Рівно місяць в мені живе весела злість. Вона живе зі мною. Вона така класна, підтримує мене. Мені здається ніби я завжди трохи напідпитку і мені море по коліно. Я нічого не боюсь, бо скоро помру. Можу померти від застуди, можу просто від подряпини, а ще від укусу простої оси. Ос тут до речі достобіса.
У мене ВІЛ, вірус імунодефіциту людини. Слідом за мною у зону прийшли результати аналізів. Може ВІЛ - це і є моя весела злість.
Мені смішно дивитись на тих молодиків, які зустріли мене зґвалтуванням. Якби я вигадувала їм помсту, то такої страшної не могла б створити моя уява. Вони теж тепер чекають на аналізи, бояться і я впевнена не раз дали собі обіцянку не торкатися жінки. Але я начитавшись буклетів, що їх повно тепер лежить у кожному медичному закладі, навіть у тюремній медсанчастині, подумки відповідаю своїм ґвалтівникам: «Не турбуйтесь, голуб’ята, навіть якщо б ви були геями, то ВІЛ міг би вам стати приємним подаруночком, так що жінки тут ні до чого, Це все ваша ілюзія влади над жінками, що силою обставин потрапляють сюди. Жінки для вас м'ясо. Жінки для вас уособлюють безлику піхву. Але ж ви мої, сизокрилі, теж уособлюєте для жінок, що тут опинились, схиблених закомплексованих невдах. Хто ще з доброї волі стане гвинтиком пенітенціарної машини? Покажіть мені хлопчаків, що мріють про таку професію. І я піду шукати кішок і собак, що мученицькі здохли від їх рук.»
У своїх думках я сміливо бичую всі недуги соціуму. Нашу байдужість, брехливість, лицемірство, навіть ввічливість. Так, навіть ввічливість. Бо вона сестра того самого лицемірства. Я розумію, що над нами панує страх. Страх жити не правильно. Страх поплатитись за помилку чи за похибку в цьому чи іншому житті. І навіть ті, хто поборов страх не можуть побороти багатоголову гідру соціуму. Так і вмирають. Хто сказав, що герої не вмирають?
Мені смішно з моїх коліжанок по неволі, вони бояться мене і тому не чіпають, хоч їм інколи дуже хочеться вдарити мене фейсом об тейбл. Але ж ну як в мене піде носом юшка? Моя кров мене тепер береже. Я пам’ятаю присмак моєї крові. Присмак заліза.
Я не церемонюсь у висловлюваннях і коментарях щодо всього, що мене оточує. Але частіше просто мовчу. Бібліотека тут убога. Залишаються лише буклети і енциклопедії, та словник слів іншомовного походження. Від робіт мене звільнили за станом мого незрозумілого здоров’я. Але здоров’я моє перейшло в опозицію до медичних висновків і почувала я себе останнім часом напрочуд добре. Можливо минула криза, можливо пройшла ломка, можливо навіть бідний тюремний раціон і режим харчування були для організму мого корисними.
Найкращою втіхою в ці дні було думати. Але думати, не згадуючи власне життя. Базувати свої теорії на прикладах історії. Згадувати Клеопатру і Анну Боллейн, Фані Каплан і Пашу Ангеліну. Інколи до історичних постатей доплітались літературні герої. Я взялась читати і перечитувати. І з кожною книгою я заново відкривала новий світ. Мені несподівано сподобались книги про побут українського села. Село було далеке від мене, а і там вирували пристрасті не притупленні не працею, ні комунізмом.
ДАЛІ ТОЧНО БУДЕ.
