Скептичний виклад космологічних питань в усіх чотирьох трансцендентальних (котрі ведуть за межі)ідеях
Ми б радо відмовилися від вимоги отримувати догматичну (із завершених ідей) відповідь на наші питання, коли б ми вже наперед розуміли: хай хоч якою буде відповідь, вона не побільшить наше знання, а водячи нас від однієї загадки до іншої, з однієї невиразності до ще більшої, а то й, навіть, заплутуючи в протиріччях. Якщо наше запитання потребує лише підтвердження або заперечення, то мудро буде, облишивши на деякий час, осторонь, припустимі підстави для відповіді і, насамперед, обміркувати, що ж ми отримаємо, коли відповідь буде дана на користь однієї сторони, а що - коли на користь супротивної. Коли ж виявиться, що в обох випадках, однак, виходить чисте безглуздя (Nonsens) , то тоді матимемо вмотивовану спонуку критично обстежити саме питання й поглянути, чи не ґрунтується воно на безпідставній передумові і, можливо, це гра такою ідеєю, хибність котрої, очевидніше, викривається вже в безпосередньому застосуванні та його наслідках, аніж у відокремленому представлені. В цьому полягає велика користь скептичного способу розгляду питань, котрі, чистий розум, ставить чистому розумові; так можна малим коштом позбутися великого догматичного (завершених ідей) безладу, щоб поставити на його місце тверезу критику, котра, як істинний очисний засіб, успішно усуне ілюзію (Wahn) разом із її супутником – всезнайством.
Отож якби, про якусь світоглядну (космологічну) ідею я міг, наперед, довідатися що, - хоч по який бік безумовного в регресивному (причинному) синтезі (складанні) явищ, цю космологічну ідею постав, вона, для всякого розсудкового поняття, буде або завеликою (zu groß) , або замалою (zu klein) , - тоді я збагнув би, що оскільки ця ідея може мати справу тільки з предметом досвіду, котрий повинен відповідати можливому розсудковому поняттю, то вона (ідея), насправді, цілком порожня й позбавлена значення, якщо ж предмет, скільки його припасовуй, до неї не підходить. І так є, справді, у випадку з всіма космологічними поняттями, котрі заплутують розум в неминучу антиномію (суперечність) саме через те, що він за них чіпляється. Справді ж припустіть:
по-перше - світ існує без початку (habe keinen Anfang – має ніякий початок) ; тоді він є завеликим (zu groß)для вашого поняття, бо воно, дотримуючись послідовного регресу (причинності), не може осягнути всієї, уже минулої, вічності. Припустіть, що світ має єдиний початок (habe einen Anfang) - цього разу він буде, вже, замалим (zu klein) для вашого розсудкового поняття в необхідному (обґрунтованому) емпіричному (досвідному) регресі (ряді причин) . Адже, всякий початок, завжди, передбачає (не відкидає) ще якийсь час, котрий йому (початку) передує, тож початок не є безумовним, і закон емпіричного (досвідного) застосування розсудку змушує шукати, якусь, ще вищу, часову умову, і світ, отже, вочевидь є замалим для цього закону (отже, так виходить, начебто, світ, в обох випадках, буде – завеликим (zu groß), бо знайшовши “якусь ще вищу часову умову, і світ” (І. Кант, попередній абзац) , чи спроможний буде розум все це охопити?..
Те саме маємо у випадку з двоякою відповіддю на питання про просторову величину світу. Адже якщо світ є незакінчений і безмежний, то він завеликий для всякого можливого досвідного (емпіричного) поняття. Якщо ж він закінчений і обмежений, то ви маєте повне право запитати: а що ж визначає цю межу? Якщо простір порожній, то він не є самодостатнім корелятом (співвідносністю) речей і не може бути умовою, на котрій ви можете зупинитися, а тим більше, порожній простір, не може бути емпіричною (досвідною) умовою, котра становила б частину можливого досвіду. Бо хто ж може мати досвід про абсолютно порожнє? А для абсолютної тотальності (цілісності) емпіричного (досвідного) синтезу завжди вимагається, щоб безумовне було емпіричним (досвідним) поняттям. Отже, обмежений світ для вашого поняття є надто малий (але, всяка спроба розширити границі світу поза поняття Бог, однак, зробить світ завеликим) .
По-друге, якщо кожне явище в просторі (матерія) складається з безкінечного числа частин (поділеного), то регрес (ряд причин) поділу завжди є завеликим для вашого розуміння; а якщо поділ простору має припинитися на якомусь із членів цього поділу (на простому), то він є замалий, вже, для ідеї безумовного. Адже цей член (просте), все ще, допускає регрес (ряд причин) в напрямку безлічі частин, котрі містяться в простому.
По-третє, якщо ви допустите: у всьому, що відбувається в світі, немає чогось іншого, окрім результатів подій, котрі розгортаються згідно з законами природи, то причинність (каузальність) причини, з свого боку, завжди є таким процесом, котрий створює необхідність (обґрунтованість) продовження вашого регресу (пошуку причин) до ще дальшої причини і, значить, продовження ряду умов (причин) а parte priori(безконечно). Отже, сама лише діюча природа, для всіх ваших понять в синтезі подій цього світу, є завеликою.
Якщо ж ви припустите, десь, події, котрі відбуваються самі собою, іншими словами, допустите вільне виникнення чогось, то питання "Чому?", змушуватиме вас переглядати ті події відповідно до непорушного закону природи і, це ж питання, змушуватиме вийти за межі цього припущення згідно з емпіричним (згідно досвіду) законом причинності, і ви побачите, що подібна тотальність (цілісність) зв'язку є замалою для вашого необхідного (обґрунтованого) емпіричного (досвідного) поняття.
По-четверте, якщо ви допустите абсолютно необхідну (обґрунтовану) сутність (чи це буде сам світ, чи щось у світі, а чи причина світу), то мусите помістити її в якомусь-такому часі, котрий безконечно віддалений від всякої даної миті, бо інакше та сутність була б залежною від якогось-такого, іншого й давнішого існування. Але, в такому разі, це існування є недоступним для вашого емпіричного (досвідного) поняття й завеликим для того, щоб ви будь-коли могли досягнути його якимось безупинним регресом (пошуком причин).
Якщо ж, на вашу думку, все, що належить до світу, чи то як зумовлене (спричинене), чи як умова (причина), є випадковим (закінченим окремо) , то кожне дане вам існування замале для вашого поняття, бо змушує вас завжди шукати ще іншого існування, від котрого воно залежить.
В усіх цих випадках ми казали, що світоглядна (космологічна) ідея, або завелика, або ж замала для емпіричного (досвідного) регресу (пошуку причин) , а відтак і, для кожного, можливого, розсудкового поняття. Чому ж ми не висловлювалися протилежним чином, кажучи, що це емпіричне (досвідне) поняття, завжди є, в першому випадку, замалим для ідеї, а в другому – завеликим, і тим, так би мовити, поклали б провину на емпіричний (досвідний) регрес (пошук причин), і чому ж ми звинуватили космологічну ідею, що це вона, або надлишком, або нестачею відхиляється від своєї цілі, а саме: від можливого досвіду? Причиною було ось що: тільки можливий досвід є тим, що надає, нашим поняттям, реальності; без цього всяке поняття є, тільки, ідеєю, котра позбавлена істини й відношення до конкретного предмета. Тому можливе досвідне (емпіричне) поняття було завжди тим мірилом, згідно котрого слід судити про ідею, чи вона є, лише, чимсь ідеальним та видуманим, а чи знаходить, в світі, свій безпосередній предмет. Адже завеликим чи замалим, відносно чогось іншого, називають лише те, котре приймається задля цього, досвідного, поняття й змушують рівнятися по ньому. Серед забавок стародавніх діалектичних шкіл було й таке питання: якщо куля не проходить через отвір, то що слід казати: куля завелика чи отвір замалий? У цьому випадку не має значення, як ви висловитеся, бо ж ви не відаєте, яка з тих двох речей існує задля іншої. Натомість ви не станете казати, що людина є зависокою для свого одягу, а скажете , що одяг закороткий для людини.
Отже, ми прийшли, принаймні, до обґрунтованої підозри, що космологічні (світоглядні) ідеї, а з ними й усі софістичні протилежні твердження, можливо, мають у своїй основі якесь порожнє і лише уявне поняття про спосіб, яким нам дається предмет цих ідей; і вже ця підозра може навести нас на правильний слід, аби розкрити ту ілюзію, що так довго вводила нас в оману.
Анонім: такі-подібні “забавки стародавніх діалектичних шкіл”, якщо зробити їх повсякденним (практично-теоретичним) явищем реальності, вони без проблем вирішуються – задовгий “одяг”, вкорочують, закороткий доточують… “отвори” збільшують, “кулі” зменшуть… А сама, “ілюзія порожнього” в світоглядному, вже давно, переросла в поняття, так званої, загальної відносності світобудови – співвідносності всього з усім, як, своєрідну, дешифровку поняття цілісності (тотальності) через переосмислення поняття порожнього як відносно-присутнього в просторі ідеальному та “ненамацального” в просторі фізичному. Наприклад: обґрунтовано назвавши кімнату порожньою, бо ти не намацав там руками, очима, жодного предмета, але, вдихнувши повітря… зрозумів: порожня, - відносно предметів, але, повітря присутнє… Тут варто, окремо, підійти до поняття присутнього і відсутнього. Чи варто і, коли варто, говорити про відсутнє, - в якому розумінні і в яких термінах? Якщо конкретного предмета не було в кімнаті, то про нього слід говорити (в розумінні та термінах) як про відсутній, чи як, гіпотетично (припустимо) присутній? Чим ж є заперечне поняття (порожнього, невидимого, безповітряного, несолодкого, нереального…) і, чи можливе воно без поняття ствердного (видимого, повітряного, солодкого…) - взятого з світу, так званого, реального, наповненого? І чи взагалі щось заперечене є можливим не гіпотетично (не як припущення)?
АНТИНОМІЇ ЧИСТОГО РОЗУМУ
СЕКЦІЯ ШОСТА
Трансцендентальний (котрий виводить за межі) ідеалізм, як ключ до розв'язання космологічної діалектики
В трансцендентальній естетиці ми достатньою мірою довели: усе, що споглядається в просторі або в часі, тобто, всі предмети можливого для нас досвіду суть - лише явища, тобто, - предмети є поданнями, котрі, в свою чергу, є такими, якими вони уявляються нами, – як поширені в просторі сутності, або як часові ряди змін, котрі не мають самодостатнього існування поза нашою думкою. Це вчення я називаю трансцендентальним (котрий виводить за межі) ідеалізмом *. Реаліст, в трансцендентальному значенні цього слова, робить із цих модифікацій нашої чуттєвості речі, котрі, начебто, існують самі собою і, відтак, голі уявлення обертає на,начебто, речі самі по собі.
* Іноді я називав його ще й формальним ідеалізмом, щоб відрізнити від звичайного ідеалізму (поняття протилежного матеріалізму), тобто такого ідеалізму, котрий сумнівається в існуванні самих зовнішніх речей, або заперечує матеріалізм. У деяких випадках, видається за доцільне, щоб запобігти всякому кривотлумаченню, слід користуватися радше цим, а не вищеназваним (трансцендентальний ідеалізм) виразом.
Було б несправедливо, якби від нас очікували так званого емпіричного (досвідного) ідеалізму, віддавна скомпрометованого, котрий, допускаючи якусь власну дійсність простору, заперечує, або принаймні вважає за сумнівне, існування поширених (ausgedehnten - широких) сутностей в просторі і не допускає в цій сфері достатньо зрозумілої різниці між сном (Traum) і істиною. Стосовно явищ внутрішнього чуття в часі, то емпіричний ідеалізм, не задумуючись, вважає їх за дійсні речі, ба, навіть стверджує, нібито цей внутрішній досвід, один-єдиний, достатньо переконливо доводить дійсне існування свого об'єкта (самого по собі разом із всім часовим визначенням).
Натомість наш, трансцендентальний (котрий виводить за межі) ідеалізм, допускає те-таке, що предмети зовнішнього споглядання справді є такими, як вони в просторі бачаться і всі зміни в часі є дійсними, такими, як їх уявляє внутрішнє чуття. Адже, коли простір уже є формою того споглядання, котре ми називаємо зовнішнім, а без предметів у просторі не було б і емпіричних (досвідних) уявлень про них, то ми можемо й мусимо вважати, поширені (просторі) сутності, в ньому, дійсними; те саме стосується й часу. Але сам той простір, разом з відповідним часом, а воднораз і всі явища суть - самі по собі не речі, а тільки уявлення і ніяк не можуть існувати поза нашою свідомістю (душевністю); навіть внутрішнє і чуттєве споглядання нашої душевності (як предмета свідомості), визначення якої подаються через послідовність різних душевних станів в часі, також не є істинною особистістю самою по собі, ані трансцендентальним (котрий виводить за межі) суб'єктом, а лише явищем, цієї невідомої нам сутності, даним чуттєвості (в часовому вимірі) . Наявність цього-такого, внутрішнього, явища як речі, котра існує, так, наче сама по собі, не можна допустити, бо умовою того явища є час, котрий не може бути визначенням якоїсь речі самої по собі. Однак, вже емпірична (досвідна) істинність явищ в просторі й часі, є цілком задовільно забезпеченою аргументами і достатньо відмежованою від спорідненості з сновидіннями, якщо те й те (простір і час) в правильний спосіб суцільно пов'язане одне з одним, в досвіді, згідно з емпіричними (досвідними) законами.
Отож, предмети досвіду, ніколи не дані самі собою (окремо від свідомості) : вони дані тільки в досвіді, а поза ним зовсім не існують. Те, що на Місяці можуть бути жителі, хоча жодна людина ніколи їх не сприймала, має бути безумовно допущене, але це означає лише те, що в можливому поступі досвіду ми могли б на них натрапити; бо дійсним є все те, що стоїть у контексті (в зв’язку) з сприйняттям згідно законів емпіричного (досвідного) поступу. Отже, вони є дійсними, якщо стоять в емпіричному (досвідному) зв'язку з моєю дійсною свідомістю, хоча від того вони ще не є дійсними самі по собі, тобто поза цим поступом розуму (там, де свідомість може допустити такий варіант дійсності, слідуючи аргументам досвіду) .
Нам справді не дано іншого, окрім сприйняття та емпіричного поступу (кроку) від нього (досвіду) до інших можливих сприйняттів. Адже, самі по собі явища, як голі уявлення, є дійсними лише у сприйнятті, котре насправді є дійсністю того чи іншого емпіричного (досвідного) уявлення, - тобто явища. Називати, якесь явище, дійсною річчю, ще перед сприйняттям, значить або те, що ми в процесі досвіду мусимо натрапити на таке сприйняття, або що воно не має жодного значення. Адже казати, що воно існує саме по собі, безвідносно до наших чуттів та можливого досвіду, звісно, можна було б, якби йшлося про якусь річ саму по собі. Але тут ідеться лише про явище в просторі й часі, котрі (простір і час) є визначеннями лише нашої чуттєвості, а не речей самих по собі; отож те (явища), що є в них (в просторі й часі) суть - чимсь самим по собі не є, а є лише уявленнями, а вони (уявлення), якщо не дані в нас (в сприйнятті), то абсолютно не трапляються в просторі.
Чуттєва, споглядальна, спроможність є, власне, лише сприйнятливістю, тобто здатністю, певним чином, піддаватися впливу уявлень, а взаємне відношення тих уявлень є чистим спогляданням простору та часу (чистих форм нашої чуттєвості) і котрі, оскільки вони пов'язані й визначені в цих відношеннях (у просторі й часі) за законами єдності досвіду, - звуться предметами. Якась інша, поза чуттєва причина цих уявлень нам цілком невідома, тож ми не можемо споглядати її як об'єкт; адже подібний предмет не міг би уявлятись як в просторі, так і в часі (як в голих умовах чуттєвого споглядання), – а без цих умов ми не можемо мислити собі жодного споглядання. Але, все ж таки, ми можемо назвати суто інтелігібельну (мислиму) причину явищ взагалі, - трансцендентальним (котрий виводить за межі) об'єктом, просто заради того, щоб мати щось таке, котре відповідає чуттєвості як сприйнятливості. І, цьому-такому трансцендентальному (котрий виводить за межі) об'єктові, ми можемо приписати ввесь обсяг і зв'язок наших можливих сприйняттів, і стверджувати, що він, сам по собі, даний нам перед усяким досвідом. Але, відповідно до нього, явища, насправді, дані не самі по собі, а дані тільки в цьому досвіді, бо вони суть - лише уявлення, котрі означають якийсь дійсний предмет тільки як сприйняття, якщо саме це сприйняття пов'язується з всіма іншими сприйняттями згідно з правилами емпіричної єдності. Тож про них можна сказати: дійсні речі минулого часу дані в трансцендентальному предметі досвіду; проте, для мене, вони є предметами дійсними в минулому часі, лише тому, що я уявляю собі регресивний (причинний) ряд можливих сприйняттів (чи то за провідною ниткою історії, чи слідами причин та дій) згідно емпіричних (досвідних) законів, одне слово, світовий біг подій веде до збіглого (в минуле) часового ряду, як умови теперішнього часу, і цей ряд, тоді, уявляється дійсним лише в контексті (in dem Zusammenhange - в зв'язку) можливого досвіду, а не сам по собі, так, що всі минулі, від незапам'ятних часів до мого існування, події означають не що інше, як можливість зміни ланцюга досвіду від нинішнього сприйняття вгору до умов(наслідків) , які визначають його в часі.
На думку Аноніма: поняття причинних (регресивних) рядів дещо викривлюють логіку світобудови. Слід було би брати: причинно-наслідкові ряди як прогресивні… Мова повинна іти навіть не про ряди, а про кола взаємозв’язків, чи навіть якісь об’ємні, розпростерті в ідеально-матеріальному просторі, конструкції в просторі котрих можливі також і ряди..
Таким чином, якщо я уявляю собі всі існуючі предмети чуттів в цілому, в усякий час і, в усіх просторах, то я не ставлю їх туди (в простір) й туди (в час) перед досвідом, навпаки, це уявлення є думкою про певний, можливий, досвід в його абсолютній завершеності. Лише в ньому дано ті предмети (котрі суть – не, щось, більше аніж уявлення). Але твердження, що вони існують перед усяким моїм досвідом, означає лише те, що їх можна знайти в тій частині досвіду, до котрої я ще тільки мушу прогресувати, починаючи від цього сприйняття. Причина емпіричних умов цього прогресу, а заразом, і того, на які ланки, і на якій віддалі я можу натрапити в регресі (причинності), є такою, котра виводить за межі (трансцендентальною), і, через те, необхідно (обґрунтовано) невідомою мені. Але з нею ми й не маємо до діла – нам ідеться лише про правило прогресу досвіду, в якому мені даються предмети, тобто явища. Та, врешті-решт, цілком однаково чи я кажу, що в емпіричному поступі в просторі я можу натрапити на зорі, стократ віддалені за крайні з тих, котрі я бачу; а чи скажу, що, можливо, такі зорі мають траплятися в світовому просторі, нехай і ніхто з людей ніколи їх не сприймає, і не сприйматиме; адже, хоча вони даються як речі самі по собі, безвідносно до можливого досвіду взагалі, та для мене вони є ніщо, тобто не є предметами, якщо не містяться в ряді емпіричного регресу (причинності). Лише в іншому відношенні, коли саме ці явища мають уживатися для космологічної ідеї абсолютного цілого і коли, отже, йдеться про таке питання, котре виходить поза межі можливого досвіду, – тоді розрізнення способів сприймати дійсність згадуваних предметів чуттів є важливим, аби вберегтися від оманливої ілюзії, котра неминуче мусить виникнути з хибного тлумачення наших власних емпіричних понять.
АНТИНОМІЇ ЧИСТОГО РОЗУМУ
СЕКЦІЯ СЬОМА
Критичне вирішення космологічної суперечки розуму з самим собою
Вся антиномія (суперечність) чистого розуму ґрунтується на такому діалектичному аргументі: якщо дано зумовлене (спричинене), то дано також і цілий ряд усіх його умов (причин); нам дано предмети чуттів як спричинені, отже, і т.д. Через цей умовивід, більше посилання (засновок) котрого видається таким природним і очевидним, впроваджується, згідно з різницею умов (у синтезі явищ), оскільки вони витворюють ряд умов та створюють відповідну кількість космологічних ідей, котрі мають за постулат (незаперечну істину) абсолютну тотальність (цілісність) цих рядів умов, впроваджених згідно з різницею умов і, саме тому, неминуче втягають розум в конфлікт із самим собою. Та перш, ніж викрити облудність зазначеного софістичного (хитромудрого) аргументу, ми мусимо підготуватися до цього, виправивши та визначивши певні поняття, що виступають в ньому.
Насамперед наступне положення є вочевидь і безсумнівно вірогідним: якщо дано зумовлене (спричинене), то тим самим нам задано й регрес (причинність) в ряді всіх його умов, бо вже поняття зумовленого (спричиненого) саме собою обґрунтовує те, що через нього щось мусить відноситися до певної умови (причини) і, – оскільки та причина теж є зумовленою (спричиненою), – до якоїсь віддаленої умови й так далі через усі члени ряду. Оскільки це положення є аналітичним, тому воно, зовсім, не боїться трансцендентальної (котра виводить за межі) критики. Це є логічним постулатом (істиною) розуму: простежувати розсудком і, якомога далі, те пов'язання поняття з його умовами, що притаманне вже самому поняттю. (Анонім: вірніше було б (термінологічно) замість умов та зумовленого брати причинно-наслідкове пов’язання).
Далі, якщо зумовлене, так само як і його умова, є річчю самою по собі, то тим, що дано перше (зумовлене), не лише задано регрес (причинність) до другого (умови), але й уже насправді дано те друге, а що воно стосується всіх членів ряду, то тим самим, воднораз, дано й завершений ряд умов, а відтак і безумовне, або радше передбачається, що дано зумовлене, котре можливе лише через той ряд. (От як Анонім сформулював би попереднє речення використовуючи причинно-наслідкову термінологію: … якщо наслідок, так само як і його причина, є самодостатньою річчю (конкретним предметом), то тим, що вже дано наслідок (предмет), то й задано саму причинність (матеріально-логічну передумову) у відношенні до наслідку (предмета), що (причинність) насправді й є самим наслідком стосовно всіх членів ряду, як завершеного ряду причин, а, отже, - цілісною річчю, котра, як наслідок, можлива лише через той причинно-наслідковий ряд) . Тут синтез зумовленого (спричиненого) разом із його умовою (причиною) є синтезом голого розсудку, котрий уявляє речі такими , якими вони є, без огляду на те, чи можемо ми, і яким чином, досягнути знання про них. Натомість коли я маю до діла з явищами, котрі, маючи форму уявлень, ще не є даними, якщо я не досягаю знання про них (тобто їх самих, бо вони є нічим іншим, як емпіричними знаннями), то я не можу сказати в тому самому значенні: якщо дано зумовлене (спричинене), то дано також і всі умови (причини) (як явища) для нього, а значить, не можу жодним чином робити висновок про абсолютну цілісність (тотальність) їх ряду. Адже явища в самій апрегензії (осягненні) суть - не що інше, як емпіричний (досвідний) синтез (у просторі та часі) і, отже, дані лише в ньому. Та з того, що зумовлене є даним (в явищі), зовсім не випливає, що тим самим одночасно дано й передбачається синтез, котрий становить його емпіричну (досвідну) умову, – він має місце аж лише в регресі, а без нього – ніколи. Але в такому разі можна сказати, що регрес (рух назад) до умов, тобто постійний емпіричний (досвідний) синтез, на цьому боці приписано, або задано вже, і що не може бракувати умов, котрі даються через цей регрес (Regressus – в юр. значенні – відшкодування).
Звідси випливає що, більше посилання (засновок) космологічного умовиводу, бере, зумовлене (спричинене), в трансцендентальному (котрий виводить за межі) значенні чистої категорії, тоді як, менше посилання (засновок), бере його в емпіричному (досвідному) значенні розсудкового поняття, застосовуваного лише до явищ, отже, тут виступає та діалектична (мистецтва бесіди) омана, що її звуть sophisma figurae dictionis, отриманою через софізм (логічно але не вірно). Але ця омана не є штучною, а цілком природною хибою людського розуму. Адже через неї ми передбачаємо (в більшому посиланні ( засновку)) певні умови та їхній ряд, так би мовити, наосліп, коли дано щось як зумовлене, бо це є не що інше, як логічна вимога – приймати завершені в своїх рядах засновки (посилання) для даного висновку; і тут не знайти жодного часового порядку в пов'язанні зумовленого зі своєю умовою: вони, наперед, вважаються самі собою даними водночас. Далі (в меншому посиланні (засновку)) теж природним є розглядати явища як речі самі по собі і, як просто дані розсудку предмети, як то діється й у більшому засновку, в котрому я абстрагувався від усіх умов споглядання, через котрі предмети лише й можуть бути дані. Але, при цьому, ми прогледіли одну гідну уваги різницю між поняттями. Синтез зумовленого (спричиненого) з його умовою (причиною) й увесь ряд умов (у більшому засновку), жодною мірою, не несуть, в собі, якогось обмеження, чи в часі, чи в понятті послідовності. Натомість, досвідний (емпіричний) синтез і ряд умов у явищі (яке підводиться (узгоджується) в меншому посиланні (засновку) під більший засновок), є необхідно послідовними й даними лише в часі, почергово; отже, тут я не міг передбачати так, як там, абсолютну цілісність (тотальність) синтезу (складання) й виставленого ним ряду, бо ж там усі члени ряду дані самі по собі (без часової умови), а тут вони можливі лише через послідовний регрес (причинність), який дано лише дійсним його виконанням.
Здавалось би, після викриття такої хиби аргументу, котра, обопільно, допущена в основі (космологічних тверджень), можна з повним правом дискваліфікувати обидві супротивні сторони як такі, що їхні твердження не спираються на солідні підстави. Але, тим викриттям, їхня сварка ще не буде закінченою настільки, щоб вони повністю призналися в неправоті, обох сторін, або однієї з них, щодо самої суті стверджень (у висновку), якщо, навіть, й очевидно те, що висновок побудований не на добротному аргументі (просто – потрібні інші аргументи). Бо очевидним є те, що коли один з двох стверджує: світ має початок, а другий: світ не має початку, а існує одвічно, то хтось із них мусить мати рацію. Та якщо так, то неможливим буде, будь-коли, встановити, котра сторона має рацію, бо ж ясність нових аргументів у обох буде однаковою, і суперечка триватиме надалі, як і раніш, дарма що, на суді розуму, обидва табори закликано до примирення. Таким чином, не лишається жодного засобу, щоб ґрунтовно, й на вдоволення обох сторін, закінчити суперечку, окрім як дати їм врешті переконатися, що вони сперечаються ні за що, якщо можуть так гарно спростовувати одна одну, і що, насправді, певна трансцендентальна видимість вималювала перед ними дійсність там, де нічого немає. На цей шлях залагодження нерозв'язної суперечки ми тепер і станемо.
* * *
Елеат Зенон (Зенон Елеат (490 — 430 рр. до н. е. древньогрецький філософ), тонкий діалектик, був ґрунтовно критикований, уже Платоном, як свавільний софіст (хитромудрий філософ) за те, що, аби показати своє мистецтво, намагався позірними аргументами довести якесь положення, а потім, тут же, іншими, такої самої сили аргументами, знову його спростувати.
Він стверджував, що бог (він для нього був, імовірно, тільки світом) не є як закінченим, так і незакінченим, не перебуває чи в русі, чи в спокої, і до жодної іншої речі не є, чи подібним, чи неподібним. Його опонентам, видавалося, що він хотів, воднораз, цілковито заперечувати два суперечливі одне щодо одного положення, що є безглуздо. Одначе, як на мене, по-справедливому його не можна було в цьому звинувачувати. Перше з цих положень я незабаром висвітлю докладніше. Що ж до решти – якщо під словом бог він розумів Всесвіт (das Universum) , то й мусив, без сумніву, казати, що він (бог) не перебуває постійно (у спокої) на своєму місці, і не змінює його (рухається), бо всі місця є лише в Всесвіті (в середині), а він сам, отже, не перебуває в жодному місці. Якщо Всесвіт охоплює собою все, що існує, тоді він не є, чи подібним, чи неподібним до жодної іншої речі, бо поза ним немає інших речей з котрими його можна було б порівняти. Коли два суперечливі одне щодо одного судження передбачають нереальну умову, то попри їхній конфлікт (який і не є властивою суперечністю), обоє відпадають, бо відпадає та умова, згідно котрої кожне з цих положень повинно було мати силу.
Анонім: тут, в ряду аргументів, виглядає так, начебто, будучи всім, нараз, не можна бути, як ціле, кожним окремо… але кожне, як окрема частка цілого, безсумнівно належить до цілого і, більше того, деяке окреме, як ціле, спроможне, і це відбувається кожної миті, відновитися, помножитися, поширитися (на це вказує досвід живої природи)… чому б не допустити такої, гіпотетичної, можливості й для Всесвіту, поза досвідом? Очевидно, тут, такий хід аргументації, обумовлює сама природа заперечення – котра веде до утворення порожнього твердження, зумовлюючи відповідну діалектику, - мистецтво бесіди про порожнє… є порожнє.
Якщо хтось скаже, що він відчуває добрий запах тіла , а другий скаже – що відчуває не добрий запах тіла, то можливий третій варіант – той, хто скаже, що тіло запаху немає, і таким чином обидва, попередні, суперечно-протилежних положення можуть бути хибними. Коли ж я скажу, що тіло або пахуче (виділяє запах), або запаху не виділяє (не пахуче) (vel suaveolens vel non suaveolens - або солодкий або несолодкий) , то обидва ці судження є уже, справді, суперечно-протилежні одне одному, і лише перше - “або пахуче” (виділяє запах) є твердженням сумнівним, бо, тим часом, його суперечна-протилежність: судження про те, що тіло “або не пахуче” (можливо запаху не виділяє) , допускає можливість пахучих і не пахучих тіл, бо, через поняття “або”, обіймає собою й ті тіла, котрі “запах мають” (поняття відсутності чогось, як першо-умову має присутність чогось) . В першому протиставленні (добрий запах тіла – не добрий запах тіла – тіло запаху не має) сам запах є випадковою умовою поняття тіла, котра (умова), однак, усвідомлюється і як добрий, і як недобрий запах - отже, не суперечить поняттю запаху, тому останнє судження (недобрий запах) не було суперечною-протилежністю першого (добрий запах), тоді як в другому протиставлені йшлося про суперечно-протилежне - тіло пахуче – тіло на пахуче.
Отож коли я скажу: світ з погляду простору або є незакінченим (unendlich) *, або не є незакінченим (non est infinitus – не існує необмежено) то, якщо перше положення (світ незакінчений) є хибним, тоді його суперечна-протилежність: світ не є незакінченим – мусить бути істинною. Таким чином я усуну лише незакінчений світ, не утверджуючи іншого, закінченого. Та коли сказати: світ є або незакінченим, або закінченим (nichtunendlich- ненезакінченим ) , то обидва висловлювання можуть бути хибними. Адже тоді я (в твердженні: світ є або закінченим…) розглядаю світ як визначений сам по собі з погляду його величини, усуваючи в протилежному положенні незакінченість, а з нею, може, й ціле окремішнє існування світу, ще й додаючи до світу, як самої по собі дійсної речі, певне визначення; це також може бути невірним – в тому разі, якщо світ зовсім не був би даний як річ сама по собі, а отже, й ані як незакінчений, ані як закінчений (сформований) з погляду його величини. Нехай дозволять мені називати таке протиставлення (Entgegensetzung) діалектичною, а те протиставлення, котре фігурує в дійсній суперечності – аналітичною опозицією. Отже, з двох діалектично протиставних одне одному суджень обидва можуть бути хибними через те, що одне не просто суперечить другому, але й говорить дещо більше, аніж вимагається для суперечності.
*(unendlich - un - не (без)… endlich - кінцевий, остаточний, нарешті)
Цю логічну “абракадабру” Анонім зрозумів так: якщо з самого початку казати: світ закінчений, або незакінчений, то тоді, начебто, маємо два не однакові (нерівнозначні) поняття – світ закінчений, повний змісту, - та його заперечення (незакінчений) в вигляді порожнього поняття під назвою світ; коли ж казати світ незакінчений та світ не незакінчений, - то, начебто, матимемо два рівноцінних поняття (але чи, часом, не порожніх?). Бо тут, очевидно, постає протиріччя та виникає запитання, - як розуміти сам ряд: закінчений – незакінчений – не незакінчений? Закінчений – незакінчений, як: сповнений змісту – порожній; а вже друге заперечення: “не незакінчений”? - Як відміну першого заперечення, - повернення назад, до сповненого змісту поняття завершений, чи тут слід розуміти так: заперечене, це уже порожнє поняття, і чи заперечуй його, чи стверджуй, - однак буде теж порожнім! А чи, може, поняття “закінчений – незакінчений”, відносно поняття світ, мають на увазі певний стан одного й того ж світу , про котрий можна сказати багато чого одночасно-вірного і для самого поняття завершеності, і для поняття незавершеності, - одного й того світу як вже готового, або світу - ще в процесі, але з наявними конкретними (завершеними та незавершеними) елементами…
Розглядати два положення: світ з погляду величини є незакінчений - світ з погляду його величини є закінчений, як суперечно-протилежні одне одному, означає вважати, що світ (увесь ряд явищ) є річчю самою по собі. Адже він зостається, хоч би я й усунув незакінчений або закінчений регрес (ряд причин) у ряді його явищ. Та коли я відкину цю передумову або цю трансцендентальну (котра виводить за межі) видимість і буду заперечувати, що світ є річчю самою по собі, то суперечна-протилежність (Widerstreit - сутичка) цих двох тверджень обертається на суто діалектичну (мистецтва бесіди); а що світ існує аж зовсім не сам по собі (незалежно від регресивного ряду (причин) моїх уявлень), то він не існує як, саме по собі нескінченне, так і як саме по собі скінченне, ціле. Він (світ) виступає лише в емпіричному (досвідному) регресі (причинному) ряду явищ і не через самого себе (fur sich selbst) . Тож якщо, той ряд, повсякчас є зумовленим (залежним від причин), то його не дано цілим і, світ, отже, не є безумовним цілим, тобто, як такий, не існує – як незакінченим, так і закінченим за величиною.
Те, що було сказано тут, про першу космологічну ідею – про абсолютну тотальність (цілісність) величини в явищі, стосується також і всієї решти цих ідей. Ряд умов (причин) наявний лише в самому регресивному (причинному) синтезі, а не сам по собі в явищі як у самостійній речі, даній перед усяким регресом (рядом причин). Тому я муситиму сказати: множина частин в тому чи іншому, даному явищі, сама по собі не є ані закінченою, ані незакінченою, бо явище не є сущим само собою і, частини даються щойно лише через регрес (причинність), тобто через розкладання на компоненти (dekomponierenden) синтезу в цьому регресі, і множина частин не дається абсолютно цілою, - як закінченою, так, і як незакінченою. Те саме стосується й ряду підпорядкованих одна іншій причин, або ряду, від зумовленого (спричиненого) аж до безумовно необхідного (обґрунтованого) існування, цей ряд, з погляду його тотальності (цілісності), ніколи не можна вважати як закінченим, так і незакінченим, бо він, як ряд субординованих (підпорядкованих) уявлень, полягає лише в динамічному регресі (причинності) й ніяк не може існувати перед тим регресом (причинністю) сам по собі, як самостійний ряд речей.
Отож антиномія (суперечність) чистого розуму, при його космологічних ідеях, усувається шляхом показу того, що вона є суперечністю суто діалектичною (мистецтва бесіди), - суперечністю видимості, котра виникає через те, що ідею абсолютної тотальності (цілісності), значущу лише як умова речі самої по собі, застосовують до тих явищ, котрі існують лише в уявленні і, котрі, якщо утворюють ряд, то в послідовному регресі (причинності), а більше ніде. Із цієї антиномії (суперечності), однак, можна отримати справжню користь, хоча й не догматичну, та все-таки критичну й доктринальну (котра стосується вчення), а саме: непрямо довести, через неї, трансцендентальну (котра виводить за межі) єдність явищ, - коли хтось, бува, не вдовольнився прямим доведенням цього твердження в трансцендентальній (котра виводить за межі) естетиці. Це, непряме, доведення полягало б у такій дилемі (роздвоєнні): якщо світ є самим по собі існуючим цілим, то він є або закінченим, або незакінченим. Але як перше, так і друге є неправильним (згідно з поданим вище доведенням антитези, з одного, й тези з іншого боку). Отже, неправильним є й те, що світ (сукупність усіх явищ) є самим по собі сущим цілим. Із цього випливає, що явища взагалі, поза нашими уявленнями, суть ніщо, і це ми й хочемо висловити через трансцендентальну (котра виводить за межі) ідеальність перших.
Все це є важливою заувагою. З неї видно, що попередні доведення четверної антиномії (суперечності) були не химерами, а ґрунтовними аргументами, – за передумови, що явища або чуттєвий світ, котрий охоплює собою їх усі, суть - речі самі по собі. Але конфлікт між виведеними звідси положеннями виявляє, що в передумові закладено помилку, і тим приводить нас до відкриття правдивого характеру речей як предметів чуттів. Отже, трансцендентальна (котра виводить за межі) діалектика надає підтримку аж ніяк не скептицизмові, а радше скептичному методу, котрий може показати, на ній, приклад своєї великої корисності, якщо дозволити аргументам розуму виступати один проти одного з цілковитою свободою, і вони тоді, врешті, приносять хоч і не те, чого від них очікувано, та, проте, в кожному разі, дещо, корисне й помічне для виправлення наших суджень.
АНТИНОМІЇ ЧИСТОГО РОЗУМУ
СЕКЦІЯ ВОСЬМА
Регулятивний принцип чистого розуму стосовно космологічних ідей
Оскільки через космологічну основу (Der Grundsatz) цілісності (тотальності) не дається максимум ряду умов в якомусь чуттєвому світі, як речі самій собою, він (максимум) може бути лише заданим у регресі цього ряду, тому згадана основа (Der Grundsatz) чистого розуму, в своєму виправленому таким чином змісті (Bedeutung),зберігає й надалі свою позитивну значущість, щоправда, не як аксіома (без доведення), котра дозволяє мислити тотальність (цілісність) в об'єкті як дійсну, а як проблема для розсудку, отже, для суб'єкта, щоб, відповідно до завершеності в ідеї, започаткувати й продовжувати регрес (причинність), в ряді умов, до певного даного, зумовленого (спричиненого). Адже в чуттєвості, тобто в просторі й часі, кожна умова (причина), котру ми можемо демонструвати в поясненні даних явищ, є, знову ж таки, зумовленою (спричиненою), бо ті явища не є предметами самими собою, в котрих могло б знаходитись щось, абсолютно-безумовне, а лише емпіричними (досвідними) уявленнями, котрі постійно мусять шукати в спогляданні свою умову (причину), котра визначає їх (емпіричні уявлення) дійсними стосовно простору або часу. Отже основа (Der Grundsatz) розуму є, власне, лише правилом, котре, в ряді умов (причин) даних явищ, приписує той чи інший регрес (причинність), котрому ніколи не дозволено зупинятися на, чомусь-такому, абсолютно-безумовному. Отже, це не принцип можливості досвіду та емпіричного пізнання предметів чуттів, а відтак, не є основою (Der Grundsatz) розсудку (способу чинення розсуду розумом) ; позаяк кожний досвід є замкненим у своїх межах (відповідно до даного споглядання), це також не є конститутивним (істотним) принципом розуму для розширення поняття чуттєвого світу поза ввесь можливий досвід, а є гарантією всемірного просування й розширення самого досвіду, згідно з котрою (гарантією) жодна емпірична (досвідна) межа не має вважатися за абсолютну межу, отже, ця основа є принципом розуму, котрий стверджує, як постулат (як правило) те, що ми маємо здійснити в регресі, але не передбачає (nicht antizipiert) , того, що дано саме собою, в об'єкті, перед усяким регресом. Через те я називаю його регулятивним принципом розуму, натомість основа абсолютної тотальності (цілісності) ряду умов, як дана сама собою в об'єкті (у явищах), була б конститутивним (визначальним) космологічним принципом, сумнівність котрого я якраз і хотів показати через це розрізнення, щоб таким чином перешкодити приписувати певній ідеї, котра лише слугує за правило, об'єктивну реальність, як це неминуче відбувається через трансцендентальну субрепцію (через хибні посилання).
Щоб, тепер, належно визначити зміст цього правила чистого розуму, слід, насамперед, зауважити те, що воно, те правило, не може повідомляти інформації про те, чим є об'єкт, - лише (повідомляти) те, як влаштувати емпіричний (досвідний) регрес (пошук причин), щоб досягти завершеного поняття об'єкта. Адже, якби мало місце перше (можливість повідомляти, чим є об’єкт), то це був би конститутивний (визначальний) принцип, але подібний принцип, як породжений з чистого розуму, не є можливим. Отже, слідуючи, цьому-такому, правилу, не можна ставити собі за мету ствердити того, що ряд умов (причин), сам собою, є закінченим чи незакінченим, адже тоді гола ідея абсолютної цілісності (тотальності), створена виключно в ній самій (в ідеї цілісності), мислила б предмет, котрий не може бути даний в жодному досвіді, бо певний ряд явищ наділявся б незалежною від емпіричного (досвідного) синтезу, якоюсь-такою, об'єктивною реальністю. Отже, розумова ідея лише припише регресивному (причинному) синтезу в ряді умов правило, згідно якого цей синтез просувається за посередництвом усіх підпорядкованих одна іншій умов, від зумовленого (спричиненого), до безумовного (безпричинного), хоча безпричинного, насправді, не досягається. Адже абсолютно-безумовного, в досвіді, годі зустріти.
Для цієї мети слід, спочатку, точно визначити синтез ряду, оскільки він ніколи не буває завершеним. Для цього, зазвичай, послуговуються двома термінами, котрі мають в ньому дещо розрізняти, хоча й неможли во точно зазначити підставу цього розрізнення. Математики говорять виключно про progressiv in infinitum(прогресивність в безконечному). Дослідники понять (філософи), натомість, бажають визнавати лише виразргоgressus in indefinitum (прогрес в необмеженому). Не зупиняючись над перевіркою того сумніву, який навіяв їм таке розрізнення, та над вдалістю чи безплідністю його вживання, я спробую точно визначити це поняття в стосунку до мого задуму.
Про пряму лінію можна, обґрунтовано, сказати, що вона може продовжуватися безконечно (незакінчено) і, тут розрізнення, безконечного і не невизначено далекого, просування (progressiv in indefinitum - ргоgressus in indefinitum) , було б порожньою тонкістю. Адже попри те, що коли кажуть: тягніть лінію, то, звісно, правильніше буде додати in indefinitum, аніж in infinitum, бо перше означає: здовжуйте, так далеко, як їй (лінії) хочеться, а друге: вона (лінія) зобов’язана безупинно здовжуватись (чого тут: лінія може продовжуватися безконечно, - якраз і не задумано), та все ж таки, якщо йдеться лише про здатність, перший вираз є цілком правильним; позаяк ви можете, раз у раз, збільшувати її до безконечності. І так діється, у всіх випадках, де, тільки, говорять про прогрес, тобто просування від умови (причини), до зумовленого (спричиненого); це, можливе, просування, в ряді явищ, іде в безкінечність. Від батьків ви можете, без кінця, просуватися по спадній лінії поколінь, та ще й спокійнісінько гадати собі, нібито ця лінія, в світі, так і йде насправді. Адже, тут, розум ніколи не потребує абсолютної цілісності (тотальності) ряду, бо не передбачає такої лінії, як умови (причини) та як даного (datum) - тільки як зумовлене (спричинене), котре є лише гаданим (dabile) і продовжуваним без кінця.
Цілком іншою виглядає така ситуація: до яких пір простягається регрес (причинність), котрий рухається в якомусь ряді від даного зумовленого (спричиненого) до умов (причин), чи можу я сказати: це є зворотний рух в безконечність, а чи лише, невизначено далеко (in indefinitum) простягнутий, зворотний рух і, отже, чи можу я, від нині сущих людей, по ряду їхніх предків, сходити в безконечність, а чи можу лише сказати: що, хоч скільки б я йшов назад, не натраплю на якусь емпіричну (досвідну) підставу, щоб вважати цей ряд десь обмеженим, тож я маю право й, водночас, зобов'язаний розшукувати, хоча й не передбачати, для кожного предка ще й його прабатьків.
Отож я кажу: якщо в досвідному (емпіричному) спогляданні дано ціле, то регрес (причинність) в ряді його внутрішніх умов прямує в безконечне. Але якщо дано лише якийсь член ряду, від котрого регрес (причинність), щойно, має прямувати до абсолютної тотальності (цілісності), – тоді має місце лише зворотний рух у невизначену далечінь (in indefinitum) . Так, щодо поділу якоїсь даної всередині своїх меж матерії (тіла), слід казати: він прямує в безкінечність. Адже цю матерію в емпіричному спогляданні дано цілою, отже, з усіма її можливими частинами. А якщо умовою, цього цілого, є його частина, тоді умовою цієї частини – частина частини і т.д., і в цьому, регресі дроблення композиції (Dekomposition) , безумовний (неподільний) член цього ряду умов, десь, безконечно далеко, то не лише відсутня будь-яка досвідна (емпірична) підстава (причина) того, щоб припинити цей поділ, але й дальші члени поділу, котрий повинен тривати, самі є, досвідом (емпірично), даними перед його продовженням, тобто поділ триває до безкінечності. Натомість, ряд прабатьків якоїсь даної людини в його абсолютній тотальності (цілісності), не дано в жодному можливому досвіді, та попри те регрес (причинність) іде від кожного члена цього роду до дальшого члена, так, що не знайти якоїсь, досвідної (емпіричної), межі, котра визначала б котрийсь член як абсолютно безумовний (перший) . Та оскільки, члени, які могли б правити за умову для цього, не лежать, в емпіричному (досвідному) спогляданні цілого, ще перед регресом (причинністю), то він не йде в безкінечність (поділу даного), а лише в невизначену далечінь пошуку нових членів до наявних, котрі, знову ж таки, повсякчас, дані лише зумовленими (спричиненими).
В кожному з цих двох випадків – чи в regressus in infinitum (регрес в безконечність) , чи в regressus in indefinitum (регрес у невизначену далечінь) , ряд умов (регрес), як безмежно даний в об'єкті, не розглядається серйозно. Тут немає речей, котрі даються самі собою, є лише явища, котрі даються лише в самому регресі, як умови (причини) одне іншого (в причинному, а не в причинно-наслідковому ряді) . Отже, ідеться вже не про те, наскільки великим є цей ряд умов сам по собі і, чи є він закінченим чи незакінченим, позаяк сам по собі він є ніщо, – а про те, як ми повинні влаштовувати досвідний (емпіричний) регрес (пошук причин), і, доки його продовжувати. І тут існує значна різниця з погляду правила цього поступу. Якщо, ціле (суцільне) було дане досвідом (емпірично), то можливим є, в ряді його внутрішніх умов, іти назад безконечно. Коли ж воно не було дане, а щойно, тільки, має бути дане через досвідну (емпіричну) зумовленість (регрес), то я можу лише сказати: є можливість безконечно просуватися до дедалі віддалених умов ряду. У першому випадку я міг сказати: завжди є в наявності й дано досвідом (емпірично) більше членів, аніж я досягаю через регрес (декомпозицію); в другому ж – що я завжди можу йти в зумовлені (регресі спричинення) чимраз далі, бо кожний член не є даний, як абсолютно безумовний (безпричинний) і, отже, завжди допускається чимраз віддалений член як можливий, а пошук його, таким чином, допускається, як необхідний. Там було необхідно застати присутніми більше членів ряду, а тут завжди необхідно дошукувати більше членів ряду, бо досвід абсолютно не обмежений. Адже ви або, не маєте сприйняття, яке б абсолютно обмежувало вашу досвідну (емпіричну) зумовленість (регрес причин) і, тоді, мусите вважати свою зумовленість (регрес причин) за незавершений, або ж маєте таке сприйняття, котре обмежує ваш ряд, – тоді воно не може бути частиною пройденого вами ряду (бо те, що обмежує, мусить відрізнятися від того, що ним обмежується, і є, вже, чимось іншим) , і отже, ви, мусите далі продовжувати шукати вашу зумовленість (регрес причин) аж до, потрібної, умови (причини), і так далі.
У наступній секції сі зауваги буде належним чином висвітлено через їх застосування.
Анонім: слідуючи причинно-наслідковій логіці, тут, виглядає так: очевидно, що сама, лінія (ряд), рухається тільки від причин до, так званих, наслідків… від, вже, незмінних (усталених) причин, - усвідомлених в так званій точці теперішнього, до, - ще не визначених, варіантів самої лінії, так званих наслідків. Певна свобода, того руху лінії, полягає, якраз, в тій невизначеності: лінія може бути такою, - а може бути такою, - якоюсь іншою… Свідомість же, по тій лінії, може рухатись до причин, або до причин як наслідків, або, вибираючи варіанти… до, так званих, наслідків. Свідомість, слідуючи до причин, змушена… рухатись без варіантів, параметрами самої лінії; свідомість, приймаючи участь у виборі варіантів параметрів подальшої лінії – може рухатись відносно вільно. Очевидно, також, що це лінія з розгалуженнями, щось на зразок дерева… Отже, свідомості, для того, щоб добратись до потрібної, так званої точки теперішнього, - до вершини котрогось, певного, розгалуження, треба іти, в причинному ряду, повертаючись до, потрібного, розгалуження (можливо до кількох розгалужень), потім, рухатись, в причинно-наслідковому просторі лінії, - в сторону наслідків…
17. 02. 2016
