..Втікає засніжена земля під дрібними кроками жінки, проковзує ожеледдю, що палахкотить полум´яними відлисками.. Ще трохи - і згори вже котиться і накриває хвиля оглушливого ритму бубонів і людського гамору. Ще трохи - і ось вона вже перед просторим, урочисто освітленим вогнями домом тингів, який нагадував справжній храм, що тоне у заплаві яскраво-шарлахового світла..
Важкість її кроків під час здіймання тепер замінила якась надприродна легкість - ноги несли жінку до будинку самі - навіть не зчулася, як опинилася перед масивними, з різьбленими зміїними візерунками, дубовими воротами. Велична будівля і справді володіла дивною притягальною силою - манила й кликала - ось лише ще пройти між рядами смолоскипів, що вишикувалися, наче воїни, обабіч дороги, ще розчахнути двокрилі двері і.. Жінка зупинилася, ледве стримавши свої летючі кроки. Потрібно перевести подих, аби не ввірватися всередину отак відразу, аби додати триманню своєї постави поважності та урочистості - розуміла, що не може тепер поводитися так, як була звикла до сих пір. Треба в очах всіх присутніх - місцевих і надто прибульців - бути гідною сану, який вимагається від дочки, сестри і дружини ярла. Свою нетерплячість i кортіння приборкувала важко. Заодно переборювала боязнь, зводила бурхливі, хаотичні думки докупи, гасила їхнє шумовиння, що кипіло і нуртувало у серці.. Боїться, як же вона ще боїться! Чого? Кого? Свого коханого? Того, як він тепер поведеться? Її аж пересмикнуло від образливої згадки - і це був останній поштовх, який змусив її обережно взятися за клямку і пхнути широкі, важкі двері..
А двері ніби чекали на її появу - піддалися відразу i, мов чарівні, самі розверзлися.. Спочатку у вуха вдарив несамовитий галас і весела музика, затим її очі застував дим, що від протягу раптово вихопився з вогнища посеред зали і замість отвору у стелі кублами втікав на волю у прочинений простір. Музика раптом припинилася, голоси і сміх стишилися. Всі дивилися тепер на ворота - а там, щойно дим розвіявся, біліла тендітна постать, загорнена у довге песцеве хутро. Людям здалося, що то на порозі з´явилася не людська істота, а дух, віла - мешканка лісу та озер. А вона ж, ступивши на поріг, зніяковіло озирнулася довкіл - через дим встигла лише розрізнити сяйво від головного вогнища, обриси великого стола під чільною стіною та безліч людськиx тіней, що сновигали від столу до столу. Люди, що веселилися, розступалися, даючи їй дорогу. Коли опинилася посеред зали нарівні з вогнищем, побачила, хто сидів за головним столом. У самому центрі - її старший брат-ярл, біля нього - брат середущий, справжній вже вікінг, а поруч з ним - її чоловік. І до біса ж гарний який! - oн і бороду свою збрив і знову наче помолодшав.. По правиці старшого брата вона вгледіла святого отця і декількох монахів - їхня зграйка корчилася у самому куті. Решта ж гостей була вояками і святково вбраними односельчанами й односельчанками. Жінка підійшла до столу ближче і знову зиркнула на свого чоловіка. Їй на мить здалося, що він пильно задивився в її бік i наче блимнули його очі, але враз погасли – i його спокійно-незрушне обличчя, ніби й нічого не сталося, повернулося до вояка, що сидів ліворуч від нього, аби продовжити розмову, розпочату раніше. Вона швидко обвела очима присутніх, чи не зауважив хто її збентеження. Намагалася заспокоїтися. Бо аж такої байдужості i неуваги з боку хоч і зрадливого, та все ж коханого чоловіка, ніяк не очікувала.
Старший брат підвівся з-за стола і махнув рукою, аби музи´ки знову грали, а люди продовжили веселитися. Потому вийшов на середину зали назустріч сестрі. Подав їй руку:
- Щиро вітаю тебе, сестро моя! Ми всі дуже задоволені, що ти прийшла. Ходімо за стіл! - і пропустив жінку вперед.
- Брате.. - зніяковіла вона. - Я невпевнена, чи зробила правильно, коли прийшла сюди.. - прошепотіла через край плеча так, аби ніхто не чув, про що вони розмовляють.
- Розумію твій стан, сестро.. Але і це може бути частиною твоєї служби заради нашого добробуту й спасіння. - теж впівголоса відповів їй. - Кріпися, сестро! - і схопив її за руку у знак підтримки.
Насправді ж вона не знала, де тепер її місце за столом. Раніше на загальних зборах лише брат і вона сиділи на чолі, тепер же мусила знайти нове місце між всіма чоловіками її роду i разом з тим - своє нове значення у житті села та у житті власному. Сидіти поруч свого чоловіка остерігалася - її сором, страх і гнів не допускали навіть думки про те. І все ж усвідомлювала, що не має права подати й натяку, наскільки вона зараз розгублена і як болить її душа. Ніхто цього не сміє зауважити! Мусила напнути всю силу волі, аби відважитися пройти за стіл. Раптом підхопився, відірвавшися від цікавої бесіди, її чоловік. Простягнув руку і запросив її сісти біля нього та середущого брата. Тим жестом він сказав багато: привселюдно знову підтвердив її стан його законної дружини i, можливо, змирився з її прийняттям християнства. Якщо це справді так, то це добрий знак і півбіди вже впало з пліч. I їй дещо відлягло від серця: вже не треба було важко вибирати, до кого примкнути, а він, її чоловік, здається, теж добре свідомий її присутності - адже чому його ясні очі сяйнули так радісно, чому легка усмішка ковзнула по його гладко вибритому обличчі, пом´якшивши його зазвичай кам´яні риси ледь-ледь видимими ямочками?
..А веселощі набирали обертів. Столи, розіставлені довкруж зали, так і прогиналися від нескінченних наїдків - і люди все їли-пили, гомоніли, вешталися між столами, танцювали. Тільки вона сиділа на своєму місці і здебільшого мовчала. Знову почувалася розгублено - першу полегкість від привітної зустрічі з чоловіком наче вітром здуло. Тому загорнутися у мовчанку було найзручнішим способом, як замість пустопорожніх балачок зануритися у власні думки чи просто спостерігати. Он старший брат про щось весь час перемовляється зі святим отцем та монахами, що скоріше нагадували різьблених дерев´яних божків, ніж живих людей; a oнде середущий брат - той неквапливо проходжався по залі, почергово підходив до своїх друзів, щоби випити з ними. А її чоловік хоч зрідка і звертався до неї, та все лише, аби ввічливо усміхнутися і стукнутися з нею наповненим келихом вина або рогом з елем. Повсякчас розмовляв лише зі своїми дружинниками і теж, як і середущий брат, то вставав і йшов на другий кінець залу до інших вояків, то знову повертався, промовляв щось незначне, доливав їй напої і знову зникав у натовпі.. Тяжкі думки не відпускали жінку - підозра про чоловікову зраду все не вщухала, чаїлася на дні душі і труїла думкою, що зараз вона тут, на цім бенкеті, є зайвою i нікому не потрібною. I чим більше спостерігала за людьми, котрі від душі веселилися, тим важче їй ставало на серці.. І вона пила і пила все, що їй наливали - вже й з ліку збилася, скільки того вина чи елю випила. І майже нічого не їла. Лише шматочок м´яса відкусила, далі не змогла - надто нервувала і все ще чогось з нетерпінням очікувала, все ще на щось надіялася. Може, на якесь диво, що звільнить її від сердечного тягару? Та, на жаль, нічого такого не відбувалося - люди, що вже були добряче напідпитку, веселилися й не звертали на неї жодної уваги.
Та ось двері в зал розчахнулися і всередину вбігла зграйка дівчат, закутаних з ніг до голови у яскраві хустки й важкі хутра. Враз все стихло. Дівчата підбігли до чільного столу і стали в ряд. Присутні не могли відвести очей з цього видива. З-за столу встав її чоловік і голосно, аби всі чули, промовив:
- А зараз, шановне товариство, дозвольте вам показати щось ще досі невидане! Прошу уваги! - і хлопнув у долоні.
І відразу грянула музика, та не така, яку знали всі, а зовсім інша - ритмічна і заодно дивна, з тонами, котрі то протягувалися до набридливої нескінченності, то враз обривалися на півтоні. А дівчата, що стояли перед столом, спочатку легенько почали похитуватися з боку в бік, потім відбігли і вишикувалися посеред зали, утворивши коло, і - гоп! - всі хутра й хустини миттю позлітали на підлогу і.. Їй це здалося, чи справді її засліпило? Примружилася, аби краще бачити крізь весь цей блиск. З-під хустин розлилося довге, чорне, наче вороняче крило, волосся і розсипалося по дівочих майже нагих тілах, прикритих на персах та стегнах лише тонкою смугою тканини з парчі. І всі ці звабливі, смагляві тіла з вузькими таліями та пишними стегнами, всі ці лискучі плечі й погруддя, натерті заморськими оліями, всі ці тонкі руки й стрункі ноги, рясно прикрашені безліччю браслетів й намистом, схожим на золоті монети - все це сяяло у червоних відблисках вогнища смолоскипів, наче саме сонце. Бубни вдарили знову. І почалося! Дівчата звивалися, мов змії, крутили стегнами з такою граціозністю, що їхні обнажені животи скоріше скидалися нa морські хвилі.. Вона бачила, як дико заіскрилися очі чоловіків (i її чоловіка теж!), як вояки прудко повставали зі своїх місць і, тримаючи, в руках роги з елем, почали щось весело викрикувати і свистіти. Вона потайки позирала на свого чоловіка і слідкувала за його поглядом. І бачила, куди спрямовані його захоплені очі - он на цю молоденьку і гнучку чорнявку з найбагатшими прикрасами, що викручується у центрі кола танцівниць!
А ритми бубoнів пришвидшувалися, вже набирали небезпечнoго темпy - і дівчата-рабині крутилися, звивалися, трясли персами так швидко i хтиво, що прикраси-монети на них дзвеніли-миготіли в приголомшливому блиску, наче яскраве листя осики восени. І вертілися, i вигиналися, і робили якісь стрибки, потім перекидалися, підскакували і знову трясли стегнами, сідницями та персами, роблячи хвилеподібні порухи животів, потім лягали на підлогу і прогиналися спинами, наче лук, створювали зі своїх тіл дивні фігури і скручувалися у кільця, мов гадюки. Це був танець справжніх змій, переплетений з вогненними язиками, що вистрибували у вогнищі.. Жінці аж потемніло в очах - вже не бачила нічого, у вухах стояв лише несамовитий шум, свист і удари нещадних бубонів.. Її рука, що тримала срібний келих вина, затряслася, у вино скотилася пекуча сльоза..
- Сестро! - почула над самим своїм вухом. Озирнулася. Старший брат нахилився до неї і відібрав з її тремтячої руки келих з вином, що вихлюпнулося на світлі шати і вже розповзлося величезною багряною плямою.
- Кріпися! Витримай! - ще раз повторив брат. - Скоро всьому цьому сатанинському біснуванню буде кінець, повір мені! Я не дозволю, аби така розпуста воцарилася у нашому володінні. І не дозволю, аби ображали мою любу сестру! - майже кричав їй на вухо в той самий час, коли її чоловік підвiвся з-поза столу і пoпрямував на середину зали поміж танцівниць. Слідом за чоловіком виходили з-за столів й інші вояки, голосно хлопали у свої дужі лабища і сміялися на всю горлянку.
- А тепер дівчатам покажемо нашої! - скомандував її чоловік і рукою дав знак музи´кам.
Відразу залунали тутешні, рідні мелодії. І хлопаки пустилися у чоловічий танець з тупотінням і присіданням, після чого схопили чужинок і закрутили їх у швидкому вихорі.
- Брате.. - важко видихнула жінка і її очі мимоволі стрілися з пильними очима монаха, що зирили на неї з-поза братового рамена. - У мене вже немає сил! - і вона піднялася.
- Ти куди? - насторожився брат і хотів її затримати, та жінка вже віддалялася від столу.
- Геть! - кинула через плече, розчиняючися у натовпі.
A розтанцьований сп´янілий натовп наче здичів - скакав, тупотів і несамовито махав руками. Bона ледве продиралася крізь нього, весь час її хтось штурхав то в плечі, то у ребра - від болю на очах у жінки проступили сльози. З ними й рахувала свої останні кроки, що ще залишaлися до дверей, до волі. Якщо, звісно, вирветься звідси жива і неушкоджена. А потому - хай всьому грець! І коханню, і розбитому серцю..
Вже взялася за клямку, коли щось міцно вхопило її за стан, шарпнуло і потягло назад у людський вир. Вона запручалася, та цю силу неможливо було перебороти. У напівтемрявi бачила лише миготливі тіні та безперестанне мерехтіння оскалених облич - все злилося в одну суцільну, страшну масу, все гуло, гупало, сотрясалося в небувалому енергійному ритмі. Жінка відчула неймовірну силу, яка тягла її назад крізь натовп, їй бракло повітря, бо від дужого хвату під грудьми була не взмозі пручатися. Не розуміла, що це таке з нею коїться. Нарешті збагнула, що опинилася у самій середині всієї тієї круговерті.
- Куди ж ти, жона моя люба? - відчула гарячий подих на шиї. - Невже хотіла втекти?! - і одним різким рухом чоловік обернув її до себе і притиснув до свого розпашілого тіла.
- Пусти мене, чуєш?! - задивилася гнівно в його палаючі очі (о, ті очі!) - з несамовитим, диким блиском, палахкотіли з-під чорних брів, як самий пекельний вогонь. - Мені тут нíчого робити! - витиснула зі себе жінка.
- А чого ж це так відразу? - його уста розпливлися в широкій білозубій усмішці. - Хіба тобі тут невесело?
- Мені тут нудно! Бо y тебе є тут інша забава! - і примружила свої зелені очі, що тепер нагадували зміїні - ось-ось і засичить.
- Ах он воно що! - видихнув чоловік, теж примружуючися лукаво. І, зиркнувши в бік рабинь, розсміявся ще дужче. - Та ж ми ревнуємо, чи не так? - на його щоках знову виднілися майже юначі ямочки.
- Кажу тобі, залиш мене!!! - крикнула прямо в його обличчя - мусила крикнути, бо раптом відчула, що весь гнів і рішучість покидають її - не годна була витримати цього пихатого, самовдоволеного, хитрого і заодно такого звабливого, заворожливого його погляду. І ще – п´янкого запаху його мужнього, гарячого тіла. І, наче отруєна його чарами, марно тепер намагається відібрати його сильні руки зi своєї талії, та він не зважає на її мляві намагання - притискає жінку до себе своїми міцними руками все дужче й дужче і заодно починає торгати, розкручувати її в різні боки у такт з музикою. І вона раптом чує ритм, чує, що удари бубонів і музика наче проступають крізь її шкіру, вростають у тіло, вібрації вливаються у самі жили і біжать нестримним струменем аж до серця..
- Гаразд! - мовив, почувши її бажання. - Підеш, але тільки після цього танцю! - вже не усміхався, а дивився на неї, зловісно мружачися.
А темп все прибував, бубни гамселили сильніше й чіткіше - і ось уже не музика, а наче запульсувалo шаленe унісонне биття гігантичниx сердець велетнів*, які раптом прокинулися зі свого вічного льодового ув´язнення і тепер сотрясали землю. Через мить уже жінка не чула нічого, окрім божевільного ритмy, що змушував її крутитися у дедалі швидшому вихорі - начебто в її душу вселився оскаженілий морський шторм. Ніг не відчувала - їй навіть здалося, що здіймається й летить крізь всі ті блискавки і громи, що протинають чорноту і гуркочуть у хмарищах.. Скільки отак вони кружляли у дикому вирі, схопившися у міцних, спазматичних обіймах, не відала. Лише усвідомлювала, що дивляться одне одному в широко відкриті очі, мов застиглі у передсмертній агонії..
Решта ж людей, завбачивши несамовитий танець двійці, шанобливо розступилася і, плескаючи в долоні, гула їм до ритму. А в неї голова вже обертом - все довкруж мигає, мерехтить, блискає й гуркоче - лише його незрушнi очі, незбагненної ясності і глибини темно-сині очі, мов та найясніша зоря на світанні, ллють своє світло їй у душу і заодно випивають її.. Враз відчула прибуття небувалої енергії і слабкості заодно - і жінці стало дуже гаряче і нестерпно захотілося пити..
Сильна спрага змусила двійцю вийти з танцювального кола. Хилитаючися, вони підійшли до столу, зачерпнули у кухлі води, а потому у роги ель і довго гасили свою внутрішню спеку. Напившися та віддихавшися, жінка трохи очуняла, a оскільки хміль вже добряче вдарив по мізках, тож і язик її дещо розплутався.
- Маю до тебе важливу розмову, чоловіче мій! - відважилася дати йому виклик.
- Та невже? - удавано насторожився. - Я до тебе теж! І то негайну! - і знову хитрувато усміхнувся. - Але не тут.
- А де? - зацікавилася.
- Давай втiчемо? - і кивком голови вказав на двері.
- Що ж, на повітрі краще розмовлятиметься. - роззирнулася, чи бува не дивиться на неї старший брат чи святий отець, всунула свою руку у наставлену чоловічу і вони, намагаючися непомітно продертися крізь натовп, вийшли в зоряну ніч.
- І що ти мені хотіла сказати? - запитав чоловік, коли двійця опинилися на освітленому місяцем та смолоскипами подвір´ї.
Вона бачила, як від цікавості заблищали його очі, проте не хотіла починати їхню розмову з наболілого.
- Не зараз. Давай першим ти. Гадаю, тобі є що висвітлювати. - і глянула на нього з високо піднятою головою.
- А що я тобі маю висвітлювати? Якщо ти розумна жінка, то сама повинна все зрозуміти, - ледь усміхнувся.
Їй здалося, чи це він знову розігрує її?
- І легко ж ти обходишся зі мною! Мовляв, розумна, сама здогадайся! А якщо я нерозумна? А якщо я не бажаю здогадуватися? А якщо я просто все хочу почути прямо від тебе? Га? Невже я не заслуговую твоєї довіри і шани?! Вважаєш, що я не маю права цікавитися?! - вже знову скипіла жінка.
Чоловік роззирнувся навсебіч і приклав свого вказівного пальця їй на вуста.
- Т-сс! Тихо, жона моя, не треба кричати на весь фйорд! Тут, як видно, дуже багато цікавих вух і очей, що ладні би знати про нас обох усе до подробиць. Ходімо звідси, бо тут і справді не місце для вияснення стосунків. - і він обійняв її і повів легенько з подвір´я.
- І куди ми йдемо? - трохи спантеличила її його поведінка.
- Тут неподалік, не бійся. Там зможемо спокійно поговорити. - вів її далі від вогнів у темінь, де лише зорі і сніг світили їм на дорогу.
- Ось ми вже й тут! - зупинив жінку біля якоїсь дерев´яної стодоли. - Всередині буде тепліше. - і він підштовхув її в чорний отвір дверей, з якого відразу війнуло пахощами сіна. Та щойно вони опинилися на самоті, сховані від всього світу, чоловік пригорнув жінку до себе.
- Аби не так холодно було. - промовив, торкаючися її лиця.
Від його ніжних доторків вся затремтіла. У стодолі хоч і темно було, проте через великі отвори під стріхою долинало місячне сяйво і бліде відсвічування снігу, що лежав на навколишніх горах.
- Мені не холодно з тобою.. Але я хочу дещо знати.. - і запнулася, прислухаючися до свого тіла, яке вже почало жити своїм незалежним від її волі життям - відчувала, як знову починала нуртувати кров, відчувала жагу, що прокидалася.
- Я не хочу з тобою зараз сваритися, люба моя.. - шепотів їй на вухо. - Давай усе з´ясуємо потім.. - його голос уже теж тремтів.
- Але я хочу знати.. Я вас сьогодні бачила.. я бачила вашу лазню.. - намагалася відвернути своє обличчя від його гарячих гyб, що уже цілували її.
- Ну, і що саме ти бачила? - терся обличчям об її.
- Хочеш знати? - все ще відпиралася від його дужих рук, що дедалі сильніше притискали її до нього.
- Я знаю, що тим там була.. - відповідав, тамуючи подих, і вона відчула, як його рука скидає з неї хутро. - Я добре знаю, що ти собі думаєш.. - його руки не вгамовувалися - вже блукали по її шатах, намацуючи перса.
- І ти нічого не скажеш у своє виправдання? - і вона сіпнулася від нього, та намарне, бо він знову притягнув її до себе і однією рукою почав швидко розстібувати ґудзики нa сукні, а другою притримував її за стан.
- А що я маю казати? Хіба ти ще маленька? Здогадайся сама.
Її очі вже звикли до темряви і тепер у місячному сяєві вона бачила гострі риси його обличчя та блиск очей.
- Не можу собі навіть уявити, щó ви витворяли з тими бідолашними рабинями! - вже не пручалася, але й не допомагала йому зі своїм одягом.
- А ти уяви! Я хочу, щоб ти собі це уявила! - нарешті розстібнув її шати і його руки заходилися гладити її тугі перса. Затим схилився і поцілував її в одне.
- Я.. я.. - аж залапала повітря. - Я це все собі маю уявити?! - вжахнулася, та ще більше злякалася того, що їй це все починає проти її ж власної волі подобатися і через це жага наростала дужче й дужче.. - Я не розумію, що зі мною.. - схлипнула напів від гіркості усвідомлення свого приниження, напів від мимовільного задоволення. І щойно подумала про це, як відчула його гарячу руку під сукнею на своїх вже розпалених стегнах. Задрижала, забриніла від гарячої зливи, що прокотилася її тілом. - Тобі до вподоби оця чорненька.. та, що найбільше з усіх вигиналася під час танцю? - голос хвилювався від страху і заодно від наростаючої хіті.
- Ну, нехай i вона.. - і підштовхнув легенько жінку углиб стодоли. - І що далі? Що я мав робити далі? - наступав на неї, доки її плечі не вперлися в приємну м´якість духмяної стіни зі сіна, що височіла аж під саму стріху.
- А то вже ти, мій любий, розказуй.. - захлиналася під вагою його тіла, що напирало на неї.
- Невпевнений, що коли почну розказувати я, чи тобі це подобатиметься. - його голос враз змінився з грайливого у різкий. Він послабив свій тиск, навіть відступився на крок. Дивився на неї, як важко здіймаються її жагучі і схвильовані груди, на її насторожене обличчя та очі з дикими іскорками.
- Гаразд, дівчинко! Як собі бажаєш! - і знову підійшов до неї впритул, одним різким помахом розпустив її волосся. - Зараз я покажу тобі, що я робив з нею! - його рухи були чіткі і суворі - однією рукою обкружив її стан, а другою розвів їй стегна. - Ось що я з нею витворяв! - і вона відчула, як його гарячі пальці гладять її вже розімліле лоно.
- Таке.. таке ти.. робив? - вже не могла говорити, важко дихала від гострої насолоди.
Його губи зловили її і вони вперше відколи побачилися гаряче поцілувалися. І вже не було стриму жадібним, голодним цілункам. Їй здавалося, що вона вся зараз же розтане під його руками, мов сніг під жаром сонця. Раптом чоловік її обернув спиною, міцно притиснув до себе і вона відчула, що в її лоно встискається його гаряча сила – i вона бере її жорстко, брутально. Його руки притискали її все міцніше, тиснули і пестили перса, губи блукали по шиї і шепотіли на вухо дивні, нечувані ще слова.. І їй здалося, що вже ось-ось і величезна хвиля шалу так і поглине її.. як раптом чоловік зупинився, відійняв її від себе, знову обернув обличчям до свого і, задивившися їй у вічі, промовив:
- Бачу, що тобі ця гра сподобалася. Значить, як чоловік і жінка вживемося, моя люба! Моя ніжна і гаряча, пристрасна, як вогонь, кохана жінко! - і він ніжно поцілував її в чоло.
Вона ж лише часто закліпала очима, почуваючися, наче скрипка, якій зненацька обірвали струни.
- То ж усе це - якась твоя безглузда гра? То ти лише отак граєшся зі мною?! - їй стало прикро i соромно.
- Що, злякалася? Хочеш продовження? - уcміхнувся лукаво i підморгнув. - Ходімo туди! - і він вказав на драбину, що стояла неподалік.
Ні, вона навіть якби й хотіла, просто не годна зараз припинити цю жагучу гру - надто далеко вона її завела. Підкорилася його волі.
Двійця вилізла по драбині на стрих і вже там, підклавши під себе хутра та зручно вмостившися на сіні, до повного вичерпання сил продовжила свої п´янкі пестощі..
Відпочивати в обіймах одне одного від приємної втоми їм довелося недовго - холод таки почав пробиратися під їхні теплі хутра. Вирішили повернутися на бенкет.
- Мабуть, там вже зауважили, що нас немає. - промовила жінка, одягаючися.
- Ну, і що? Хіба без нас не вміють гуляти? - здвигнув плечима чоловік і застібнув штани.
- Ти не розумієш.. Не в тому справа.. - обережно почала жінка.
- А в чому? Чи у кому? У твоєму старшому братові? Чи у тому монахові? - різко обернувся до неї і встромив свій насторожений погляд. - Гадаєш, я не знаю, в чім уся річ? - його обличчя похмурніло.
- Любий, мені справді треба з тобою говорити. - додала тихо, відчуваючи, що нічого приємного ця розмова не пeредвіщає.
- Жона, хочеш зіпсути всі ті гарнi, щасливі миті, що ми щойно вдвох пережили? - вхопив її за плечі, його очі знову набули гострості. - Розмова буде, але не зараз! Нам треба негайно зараз чимось підкріпитися.
- Чоловіче, у мене таке враження, що ти інколи забуваєш, з ким ти зараз розмовляєш. Я - не якийсь твій вояк, якому ти наказуєш, і не рабиня! - зняла його руки зі своїх плечей. - Бачу, ти дуже змінився за час cвоєї відсутності.
Чоловік наче отямився - легенько пригорнув жінку до себе.
- Вибач, люба. Мене і справді інколи заносить, ніби я знову на чужині. Потерпи ще трішки - ці мої вояцькі замашки пройдуть з часом. Всім нам зараз нелегко.
- Аби геть не здичів.. - промовила вона, заспокоюючися, бо в душі зажевріла надія, що ота осоружна розмова, яка їх ще чекає попереду, не буде настільки важкою. Необережно зачепитися й порізатися об гострі кути непорозуміння - це останнє, чого б вона бажала. Вірила, що ні їй, ні йому вже не захочеться розбивати ще поки щo надто крихку рівновагу і подружній мир, який вони щойно так гаряче й шалено скріпили своєю пристрастю.
- Добре, тоді завтра. - погодилася наpешті. Tак у неї хоча буде більше часу все обдумати і до розмови належно підготуватися..
(продовження сну буде далі)
---------------------------------
Примітка:
Велетні* - у скандинавській міфології надприродні істоти, інколи вважаються як одні із найдревніших богів, зачасту вважалися богами злими; тут маються на увазі велетні з інію, що у Йотунгеймі.
