки ж велична і похмура. Пересиливши себе, відчиняю важелезні дерев’яні двері, заходжу у середину. Між собою перешіптуються тіні, вальсують міські легенди. Раніше у цих стінах у мене перехоплювало подих від захвату, тепер я просто відчуваю холод. Тут волого і темно. Це пустка.
Колись все було по-іншому. Пам’ятаєш? Мені хотілося молитися цьому місцю. І тому чоловіку…
Життя розкладає все по поличках. На свій розсуд. Іноді, бавлячись, перетасовує людські долі наче колоду карт. Виходить занадто абстрактна картинка. Зрада чужих – далекий рокот грому, близьких – блискавка у серце. А на порожньому місці нічого не збудуєш. Як не старайся…
Любов пішла із душі непомітно. Її увібрав у себе ранковий туман. Загоївши, забравши із собою біль. Раніше я впізнавала його серцем, тепер не впізнаю навіть очима.
З півгодини, мов той шуліка, кружляю знайомими вуличками, так і не наважуючись завернути на рідну. Чого боюся дужче? Що нічого не змінилося або що все тепер занадто інше?
А дім пострункішав, розжився другим поверхом. Тільки садок досі палає трояндовим суцвіттям.
Я не стоятиму тут довго. Не зазиратиму в чужі вікна. Байдуже, кому тепер належить дім. Чию долю береже підковка над дверима.
Остання зупинка – пішохідний місток. Тут, серед усіх тих замочків з іменами, немає наших. Ми так і не встигли дати клятви, котрі вже не мають значення. Вітер змін зірвав з мене рожеві окуляри, я виросла і колишні мрії стали для мене задрібними.
Вітерець бавиться моїм шаликом, бере в полон своїх невидимих обіймів. З небосхилу за мною уважно стежить сонце. Що, рідне? Тобі скоро за обрій, мені – на автобус. Але я ту не з порожніми руками. Дістаю із кишені замочок. Чіпляю поряд з іншими. На ньому всього одне ім'я – моє. І присягатимусь я лише перед собою. Дам найголовнішу з обіцянок – не зрадити собі. Ніколи, ні за яких обставин…
