Школа стала першою дією. Зібрав сільський голова батьківські збори, привів туди вчителів, директора.
- Так, шановні, - мовив, - а чи знаєте ви, чому діти палять по туалетах?
- Що вони там, песиголовці, палять? – стурбовано перепитав один з батьків.
- Цигарки, дурню, цигарки, - роз’яснила котрась з матерів.
- Діти кинуті напризволяще, - продовжував тему Дроботняк. – Бо як тільки свято, чи іменини які, директор з учителями бігенько спорожняють генделик, закриваються на кухні та ревуть оди Бахусу аж до гикавки. А потім, як скажеш їм про це межи очі, починають по судах гарувати, наче коні по полю, а тим часом куховарка, як спільниця по запоях, нікого не слухає, бо всі їй рівня, годує дітей помиями, а свиней власних – добірними харчами. А далі, як із-за пиятики та вічного свята з рук валиться вся шкільна робота, згукують батьків та деруть з них гроші як не на те, то на те, бо школа, бачите, занепадає. А пропиті гроші – та на школу. Стояла б, як лялечка, а батьки були б при грошах, та й діти відчули б відповідальність і не труїли б павуків та себе димом по туалетах.
- Правильно! – ревонув батьківський колектив.
Директор щось крикнув про образу всієї школи та про необхідність негайного суду.
- Бачите, - мовив Пилип Давидович, - ти йому – правду; а він - судом лякає. Не злякаєте, шановний. Під нашу дудку будете танцювати, а не під свою. А ні – знайдеться новий директор. Бо так, як ви навчаєте, в нас кожен може навчати.
Батьки раділи, хвалили нового голову й гаряче підтримали пропозицію про необхідність переходу фінансування ремонтних робіт у школі за рахунок пропитих учителями грошей. Після зборів гуртом повалили на кухню.
- Ось, - відкрив Пилип Давидович відро з помиями в кутку, - гляньте, що вона несе свиням. Хліб, крупа, а на дні, як колупнути, знайдете й м'ясо з апельсинами.
Батьки по черзі, ніби в музеї до експоната, підходили до помийного відра та пестили поглядом його бридкуватий вміст.
- Нівроку живуть людські свині, - бовкнув хтось.
- А я що кажу, - знайшовся Пилип Давидович, - та такий харч наші діти ще їли б, аж приплямкували б, а вона, - вказав на куховарку, - свиням.
- Хочете, сипону вам по мисочці, - єхидно запропонувала куховарка, - нащо таку смакоту пропускати? Хай здихають уже мої свині, зате ви всі ситими звідси підете.
І, не довго думаючи, вхопила ополоника, зачерпнула помий, налила в тарілку й заходилася тицяти попід делегатські носи. Носи дружно відверталися, тож тарілка благополучно прикочувала до носа голови.
- Просю, Пилипе Давидовичу, - наполягала куховарка.
Дроботняк не відвернувся, взяв тарілку до рук, побродив поміж помий ложкою й вивудив звідтіль шматочок апельсинової шкурки з прилиплою до неї м’якоттю.
- Гляньте, - підняв гріх над натовпом, - я ж не брехав, що апельсинами свиней годують.
- Прости мене, Боже, - в молитву вдарилася раптом куховарка.
Пилип Давидович аж зрадів – розкаюється.
Та молитва, виявилося, була не про те. Молитвою куховарка просила спокути наперед – бо вхопила до рук помийне відро й вивернула його вміст Дроботнякові на груди.
- На, пошукай ще й м’яса, - порадила.
І цим підписала свою заяву на звільнення з роботи.
- Підеш, Вєрко, в школу куховарити, - мовив Пилип Давидович дома дружині.
І відчув, що діями своїми відновлює історичну справедливість, і образу свою давню згладжує, стирає зі скрижалей історії. Бо ще з тих, з попередніх виборів голови села пробігла між директором школи та Дроботняком Пилипом Давидовичем не просто чорна кішка, а справжня пантера. Іваненка тодішнього пхав директор школи на повторне царство, пхав потужно, ніби рідну неньку з обіймів смертельних до життя провадив. Та доки пхав, проворніший Пилип Давидович упхав туди Тесляка, чим умертвив, певно, якісь важливі надії директорські. Дуже розгнівався тоді директор на Дроботняка, паскудство всяке селом розносив, величав позаочі між людьми не інакше, як «пердуном ротатим, що все село гнилизною протруїв». З новоспеченим головою Тесляком, дарма що з «пердуна ротатого» клопотів між гнилизни зродженого, директор на диво швидко знайшов спільну мову. Але Дроботняка з ворогів своїх пожиттєвих не викреслив і розпочав акт відплати - в помсту за програні вибори не взяв, хоч і обіцяв напередодні, за куховарку Вєрку, просунув поближче до помий згадувану вже свинарку, а дочці Дроботняковій зайву низьку оцінку в атестат вліпив, результатом чого став її провал на вступних іспитах до інституту.
- Який батя, така й доця, - зловтішався, переказували люди, директор. – З тупого обуха гострого леза не зробити.
- Ви – вандал, - мовив раз при зустрічі Пилип Давидович директору. – Ви нищите надбання нашого села, крадете в нього історію й обрізаєте майбуття.
- А яке це таке надбання я нищу? – скорчив із себе дурника нерозумного директор.
- Дочку мою, майже відмінницю, зробили посміховиськом, - різав правду-матінку директору межи очі Пилип Давидович, - жінку відсунули від кухні, наче нечупару якусь. За що мстите, директоре? За Іваненка недолугого, з престолу скинутого? То Іваненко для села – ніщо; а молодь – усе. Отямтеся, вчителю нікчемний, огляніться довкола, ви ж історію на свій копил не перепишете, скоріше вона вас, відновлюючи історичну справедливість, зі своїх сторінок зішкребе.
- Якщо для вас, пане Пилипок, - іронічно зауважив директор, - уся історія вміщається у провалених іспитах власної доці, котру, відверто кажучи, ви у відмінниці записали, певно, з дуже гарного похмілля після відзначення її чергового дня народження, а все майбутнє села вам мариться виключно в нагодованих вашою Вєркою переїдами зі шкільної їдальні свинях, то мені зовсім не жаль, і совість мене за це не мучитиме, якщо я ненароком перекреслю таку історію й понівечу подібне майбутнє. Ви, пане Пилипок, не все село, й усе-таки ваша історія є його частиною, а не всесільська історія має бути частиною вашої.
На цьому розмова й закінчилася, бо директор зробив вигляд дуже заклопотаного та поспішив ретируватися з поля словесної перепалки, але Пилип Давидович, лишившись при кривді, затявся доказати ще за свого життя директору, де, ким, як і для кого пишеться історія і хто вартий бути знесений нею в майбуття, а хто й не зовсім.
І ось нарешті історична справедливість добігла свого логічного кінця та збиралася восторжествувати – Вєрка, попри весь спротив осоружного директора, таки добігла шкільної кухні й вирвала помийне відро з рук негожої колишньої свинарки-куховарки.
Лишалося ще прилаштувати дочку – і тоді правда остаточно малася покласти на лопатки кривду й несправедливість на теренах рідного села.
Правда вже була близько, бо дочка, Пилип Давидович знав напевне, не малася й надалі безробітною, як донині, дома світ переводити. Завклубом язикатий мався перестати знищувати дотла культуру й піти, поступившись місцем, на інше безхліб’я.
- Немає музики, немає й зарплати, - заявлено було завідуючому клубом.
Наступного вечора на клубному ганку горіло світло. Здивований Пилип Давидович і сам, немов парубійко, помчав на танці.
Танці були вельми дивні. На клубних східцях сидів завклубом і ледь чутно щось турликав на губній гармошці. А під баром в’юнилася молодь і ніяк не хотіла йти на заклик завідуючого клубом.
- Кінчай це соромітництво, - обурився Пилип Давидович, - та верши повноцінну дискотеку.
- Чим? – запінився завклубом. – У клубі ж нічого, крім стін та стільців у залі, немає.
- То пиши заяву на звільнення та йди дмухай у свою пискавку напровесні котам, може, хоч понявкають усмак, - верещав Дроботняк.
Завклубом тут же, на східцях, і звільнився з роботи.
- Там, у музикалці, - дав наостанку пораду, - лежить іржаве деко та якась булава, погупаєте, Пилите Давидовичу, на дозвіллі, народ це любить.
Пилип Давидович дурних порад на озброєння не взяв, натомість оформив на посаду завідуючого клубом дочку, купив за власний кошт музикальний центр і відновив вечори відпочинку для молоді.
- Чому вас так рідко? – з’явившись якогось вечора на танцях, здивувався малочисельності відвідувачів закладу культури та звернувся до молоді із запитанням.
- Бар закриється, народ підтягнеться, - відповіла молодь, весело поблискуючи цигарками та приплямкуючи свіжовідкоркованим пивцем.
Життя в селі налагоджувалося. Школа та клуб були тому свідками. Треба було йти далі.
