Високо на небі мешкали братик і сестра.
Братика звали Дощик. Він ніколи не всміхався і часто плакав. І коли Дощик плакав, то його сльози падали на землю і люди говорили: «Дощ іде».
А от сестра Дощика, навпаки, була дуже життєрадісна. За веселу вдачу жителі неба дали їй ім"я "Веселка".
Дівчинка Веселка була дуже вродлива і мала надзвичайно довге кольорове волосся. Час від часу Веселка розпускала волосся з коси і воно сягало аж землі. І коли люди дивились на те кольорове волосся, то казали: «Це – веселка».
Братик Дощик і Веселка ніколи не розлучалися, скрізь ходили разом. Куди Дощик ступає, туди і Веселка іде. І навпаки, якщо Веселка кудись прямує, то Дощик, наче хвостик, за її слідом плентається.
Але одного дня сталось несподіванка: Дощик прокинувся після нічого сну і не побачив біля себе Веселки. Розхвилювався Дощик, почав шукати сестру поміж хмарами, але дівчинки ніде не було.
-Веселка, Веселка, де ти? - закричав Дощик.
Але у відповідь він чув лише відлуння власних слів.
Зажурився Дощик і заплакав. Від великого горя плакав хлопчик кілька годин поспіль. А тоді вирішив: сльозами горю не зарадиш і подався на пошуки Веселки.
Іде-іде Дощик по небу, аж дивиться перед ним чоловік дивний, сидить на великій пишній хмарі і з усієї сили дмухає на землю.
-Дядьку Вітер, а ви моєї сестри Веселки не бачили?
Дядько Вітер перестав дути на землю, поглянув на Дощика і заперечливо похитав головою.
-Ні, не бачив я твоєї сестри Веселки. Але одне сказати тобі можу точно: вона десь на небі.
-А звідки ви знаєте?
-Я зір добрий маю, усю землю звідси бачу і там внизу її не видно.
Подякував Дощик Дядькові Вітрові за підказку і попрямував далі.
Іде Дощик, іде і раптом чує, як хтось гучно кашляє. І від того кашлю таке ехо іде, що аж небо і земля здригається. Ступив хлопчикик кілька кроків вперед і побачив перед собою старого дідугана, з сивою бородою по коліна.
-Діду Грім, а ви Веселки не бачили? – поцікавився Дощик.
-Чого? Що? – перепитав дід, який від старості недочував.
-Ви моєї сестри не бачили? – повторив питання хлопчик.
-Якої сестри? – не зрозумів дід Грім.
-Та Веселки не бачили?
-А-а-а, Веселки, - нарешті второпав сивобородий дідуган, - ні, не бачив. Але ти запитай у Блискавки, вона якраз недавно прокинулась.
Дощик пішов навпростець і неподалік зустрів Блискавку. То була молода дівчина, одягнена в чорне, з великими чорними очами і темним волоссям, що, наче стріха, стирчало в різні сторони. Вона тримала в руках золотий лук і з нього пускала золоті стріли на землю. Дощику видалась Блискавка дуже сердитою і в нього навіть коліна затремтіли від страху, але все ж він наважився запитати дівчину:
-Блискавка, а ти Веселку не бачила?
Блискавка повернула голову в сторону Дощика, нахмурила чорні брови і сердито мовила:
-Я цілими днями сплю, прокидаюсь тільки тоді, коли дід Грім кашляє, тому я ніколи нікого не бачу.
Зітхнув Дощик і пішов геть.
Ішов хлопчик сумний-пресумний по небу, коли дивиться і не вірить своїм очам - Веселка йде йому на зустріч.
Хлопчик кинувся їй на шию, обняв міцно і питає:
-Веселко, де ж ти була? Чи тебе викрав хтось?
-Ні, Дощику, то я сама від тебе сховалася.
-Ти сховалася? Але навіщо?
-Ну, Дощику, все дуже просто: останнім часом ніяк не міг розплакатися, а без твоїх сліз на землі посуха: квіти в’януть, дерева сохнуть. Ось я й вирішила: якщо сховаюся, то ти будеш за мною плакати, а на землі рослини не загинуть від спраги.
Обняв Дощик Веселку ще сильніше і побіцяв в майбутньому плакати стільки, скільки буде потрібно. А Веселка в свою чергу пообіцяла більше не ховатися від Дощика.
