Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2514
Творів: 45349
Рецензій: 88744

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

Світ двох

© Валерій, 09-03-2016
Валерій Цимбалюк, Ковель, 7 січня 2016 року

Щира подяка моєму другу Олександру Семенюку, за його слушні та й доречні поради, під час написання цього незвичного для мене оповідання.



                                                                           Світ двох

                                                              …Кохання таке є…
                                                              немовби подвійна зарука.
                                                              Дві різні істоти злучила
                                                              до скону їх в світі,  ув двох…

                                                                                          Із пісень графині де Діа



Уривки, із цього доволі цікавого рукопису були знайдені мною в архіві Чернівецького державного університету при доволі анекдотичних обставинах.
Коли молоді аспіранти історичного факультету, жваво розглядали та обговорювала тільки, що віднайдені ними зшитки порно журналів угорської доби, а професор історії Коцур кипотів над знайденим ним, ще невідомим досі рукописом Івана Крип’якевича із давньої історії України. Мені, як якомусь бовдуру, досить випадково попали до рук ці пошарпані та припавші пилом часом пожовклі аркуші гербового паперу із написами на церковнослов’янській мові.
Я, швидко здувши із них пил і підійшовши до вікна, підніс один із них на денне світло і, на туманному, жовтому його тливі, проступив чіткий обрис лицаря-шляхтича на баскому огирі, який в правиці стискав піднятий до гори двосічний меч, а в лівиці католицький хрест, а під ним внизу було гасло латиною: «EQO CREO QUIA CREDO» (Творю бо вірую).
Гербовий папір був якийсь дивний на вигляд, як і самі ці написи, і тому я, похапцем «пробігши» їх, так і нічого із них не зрозумів. Бо ж до звичних мені із дитинства церковнослов’янських слів, були вплетені слова (і навіть цілі речення) із латини, давньогрецької, давньоіталійської та польської, немов пагони якихось екзотичних дивних рослин…
Я, спершу зробив невдалу спробу показати цей знайдений мною рукопис молодим аспірантам, але ті байдуже відмахнулися від нього, відказавши мені, «що це занадто нецікаво і старомодно,» і далі продовжували собі розглядали і жваво обговорювали зшитки угорських порно журналів. Але я не здався, друзі, ні! Я після цього всього із певною надією в серці, підійшов професора Коцура і показав йому їх, але він, із погордою відказав мені, злегка «пробігши» їх поглядом, «що цей рукопис занадто ненауковий та неактуальний», і далі заглибився собі у читання рукопису Івана Крип’якевича із давньої історії України.
Я дипломатично промовчав, на його не дуже чемний випад, і на свій страх і ризик і, а також не дивлячись на майбутні звинувачення мене як науковця: у відсутності цитованих джерел, стилістичних виносок, посилань, науковій доцільності, чи навіть просто здорового глузду, все-таки наважився розшифрувати і в подальшому опублікувати його…
Зрозуміти мову того невідомого мені шляхтича який його написав, а разом із тим пізнати його внутрішній світ та його незвичні думки, мені було надзвичайно важко, можна навіть сказати, що неможливо. Але не здаючись, не відступаючи і не поступаючись ні на йоту, я все ж таки через два тижні «розшифровку» ці його особисті записи, і повністю проник у його внутрішній духовний світ, немов той мандрівець. Я якимось дивом зумів друзі, цілковито відтворивши у собі його спосіб мислення і прийняття рішень, його неповторне сприйняття тодішньої дійсності, а також його  ідеї, погляди, переконання, вірування, жадання… Я, немовби цілковито перевтілився у нього, і став на час цієї роботи ним особисто.
Я, не взнав його ймення та псевдо – як і ймення його шляхетної пани, – дружини. Вони, на превеликий жаль, не збереглися у його записах. Але я, все ж таки розумію їхні, доволі дивні, сімейні стосунки із постійними  прихованими (і не дуже) духовними війнами, алюзіями, мріями, переживаннями, стражданнями. Мені навіть інколи здається, що я немовби знаю цю невідому мені пані: немовби, колись разом із нею виріс,  подорослішав, одружився…
І та середньовічна епоха, разом із нею, немов те прекрасне і чарівне видиво переслідує мене повсюдно, і не дає мені «нормально» жити у своєму плебейському оточені, щоденно шепотячи до мене різними прихованими знаками, словами, символами…
Важку, як для сучасного сприйняття церковнослов’янську мову цього рукопису, а разом із нею, більшість вплетених в нього словами з інших стародавніх мов, я перевів на літературний південно-східний діалект сучасної української мови. Але із зрозумілих нижче причин, залишив без жодних змін, всі ці яскраві і такі знакові для тієї епохи слова та вислови; бо вважаю як історик, що так буде більш зрозуміліше для широкого загалу майбутніх читачів цього рукопису.
У мене, друзі, не має жодного сумніву, – що автор цього рукопису був  шляхтичем із Галичини! Бо про це говорять безліч галліцизмів та діалектичних зворотів, яких їх автор майстерно вписав у цьому творі.
У мене жодного сумніву, всі ті події, які описані на сторінках цього рукопису, дійсно мали місце, на теренах сучасної Вкраїни, Литви, Італії…
Весь життєвий і химерний світогляд цього галицького шляхтича, я залишив цілковито незмінним і незворушним, а лишень докорінно змінив диспозицію всього наявного у його рукописі матеріалу, давши йому новий і доволі неочікуваний ракурс і зумівши (як на мою особисту і дуже суб’єктивну думку) розкрити його на всі сто відсотків. Я зумів, немов у командній грі, забити у ворота супротивника, свій  останній, вирішальний м’яч…
Після довгого та прискіпливого вивчання даного рукопису, я прийшов до закономірного як для мене висновку, що його автор був визначним окультистом та алхеміком, що зовсім і не дивно, як на ту епоху. Всі його чисельні згадки про дітей сатани та їхні сатанинські культи, я замінив більш зрозумілими словами та цілковито тотожними поняттями із сьогодення. Вважаю, що так буде правильно…
Цей, доволі довершений рукопис, як один із яскравих зразків, середньовічної любовної лірики, (якщо звісно аналізувати численні джерела які в ньому побіжно згадані), можна точно датувати кінцем 16-го століття і звісна річ не пізніше! Із погляду сучасності, в ньому можна розгледіти відчутні впливи готичного лицарського роману, полемічної релігійної полеміки отців церкви першої та другої половини 16-го століття, а також яскравий вплив численних творів епохи раннього та пізнього італійського Відродження. Хоча як на мене, його автор, навіть і не задумувався над цими дрібничками…
Шукаючи вдалу назву для рукопису, я спершу зупинився на назві «Він і вона», але вчасно  спохватившись передумав, бо це могло вивести читачів, на досить хибний шлях, і призвести до непотрібних і доволі шкідливих асоціацій.
Тому я, підшукав для нього більш вдалішу та поетичнішу назву «Два світи». Бо вважаю, як історик і поет, що так буде більш природніше та шляхетніше по відношенню до нього…

Вагант другого курсу історичного факультету кафедри Давньої історії України,
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
Андрій Кошіль

                                                                                ***

…Яка прекрасна ти, моя голубко! Які чарівні твої очі і твій невимовний лик! Яка незбагнена ти! І мій біг до від тебе і до тебе є лишень миттю у твоєму сприйняті мене і не більше того, моя пташко!
А ти так чекала на мене! так чекала!.. Що твої сині оченята, вкривалися прозорою поволокою твоїх сліз немов тих намистин…
Я б зібрав їх в долоні і поцілував би із невимовною Любов’ю, а з ними і твої терпкі вуста, які чомусь пахнуть морем… і це… це округле підборіддя із малесенькою ямочкою мов западинкою на гостинній долині… і ці… палахкотячі щоки немов жаринки в нічному багаті; тільки б вони граненькі  не опекли мене!
Бо моя душа – це пустка без тебе, люба! Порожня кімната моєї самотини де гуляє і бешкетує вітер немов здичавілий волоцюга.
Але я, пригортаюсь до твоїх перс, і завмираю разом із тобою немов якась птаха. І нам, так добре зараз у двох, так добре… що я навіть не розділяю нас на щось окремішнє, подільне і земне тут…
Хоча здається мені, що земля все ж є у наших тілах, як і цей вогонь, і ця вода, і повітря із етером та божевіллям!
Непереборні труднощі немов ті моря, що так довго розділяли нас – кудись зникли кохана. І тепер, Палац Нашої Близькості, є щоденним святом для нас і найбільшою нашою втіхою.
Бо цей світ мила (я – знаю це точно!) освячений нашим коханням один до одного! Бачиш!?. Як після нашої близькості цей світ став кращим і милішим для нас?! Які незбагнені таємниці визирають нас сторожко цікавенькими оченятками із кожної його шпаринки, і тягнуться до нас своїми ручками і ніжками, щоб ми торкнулися їх.
Але незбагнені світи, ще дрімають у його глибинах, немов велетенські рибини, і колись, (кохана, колись!) тисячі незбагнених сонць, ще освітять його для нас!
Глибини… моря… рибини… Як це радісно і щасливо для нас! Як це невимовно і захопливо! Що нам хочеться сміятись від радості і плакати від щастя, немов дітям!
Пам’ятаєш: Цей світ ловив нас, але не впіймав нас, мила! Але який світ? який!? Я питаю? Певно, що не наш із тобою люба! А той, що вигадали його для нас ці начитані віслюки, що чомусь багнуть називати себе вченими.
Але мій біг від тебе і до тебе закінчився тут, біля твого зголоднілого до пестощів тіла, і його тепло і жага остаточно розтоплює мою душу, немов ту кригу, і панцир мого обладунку падає до твоїх ніг крихкими уламками слів...
Через це я зараз стою перед тобою оголений і розкритий, немов та книга без палітурки, і мої вуста, ще звично шепчуть до тебе мої молитви: моя!.. моя!.. моя?..
Але на справді, я завжди твій, кохана! Хоч розум і протестує проти цього, немовби таємний радник, але ж душа і тіло ще більше заплутуються у сіті твого бажання. І дев’ятий вал нашої жаги накриває нас з головою, як тих потопельників. І губить нас у своїй глибинах: немилосердно, всеношно, всепроникаюче!..
І я не розрізняю більше, кохана: Де я? Де ти? Де той світ, що оточував нас?
Бо вітер від наших рухів і бажань свистить у наших вухах злочинцем, і хвиля за хвилею насолоди налітають на нас хвилями, немов на цей піщаний берег раз за разом…
Але спочинь, кохана! Засни!..
Бо Палац Нашої Близькості залишився десь за тими скелями, що поросли зеленим мохом і травою, і пастушки випасають на них своїх баранців.
Хоча ти завжди мені кажеш, що це зовсім і не скелі, а зруйновані палаци Давніх Царів, які стали пустками, і за довгі віки свого румовища перетворились на скелі.
Але я, без жодного сумніву, вірю тобі, кохана. Бо не один раз знаходив на їхніх схилах старовині перстéні і намиста із золота, і обличчя давніх цариць та царів дивились на мене! Але… полишимо ці приємні дурнички спокуснице…
Зваб же мене! Обмани ж мене! Заплутай мене у своїх словах, немов у сітях, підступна! Візьми же мне у свої теплі лабети, люта!
І як ти це все можеш у собі вмістити!? Цю свою бурхливу поверхню із моєю страхітливою глибиною?! Цю свою акторську гру із моєю серйозністю!?
Але ж мила, – цей світ занадто нудний без тебе! Занадто сірий і праведний, як без тебе. Без твоїх удавань і твоїх масок! І без твоїх сцен і глядачів!
Але як мені інколи хочеться бачити це життя суцільним карнавалом із втечами і зрадами, халконікою і агональністю в душі і в тілі, і танцем над життям. Так-так, я не помилився – не у житті, а над життям! Ніж із тобою,  моя мила і така люба відмочко!
Але зараз цей повільний танець, цей шляхетний ритм і доторки твоєї сукні, твоїх персів… Вони немовби переносять мене у інший світ. Де кущі червоних троянд яскраво палахкотять біля білосніжних мармурів жирандолей, і білі лебеді плавають на їхніх синіх поверхнях, мов примарні каравели; і рожевий цвіт японських черешень, зірваний холодним вітрюганом, сиплеться довкола, немов снігова віхола, укриваючи всі краєвиди, немов снігами...
І мені тоді навіть здається, мила, що це не цвіт зовсім, а я, такий маленький і саменький, розщеплений на тисячі рожевих пелюсток, падаю до твоїх ніг, немов подоланий тобою суперник.
Але твій гарячий подих, твої теплі вуста, вкотре виводять мене із задуми. І я, немов шаленець, пірнаю у сині оченята твоїх озер, немов самогубець, і тону в них.
І мої всі страхи, немов ті падаючі із гуркотом до низу світи, зникають у мені назавжди, мовби їх ніколи і не було зовсім.
І вже не я тебе, а ти цілуєш і пригортаєш мене до себе, і вкотре зваблюєш мене до життя і жадання!
І щосили, немов божевільна, багнеш всім своїм єством полонити мене, обманути мене, викрасти мене у мене самого назавжди! Щоб у наступному моєму втілені, ув’язнивши мене у своїй утробі, і ніколи, ніколи більше ні з ким у цілому білому світі не ділити мене. О, як це несправедливо і водночас вірно, люба!
Але кожного разу, коли я йду на лови зі своїми гончаками та соколами, ти тихо і підступно зачиняєш двері перед самим моїм ликом і кажеш, жартуючи:
– Ось зачиню зараз двері, і залишишся тут назавжди!
Я, звісна річ, пручаюсь, і з силою відчинивши їх, йду собі на свої ловецтва. А ти стоїш собі розгублена і сумлива, немовби покинута мною сиротина, і безлюддя покоїв дитинця підсилюють твою тишу, і луна від моїх кроків накриває їх… А по твоїм ланітам течуть дрібні сльозинки невимовного смутку, немов ті краплинки літнього дощу на світанку після нічної бурі…
Я розумію це! Я бачу це, мила! Бо говорячи це мені, ти зовсім і не жартуєш, кохана! Бо ти ж є сама серйозність, під маскою акторського жарту, мов те лезо  кинджалу під краєм сукні!
Бо ти так любиш мене! Так любиш! Що інколи тобі не хочеться мене полишати  навіть і на хвильку. Бо у твоєму кохані до мене є крупинка і твоєї материнської любові, що так зворушує мене і зачаровує одночасно!
Бо, навіть, коли я йду у свої мандри, ти ж повторюєш одні і ті самі молитви і даєш мені ті самі свої обереги, відпускаючи мене: «у ці хижі та небезпечні місцини, де чорт зна, що може з тобою статися, любий?!»
Але, коли я розвертаюсь, та йду від тебе, ти все ж тихо і непомітно благословляєш мене. А потім довго проводжаєш мене тужливим поглядом із вікна нашої світлиці, і коли я розчиняюсь на горизонті, повільно йдеш собі у глиб наших покоїв разом зі своїми покоївками, ридма ридаючи над моєю долею сумливою зигзицею.
Але я, мила, часто мовчу, навіть, коли лагоджу свою одіж до майбутніх гонів, і калібрую зброю та пастки для таких любих моєму серцю звіряток.
Я ж зовсім не винен у тому, що я – чоловік і мій дім – війна, а мій відпочинок – перемога і завоювання!
Але ти ж, ти ж! Підступно мовчиш на самотині і, немовби та Мойра, прядеш ниті моєї долі для себе. Мені навіть інколи здається, мила, що одна із тих нитей – це смерть моя, така люба і невідворотна, як і ти.
Але коли я полишаю тебе для діл праведних, ти потайки розпускаєш це полотно, щоб знову почати його із самого початку, щоб я так ніколи не діждався від твоєї руки, немов від руки Мойри, кохана, такої власної і такої прекрасної смерти…
Але ти ж, кохана, завжди богиня для мене, навіть, коли я не думаю про тебе. Бо я щомиті живу тобою, немов власною надією і молитвою.
Хоча ти є звичайною пасткою для мене, і, водночас, – найбільшим моїм порятунком у цьому житі, я все-таки надзвичайно дорожу тобою, мила.
І кожного разу із священним трепетом я припадаю до твоїх вуст, немов той вірянин, і боготворю тебе, немов Божу Матір, і молюсь до тебе для того, щоб не заблукати серед безлічі світів і безмежних просторів, що відкриваються мені підчас моїх алхемічних поспитів...
І цей час, – це злий чарівник із книгою заклинань у правиці. А цей простір – це мовби неозорий Дикий Степ із татарами та козацькими зимівниками, серед якого я гублюся немовби маленький мандрівець на баскому огирі, мов те маленьке та кумедне звірятко, яке я привіз тобі зі Сходу колись в подарунок…
А дужі вітри б’ють мені в обличчя своїми чорними крилами, і забивають мій подих, і вибивають сльозу з моїх очей, і куйовдять моє непокрите волосся…
Але ти ж кохана і мила, із надією виглядаєш мене на порозі нашої чергової домівки. І очі твої сумні та вологі, а вуста спраглі, мов пересохлі криниці.
І коли вечоріє, ти виходиш у степ, та взявши під руки книжки із панської книгозбірні, потім із нестримною вакханічною насолодою палиш їх, щоб вказати мені, блукальцю, шлях до себе.
І я, повернений твоїм багаттям і твоїми заклинаннями, знеможений та щасливий, стану біля порога дому, швидко злізу із спіненого огира і торкнувшись твоїх вустоньок, тихо мовлю: Ждала!
І степ розкриється для нас могилами та курганами своїми, і старі запорожці та віщуни підійдуть до нас, і догораюче багаття із панських книг буде освітлювати їхні лиця, їхні патериці, шаблі, і малиново-червоні коругви; і дикі коні будуть іржати десь далеко серед степу, і небесні блискавиці будуть ударяти в землю і викрешувати вогонь із трави, і половецькі баби оживуть собі і стануть чудернацькими брамниками у інші світи.
І тоді ми, кохана,  взявшись за руки, підемо до них, немов неслухняні діти ув свої чергові шкоди. А трави будуть шуміти за нашими спинами, немов достигаючі хліба, і будуть манити нас стиглими зернами та пахощами різнотрав’я… Але, люба! Кохана моя! Мене по суті, немає тута, як  чолов’яги-шляхтича. Бо в глибині своєї душі я ще досі маленький хлопчик, що ще багне бавитись іграшками та полювати на сірого вовка подалі від хати.
Але темні ліси закривають йому шляхи… і глибокі ріки перепиняють йому дороги… і дивні істоти водночас, немов ті простоволосі відьми і мавки із інших світів, манять його до себе.
І петляюча, вертка, мов сіра дзміючка, стежка, веде його до хатинки на курячих ніжках, і до старого дуба із чорним вороном, і до казкових палаців із царівнами і скарбами чарівників-лиходіїв.
Але цей біг від тебе і до тебе, кохана, закінчується тут, біля домівки твоєї душі – цього прекрасного і розкішного тіла.
І всі зірвані із мене вбрання, всі мої влучні та порожні слова, всі клятвені обіцянки та офірування, є назавжди твоїми, моя кохана!
А моє – це лишень ця війна, яку я веду із тобою за саму тебе, і також за себе самого.
Бо ти є моїм вічним наглядачем та супротивником у цьому житі! Моїм вічним катом і святою, котрих я ніколи не подолаю і не переможу, на щастя…
Бо тоді моя перемога над твоєю жіночою сутністю, мила – це лишень моя непробачна поразка над своєю чоловічою сутністю, люба!
Бо два однакові світи не зможуть жити один з одним у згоді, немов ті істині чоловік із жінкою. Бо справжнє життя – це боротьба, і завжди перемога, і  поразка!
Шаленці і лиховодці ті, що багнуть «покращити» людську природу і відмінити чоловіка і жінку як застарілу людську і шляхетську традицію.
Немовби можна заборонити день і ніч! Плюс та мінус на полюсах Землі!
Збоченці вони і клятопродавці, перевертні та виродки під маскою людяності та гуманізму!
Бо чоловік та жінка – це завжди два світи, і два обереги, що оберігають цей земний світ, від лих і напастей із інших світів.
Через це, нічого цим підлим покидькам і тварюкам у творінні єдиного господа нашого «виправляти та покращувати»! Бо він же створив своїх дітей «за образом та подобою своєю», немов самого себе…
Через це – ці два світи – незнищенні та святі! І цей світ земний, освячений їхньою присутністю, є Садом Шлюбу, а не Садом Содомським!
Бо «виправляти» їх – це означить спотворювати творіння єдиного Господа нашого, Вседержителя! А це є не пробачне святотатство та богохульство, яке лихе дуже! Що значить для них «виправляти» свого творця-батька, заступника, як не брати його своїми єретичними шурпичними ідеями, немовби гнилими зубами за його божественне горло і вимагати від нього, щоб він окалічив дітей своїх і зробив із них потворних виродків та чудерців? Люциферство це та чортівня гидотна!
Тому, браття мої по зброї, женіть геть, цих богопротивних содомітів та лейcбійок подалі від себе на пустища та руйновища! На закинуті цвинтарі та нечестиві місця для цих лиховодців! Не місце їм бути серед нашого шляхетного товариства! Не ним напучувати нашого творця-батька творенню, а нас – його дітей, життю праведному! І тим більше не ним, біснуватим страховиськам, «виправляти» його найкращі творіння своїми брудними  лаписьками!
Не вони, зайдисвіти, є сіллю землі цієї, і не її цвітом, і її плодами!  Не вони підтримують вічне життя у нащадках і мітах прийдешнього, не вони охороняють цей світ земний від напастей із інших світів. Бо вони є стервозною цвіллю земною, її порохом та гидотною неймовірною, що нікчемну свою потворність видають за найбільшу свою вроду, а хирляву свою немічність – за найбільшу свою силу!
Бо вони – падло цього світу! Його базарні мухи, що завжди злітаються на лайно серед ринкової площі, щоб наситити до схочу свою власну мерзенну пиху та жадання влади!
Вони, мов та шашіль і хробаки, підточують стовпи нашої святості та віри. Тому: Браття мої! Вельмишановне шляхетне панство, – женіть геть у три шияки цих мужеложників та антихристів лютих! Цих хижих вовків у шкурі невинних ягнят, які своїми брудними ротиськами збаламучують чисту воду нашої шляхетської вольності! Женіть їх геть, гадів! Цих безбожників та сатаністів,  їхнє місце у вапняковій ямі історії, а не серед нормальних людей! Нехай гниють у ній і не показують із неї свого мерзенного писка!

…Але…кохана… Як добре… що ти зі мною!..
…Що ти, мила, зігріваєш мене серед цих духовних зим і лихоліть віку. Що обмиваєш та гоїш мої рани і намагаєшся мене якось збадьорити. І так самозреченно до нестями поїш мене собою і зцілюєш…
Я б, кохана, випив тебе таку, мила, до самого денця, немов ту трутизну, із піднесеного тобою келиха, і забувся у тобі до скону, люба! Але мої мандри, війни, і ці алхімічні поспити вимагають мене як лицаря, до меча праведного і до щоденної божої молитви!
І коли ці безкраї простори всесвіту, що відкриваються перед моїм поглядом, починають лякати мене як мандрівця. Я за утечищем падаю своєю бунтівною головою на твої коліна, люба. І від цього мені на мить стає трошки легше, мила. А ти, немов моя покійна матуся, люба, все гладиш мене по голівці своєю теплою долонею, і все шепчеш у віщунському трансі ті самі однаковісінькі до кожного звуку та символу слова: Забудься, мій любий! Забудься коханий! Посни, мій коханий! Забудься, мій любий!
І тепло твоїх стегон і твого прекрасного лона заколисує та присипляє мене! І твоя долоня, немов промінчик сонця серед мряки запустіння, пестить моє волосся і зігріває мою душу, так дражливо і пестливо, і так невимовно… І я, кохана, вкотре поринаю у твої світи, і засинаю у тобі, люба! І я, мила, вкотре, опускаюсь у твої глибини, і забуваюсь у тобі, кохана…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.88780522346497 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …