Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44253
Рецензій: 86414

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Антиутопія

Люди Сонця

© Владислав Івченко, 07-03-2016
- Сьома підстанція! – сказав водій і зупинив старий пропилений автобус, в якому я торохтів вже дві години поганими дорогами цього малолюдного краю на південному сході Оклунківщини.
- Дякую. – я підвівся і пішов вузьким проходом, чіпляючись розповнілими стегнами за сидіння. Вже коли вийшов, відчув погляди кількох пасажирів. Вони з зацікавленістю дивилися на мене у вікно. Автобус рушив з місця. Я озирнувся. Навколо були поля кукурудзи, вже досить високої. І путівець серед полів. Згідно інструкції, надісланої мені інтернетом, треба було пройти цим путівцем приблизно півкілометра.
Я рушив, думаючи про те, що невдовзі виконаю мрію, до якої я ішов останні місяці. Бо ж потрапити до Дому Сонця було вкрай непросто. Спочатку довелося написати кілька звернень до їх групи на фейсбуці. Вони відповіли лише з четвертого разу, у такий спосіб відсіювали слабкодухих і нерішучих. Потім листування з підготовчим відділенням Дому Сонця. Мені запропонували пройти одразу кілька тестів. Якби мій результат був поганим, на цьому б все закінчилося. Але я успішно склав тести. Далі мені надіслали загальні вимоги до кандидатів. Серед них ретельне медичне обстеження в сертифікованій клініці та набор ваги, щоб досягти індексу маси тіло не менше 35. Довелося щодня дуже багато їсти. Але я досяг індексу у 36,5, тобто при зрості 179 сантиметрів важив 117 кілограмів. В мене відріс неслабий мамон, з’явилися дебелі складки на боках, почали відвисати груди. А ще друге підборіддя, широка потилиця і огрядна дупа. Я дуже і дуже змінився. Вивчивши результат мого медогляду (я був здоровий, жодних хронічних хвороб, лікарі тільки вказували на схильність до повноти, це вони не бачили мене зараз!) та динаміку вагу, мене нарешті запросили до Дому Сонця. І ось я ішов до нього, сповнений солодкого передчуття.  
Поля закінчилися, почався невеличкий лісок метрів у сто, а за ним річка. Все, як і було в інструкції. Я спустився на дерев’яний причал і крикнув:
- Сімнадцять! Двадцять вісім! Одинадцять! – це був мій код допуску, який я отримав сьогодні вночі електронною поштою. Я стояв і дивився на протилежний берег. Річка була не широка, метрів з тридцять. Береги заросли очеретом. Її можна було переплисти, або пошукати брід, але інструкція вимагала, щоб я чекав на причалі. Я чекав. Кілька хвилин тиші, а потім я почув торохтіння двигуна. Невдовзі на річці з’явився човен у якому сидів чоловік. В звичайному одязі, але худий і голомозий. Я знав, що у Домі Сонця всі худі та голомозі. То це був один з них! Цікаво, чи початківець чи один з Людей Сонця? Мабуть початківець, бо Людям Сонця було не до дрібних клопотів буденного життя. Чоловік спрямував свій човен до причалу. Жестом запросив мене. Я зайшов, привітався, хотів щось сказати, але чоловік показав, що краще помовчати. Повіз мене через ріку, не прямо до берега, а спочатку проплив річищем метрів зі сто, потім звернув у невеличкий рукав, а там вже серед очерету знайшов невеличкий причал. Показав, щоб я вилазив. Я виліз. Чоловік прив’язав човен і пішов. Я слідував за ним.
Кілька хвилин ми ішли вузькою лісною стежкою. Чоловік рухався досить швидко, я ледь за ним встигав. Ця зайва вага, вона страшенно мені заважала, я задихався, піт затікав в очі, один раз я ледь не гепнувся, перечепившись об коріння. Нарешті ми вийшли з лісу і побачили попереду пагорб, на верхівці якого була біла будівля. Це і був той Дім Сонця, куди я так мріяв потрапити! Я зачаровано дивився на будівлю, що розквітала на пагорбі дивовижною квіткою. Аж зупинився, але чоловік, який вів мене, невдоволено озирнувся і я поспішив за ним.
Ми піднімалися схилом, вкритим ідеально постриженою травою. Було важко, я задихався, знову піт в очі, але наближення Дому Сонця вводило мене в таку ейфорію, що сил вистачало. Я дивився на складені з білого каменю стіни високі стіни, схожі на справні мури. За ними виднівся скляний купол Зали Сонця, де брати приймали сонячні ванни! Як же я хотів опинитися там!
Ми підійшли до стін впритул, перед нами несподівано відкрилися непомітні двері і ми зайшли всередину. Вузенький коридор, що одні двері і за ними маленька кімната. Я зайшов туди сам, двері за мною зачинилися. З меблів у кімнаті був лише стіл. На ньому лежало біле вбрання, схоже на довге пончо. Також білі капелюх та капці. Я знав, що робити, бо ж отримав детальні інструкції. Роздягнувся, склав весь свій одяг поруч і одягнувся у біле. Це був колір одягу початківців, тих, як тільки готувалися стати на Шлях Сонця. І от я був у білому вбранні, я був у самому Будинку Сонця! Склав руки і став робити дихальні вправи, щоб заспокоїтися і налаштуватися на правильний лад. Двері відчинилися, чоловік, вже інший, у білому вбранні, кивнув, щоб я ішов за ним. Я пішов. Ще коридори, потім кімната, де в мене узяли кров з пальця та вени, поставили на ваги, потім обдивилися. Це робили двоє людей у білому вбранні, мабуть, лікарі з початківців.
Далі мене відвели в окремий кабінет, де запропонували присісти біля невеличкого столика. Все тут було жовтувато білого, пряженого молока, кольору: стіни, підлоги, стелі, меблі. Я присів на невеличкий диванчик і старанно робив дихальні вправи для заспокоєння. До кімнати зайшов чоловік, тепер у помаранчевому вбранні і з помаранчевою ж валізкою. Це була Людина Сонця! Може, навіть, один з Жерців Сонця, найдовершених з жителів Дома Сонця. Кивнув мені, посміхнувся, поставив валізку на столик, відчинив. Всередині був детектор брехні. Я мусив пройти його для остаточного рішення про моє перебування у Домі Сонця. Чоловік закріпив на мені необхідні електроди та датчики. Потім присів навпроти.
- Як себе почуваєте? – спитав він російською. Люди Сонця розмовляли російською, за що піддавалася критиці націоналістів, які вважали їх зрадниками і агентами Кремля. Але це були дурниці, бо Люди Сонця були агентами виключно Сонця і нікого більше.
- Дякую, добре. Трохи хвилююся. – відповів я.
- Чому?
- Бо здійснюється мрія мого життя. – я посміхнувся. Він теж.
- Добре, тоді почнемо. Відповідайте прямо та коротко. Як вас звати?
- Термояд Соченко.
- Звідки таке дивне ім’я?
- Батьки захоплювалися науковим прогресом, чекали, що ось-ось буде запущений холодний термоядерний синтез. Цього не сталося, а ім’я залишилося.
- Що привело вас сюди?
- Духовні пошуки.
- А саме?
- Розчарування в житті. Я робив досить успішну кар’єру, непогано заробляв, але на якомусь етапі зрозумів, що живу неправильно. Не так, як хочу. В мене почалася депресія, я став замислюватися над тим, як змінити своє життя. З’їздив до Індії, пожив там в ашрамі, сподіваючись знайти спокій. Не знайшов. Побував в Тибеті, спілкувався з ламами, але теж виявилося не те. Випробовував інші духовні та магічні практики, але серце казало, що все не те. Потім випадково натрапив на статтю про Дім Сонця. Я одразу дуже зацікавився.
- Чому?
- Бо запропонований Людьми Сонця шлях вирішує більшість проблем, що стоять перед сучасним людством! Це і обмеження агресії і суттєве зменшення тиску на оточуюче середовище. Шлях Сонця – шлях для порятунку всієї планети і всього людства! Можливість для будь-кого розвиватися та самовдосконалюватися майже в ідеальних умовах! Як це могло не привабити?
- Як поставили до вашого рішення рідні та близькі?
- Рідних в мене немає. Батьки давно виїхали за кордон, там розлучилися і живуть окремо, про мене майже не згадують. Коло моїх друзів віддалилося від мене після початку моїх духовних пошуків. Колишні друзі вважають, що я збожеволів через наркотики. Але це не правда.
- Які ваші очікування щодо перебування у Домі Сонця?
- Я хочу стати Людиною Сонця, хочу твердо стати на Шлях Сонця, щоб серед братів продовжити самовдосконалення.
- Чи відомо вам про складності цього шляху?
- Так, відомо. Я знаю, що приблизно дванадцять відсотків людей виявляються непридатні до Шляху Сонця. Здебільшого через слабку волю і відсутність внутрішньої організації. Але я впевнений, що моєї волі вистачить.
- Чи готові ви зробити вступний внесок Дому Сонця?
- Я зробив це сьогодні вранці. Думаю, що гроші вже мали надійти вам на рахунок.
- Чи свідомо ви це робити?
- Так, цілком свідомо.
- Чи зустрічали ви якісь негативні відгуки про Дім Сонця?
- Так, зустрічав. Противники сонячного руху називають Дім Сонця тоталітарною сектою, наполягають на її деструктивності для окремих осіб і всього суспільства. Але я з цим не можу погодитися.
- Чому?
- Бо противники Дома Сонця не наводять жодних аргументів проти. Тільки оціночні судження і якісь фантазії. Критики кажуть, що коли людина стає Людиною Сонця, вона докорінно змінює своє життя. Але це ж і є ціллю! Докорінно змінити своє життя, вирватися із нікчемних кіл буття, знайти ціль і сенс! Супротивники Дома Сонця кажуть, що звідти люди ніколи не повертаються, але я вважаю це підтвердженням того, що Люди Сонця ідуть правильним шляхом! Для чого їм, тим, хто досяг досконалості, повертатися у це повне агресії та несправедливості життя, яке вирує навколо? Я думаю, що критики просто заздрять Людям Сонця і тому виступають супроти них, вживаючи огидні назви. Ці негідники ніколи не скажуть «Люди Сонця», вони вживають тільки грубе та неоковирне «сонцеїди» або й «сонцежери». Коли в людини не залишається доказів, вона переходить на образи.
- Чи немає в вас інших мотивів перебування у Домі Сонця? Невиплачених кредитів, якихось боргів, розшуку з боку державних чи кримінальних структур?
- Ні. В мене не залишилося боргів і мене ніхто не шукає. Я вирішив вся свої справи заздалегідь, щоб нічого не заважало мені зосередитися на Шляху Сонця.
- Чи цікавився хтось вашими планами стосовно Дома Сонця?
- Ніхто не цікавився, бо ніхто не знав. Я тримав все у таємниці.
- Чому?
- Бо, по-перше, в мене не залишилося близьких друзів, яким би я хотів розповісти про найважливіше рішення у своєму житті. По-друге, ті знайомі, що малися, вони б неодмінно засудили моє бажання. Вони вважали, що треба будувати кар’єру, заробляти все більше і більше, витрачати, насолоджуватися наявним життям, а не мріяти про щось інше. Мені просто не було кому розповісти.
- Ви готові стати на Шлях Сонця?
- Так, готовий. Я бажаю цього і мрію про це.
Чоловік уважно подивився мені в очі, потім на монітор невеличкого ноутбука, який збирав данні з детектора. Чоловік скривився і закрутив головою.
- Є проблема, детектор показує, що ви… - він зробив паузу і подивився на мене. На моєму обличчі була щаслива посмішка. – Чому ви посміхаєтеся?
- Бо я у передчутті того, що стану Людиною Сонця. Я так мріяв про це.
- Але ж ви знаєте, що якщо детектор брехні покаже, що ви брешете, то вам буде відмовлено.
- Так, знаю, але я читав, що детектори брехні мають дуже велику надійність, майже не помиляються. То мені немає про що хвилюватися.
Чоловік знову уважно подивився мені в очі. Я був щасливий, збулася моя мрія. Він кивнув.
- Ви праві. Ви успішно пройшли детектор брехні. Зараз ще подивлюся результати експрес-аналізів. Так, все добре, індекс маси тіла відповідає нашим вимогам. Вітаю. – чоловік підвівся і подав мені руку. Я підхопився і потиснув її.
- Дякую! Дуже дякую!
- Тепер ходімо, я проведу невеличку екскурсію Домом Сонця.
Ми вийшли з кімнати.
- Ви будете жити в корпусі, де живуть всі ті, хто починає свій Шлях. Спочатку буде важко, постійне почуття голоду, тіло бунтуватиме, бажатиме звичних продуктів і тут вам доведеться зібрати волю у кулак.
- Так, я знаю. Тіло неохоче переходить на Шлях Сонця, хоч від цього є величезна користь!
- Правильно. Перехід на Шлях Сонця сприяє всеохопному оздоровленню духа і тіла. Люди припиняють хворіти, бо отримують енергію в чистому вигляді, позбавлену отрути та шкідливих речовин. Серед Людей Сонця майже відсутні захворювання. Перші наші брати перейшли на Шлях Сонця двадцять сім років тому, ще за часів СРСР.
- Хіба в СРСР Шлях Сонця не був строго заборонений?
- Так, Шлях Сонця піддавався жорстоким переслідуванням режиму, КДБ арештовувало Жерців Сонця і простих братів ще до того, як вони організовували Дома Сонця. Але в останні роки перебудови тиск держави зменшився і перші Люди Сонця змогли організувати перший Дім Сонця, де стали на Шлях Сонця.
- Казали, що були подвижники, що ставали на Шлях Сонця самостійно.
- Так, але їх успіхи були більш ніж помірні, бо для того, щоб стати Людиною Сонця потрібно не тільки припинити вживати звичайні харчі, але й видалитися з суспільства, яка отруює не менше, аніж продукти. То стати на Шлях Сонця по-справжньому поза Домом Сонця неможливо.
- Я знаю. Тому я і дуже хотів потрапити сюди. Я читав про спроби окремих людей стати на Шлях Сонця самостійно, але мені здавалося, що це не можливо.
- Ніяк не можливо. – підтвердила Людина Сонця.
Ми зайшли до великої зали, розділеної на велику кількість закутків, в кожній з яких стояли комп’ютери.
- Це наша робоча зона. Тут наші брати працюють у нічний час та у випадку негоди, коли вживання сонячного світла неможливе. Робоча зона існує для того, щоб Дім Сонця міг заробляти на своє існування. Ми незалежні і від держави і від олігархів, ми зосередження на Шляху Сонця і ніщо не мусить відволікати від нього.
- Так, я відвідував курси програмування, то зможу і сам працювати та заробляти гроші для Дома Сонця.
- Ми обрали саме розумово роботу, бо вона найкраще оплачується  на одиницю витраченої енергії. А наша головна задача – витрачати якомога менше енергії. Звичайні люди, вони виснажують свої тіла, примушують їх вживати та переробляти велику кількість харчів, виробляти багато енергії, яка потім бездумно, можна сказати злочинно, використовується. Ми ж бережемо свої тіла, ми беремо від сонця необхідний мінімум енергії і використовуємо його лише на підтримання життя і роботу мозку, який, до речі, вживає досить багато енергії.
- Так, я знаю, десь до 40 відсотків!
- Правильно. Але цікаво ось що: мозок використовує майже однакову кількість енергії і коли напружено працює і коли перебуває в неробстві. То коли ми використовуємо мозок для заробітку, ми збільшуємо використання енергії зовсім незначно.
- Так, це у м’язів різниця в енергоспоживанні у стані відпочинку і стані активної роботи величезна, а мозку при найактивнішій роботі споживання збільшується лише на десять-двадцять відсотків! – я добре підготувався теоретично.  
- Саме тому, Дім Сонця заробляє на інтелектуальній праці. І вам, коли остаточно станете на Шлях Сонця, треба буде знайти своє місце у цій залі.
- Я знайду, можете не сумніватися! – кивнув я.
- Тепер ми переходимо до їдальні. Прошу там зберігати тишу. – попередив мій провідник.
Ми пройшли коридором і зайшли у велику залу зі скляною стелею. Вона була вщерть вставлена лежаками, на яких голі люди приймали сонячні ванни. Їх помаранчовий одяг був обережно складений і лежав під головами. Серед Людей Сонця не було жінок, виключно чоловіки. Бо жінки були занадто примітивними істотами для того, щоб стати на Шлях Сонця. До того ж, перебування жінок у Домі Сонця могли б призвести до появи тут неспокою та суперництва. То лише чоловіки. Всі старанно поголені. Мова ішла не тільки про бороду чи вуса, а й про волосся на голові і в інтимних місцях. Волосся заважає всотуванню сонячного світла, то занадто волохатим Людям Сонця доводиться голитися повністю. А ще Люди Сонця намазують свою шкіри спеціальними кремами, які покращують збирання сонячної енергії.
Тиша і спокій. Кілька сотень Людей Сонця всотували в себе сонячне світло, яке щедро наповнювало залу. Для того, щоб підтримувати життєдіяльність протягом доби, Людям Сонця потрібно було не менше чотирьох годин підзарядки в променях сонця. Звісно що наприкінці осені і взимку, коли довжина світлового дня зменшувалася, а небо могли тижнями закривати хмари, Людям Сонця не вистачало світла. Тоді їм допомагали запаси, які Люди Сонця накопичували влітку, коли засмагали на сонці по 8-10 годин. Здебільшого спали, хтось займався медитацією. Зараз тривав важливий період накопичення так званого сонячного сала, яке мусило допомогти Людям Сонця восени і взимку.
Я дивився на засмаглі та худі тіла Людей Сонця, своїх майбутніх братів. Я сам стану Людиною Сонця, коли моє тіло перебудується і зможе повністю стати на Шлях Сонця. Це буде не просто. Протягом наступних тижнів порції звичайної їжі, які я отримуватиму у корпусі початківців, зменшуватимуться. Я буду відчувати постійне відчуття голоду, яке підсилюватиметься з кожним днем. Спочатку організм зовсім не звертатиме увагу на сонячне світло, яке я щедро отримуватиму під час сонячних ванн у окремій кімнаті. Я буду просто марити їжею і на цьому етапі деякі початківці не витримують. Але я витримаю. Порцію будуть зменшуватися далі, а організм, під дією спеціальних ліків, почне вживати сонячне світло. Спочатку потроху, потім все більше і більше. Коли моє тіло зможе вживати більше половини сонячної енергії, я стану Людиною Сонця. Ще за місяць ККД мого вживання сонячного світла підвищиться до 80%, як і в інших Людей Сонця. Цього мені мусить вистачити для підтримки життєдіяльності. Я суттєво схудну, засмагну і зможу забути про харчі.
Свобода Людей Сонця від харчів означає, що сільське господарство майже повністю стає непотрібним. Землі, яки використовувалися як рілля, сади чи пасовища, можуть бути повернуті природі. Величезна кількість добрив, пестицидів та гербіцидів не буде отруювати землю. Значна економія водних ресурсів, бо ж виробництво продуктів вимагає величезної кількості води! Для того, щоб виростити кілограм яловичини необхідно витратити 15 тон води! На кілограм свинини – біля 6 тон, курятини – більше 4 тон! Але для Людей Сонця сільське господарство непотрібне! Шлях Сонця - чудова можливість для всього людства уникнути планетної катастрофи, гармонізувати існування цивілізації та природи. До того ж Шлях Сонця передбачає повну ліквідацію агресії. Люди Сонця не чинять злочинів і не ведуть війн. По-перше, бо досягли просвітлення, по-друге, бо енергії сонця не вистачило б на це. Навернення на Шлях Сонця фактично означало повернення людини в світ рослин, які не вбивають і не нищать один одного, принаймні з такою божевільною інтенсивністю, як тварини. При переході всього людства на Шлях Сонця Земля б з величезної клоаки, переповненою агресією та ненавистю, перетворилася б на майже ідеальною планету миру та спокою. Сонця вистачить усім! Шлях Сонця - шлях в майбутнє!
Ми проходили повз ряди лежаків. На нас ніхто не звертав уваги. Люди Сонця лежали і старанно вбирали сонячне світло. Досконалі, спокійні, довершені. Звісно, що звичайні люди не могли спокійно сприймати Шлях Сонця. Відмовитися від продуктів, від алкоголю та тютюну, від секса, від інтернета та телевізора, від друзів, родин, майна? Та ніколи! Краще нападати на Людей Сонця, краще обливати їх брудом, нацьковувати на них владу. Хоча влада і так бачила у Людях Сонця загрозу собі, бо ж Дім Сонця ніяким чином не перетинався з владою, був незалежним від неї. А влада більше за все боялася чиєїсь незалежності. То боролася з Людьми Сонця, які вимушені були переходити на майже нелегальне становище. Кілька Домів Сонця були розгромлені владою, а інші приховували своє існування, майже припинивши агітаційну роботу, зробившись невидимими.
Ми вийшли з зали. Я був так наповненим її теплом і спокоєм, що мені здалося, наче моє тіло вже почало вживати сонячне світло.
- Коли ти остаточно станеш на Шлях Сонця, то лежатимеш ось тут, разом з братами. – сказав чоловік і кивнув вбік зали.
- Я дуже мрію про це!
- Добре, тепер ходімо, я проведу тебе до кімнати, де ти прийматимеш сонячні ванни. Поки твоє тіло ігноруватиме їх, але поступово ти привчишся.
Чоловік провів мене до досить великою кімнати, теж зі скляним дахом. Вказав на лежак.
- Відпочивай і звикай до Сонця.
Він пішов, я скинув своє біле вбрання і влігся. З огидою дивився на своє теперішнє тіло. Жирне, біле, як у поросяти. Закрив очі. Лежав і грівся. Скоріше за все, за мною спостерігали, якась прихована камера, може і не одна. Будь-який рух на обличчі міг мене видати. Але я лежав з нерухомим щасливим обличчям. Як людина, мрія якої нарешті збулася.
Звісно, що цей задрипаний Дім Сонця ніфіга не був моєю мрією! Зовсім! Та нафіг мені така мрія? Я хотів робити кар’єру, стати прокурором району, заробити більше грошей, купити нову машину, завести нову коханку! Все як треба, а не оця херня про Сонце та спокій! Та манав я їх сонце і цих прибацаних також! Я – нормальний пацан і я хотів жерти стейки, бухати віскі, порати баб, а не лежати голим на сонці, намазаний наче якийсь гомік! І вже завтра я відпочиватиму по-людськи!
Дуже важко було не змінити вираз обличчя, коли я думав про те, що буде завтра. Я виконав завдання, я розробив і здійснив дуже сміливу та складну операцію, яку до мене не зміг зробити ніхто! Бо ці грьобані сонцеїди були дуже обережні. Це раніше вони приймали аби кого, але тепер вони дотримувалися дуже строгої конспірації. До них було не підступитися. А вони ж являли собою дуже ласий шматок. Щорічно до цього Дому Сонця приїздили біля сотні новачків, задурених пропагандою про райське місцеве життя. У це важко повірити, але дійсно знаходилися дурні, які спокушалися на те, щоб відмовитися від харчів і харчуватися лише сонцем, наче рослини якісь! І ось кожен з цієї сотні платив не менше десяти тисяч доларів. Частіше більше, тут все залежало від статків початківця. Статки зазвичай були, бо якісь пацанчики з окраїн сюди не їхали! Сюди їхали багаті хлопчики з великих міст, яким, бач, набридло їх забезпечене життя і хотілося якогось свята духу. У цих хлопчиків були заощадження, були квартири в центрі, що залишилися від бабусь. Умовою переїзду до Дома Сонця був продаж усього майна і перерахування грошей на рахунки афільованих до Дома Сонця фірм. За найскромнішими розрахунками, мова ішла мінімум про мільйон баксів на рік, а скоріше про кілька мільйонів. І це лише за майно початківців! А ще ж Дім Сонця добряче заробляв, бо всі сонцеїди працювали програмістами чи тестерами, отримували непогані гроші з Європи та Америки. Це був чудовий шматок, на який заглядалися багато хто.
Але ніхто не знав, як за нього ухопитися. Бо сонцеїди були дуже обережні. Уважно вивчали новачків і всіх підозрілих відсіювали ще на початкових етапах. Керівництво прокуратури зробило біля десятка спроб заслати сюди своїх агентів, але все дарма. Агентів вираховували і не допускали до Дома Сонця. Паралельно були спроби простого наїзду з залученням спецпідрозділів. Але у сонцеїдів були чудові адвокати, які починали велику бучу в Києві. Потрібен був якийсь козир, який міг би вплинути на сонцеїдів, щоб вони не піднімала бучу, а тихенько платили. І я запропонував роздобути цей козир.
Ні, добровільно я б не у цю халепу не поліз. Але мене як раз звільняли з прокуратури.  Прикра ситуація, я притиснув одного комерса, видоїв з нього всі бабки, ще й примусив узяти кредит. Я міцно тримав його за яйця, міг зробити з ним все, що завгодно. Наче все було добре, а потім він узяв і застрелився. Не просто так, а на ґанку прокуратури області! Залишив записку, в якій звинуватив мене. А потім ще в інтернеті з’явилися документи і аудізаписи наших розмов, в яких я ламав його. Ну, почався скандал. Якби в мене були зв’язки, мене б прикрили. Але зв’язків не було, навпаки, мене багато хто не любив, вважав занадто розумним. То мене вирішили звільняти. Щоб і перед Києвом відзвітуватися і узяти на моє місце якогось дуполиза. Але я зробив хід конем. Запропонував влізти до сонцеїдів. Прокурор області послухав і сказав, що якщо я принесу йому сонцеїдів, то мене залишать в прокуратурі. Я сказав, що не просто залишать, а ще й призначать прокурором в район. Ми поторгувалися, в який саме. Не дуже багатий, але я вмів працювати, то і в бідному районі узяв би своє.
І я почав працювати. Завів собі фальшиві аканти в соцмережах, вигадав себе від початку і до кінці: біографію, кар’єру, вподобання. Це забрало в мене десь місяць. Я не поспішав, бо кожна помилка могла налякати клятих сонцеїдів. Написав їх лист, потім ще і ще і ще. Вони перевіряли мене. Щоб засліпити їх, я згадав у листі про тридцять тисяч доларів заощаджень, які готовий віддати Дому Сонця. Це вплинуло. Вони клюнули і відповіли. Я думав, що далі все піде швидко, але ці хлопці вміли стримувати свою жадібність. Перевіряли далі, потім медичний огляд і вимога щодо ваги. Я не хотів товстішати, я гордився своєю фігурою, але вони вимагали. Казали, що людині потрібен запас на той час, поки організм призвичаїться для сонячного світла. Ну добре, на кону ж була моя мрія (про посаду прокурора району, а не про якийсь там Дім Сонця!), то я почав жерти багато. Жирне, мучне, на ніч. Організм спочатку чинив опір, а потім зламався і почав набирати вагу. Так я став поросям.
Та змінитися тілесно, було чи не найлегшим випробуванням. Мені ж треба було пройти детектор брехні. Я тренувався брехати, але рано чи пізно детектор неодмінно виводив мене на чисту воду. Тоді я вирішив, що мушу створити собі нову особистість. Стати іншим. Я вигадав свою нову особу, такого істеричного дурника з наркоматським минулим, який хотів просвітлення, нового життя і райського спокою. Я почав жити як він, думати, як він, я перетворився на нього і останні тижні фактично був їм. Навіть у снах! Це була така навмисна шизофренія. Я розділився на дві особи і це спрацювало! Я обдурив детектор, обдурив сонцеїдів! І сьогодні ці тортури скінчаться. Я зможу повернутися до власного тіла і власної особи. За два місяця я скину вагу і буду молодим та спортивним прокурором району, якому платитимуть всі!
Почув кроки. Неспішні, легкі, схожі на шелестіння. Відчинилися двері. Я лежав собі, посапував, наче спав. До зали заходили люди, багато. Я лежав, спокійний, наче дерево.
- Годі спати! – пролунав голос. Я відкрив очі, зобразив подив. Побачив біля сотні сонцеїдів. Голих, без вбрання. Вони оточили з усіх боків мій лежак. Очолював їх високий та худий чоловік, мабуть, Жрець Сонця.
- Доброго дня. – я підвівся і дивився сонцеїдів. Вони були худі, шкіра та кістки. Дивився на них зачаровано, наче радий був їх бачити. – Я – початківець. Я був зарахований до Дому Сонця і сподіваюся, що успішно стану на Шлях Сонця.
Я радісно посміхнувся, а вони дивилися на мене хижо. Облизувалися, важко дихали.
- Вгодований. – сказав Жрець Сонця. Потім вказав на мене рукою: - Узяти його!.
Натовп сонцеїдів зірвався з місця і кинувся до мене. Щоб голіруч розірвати на шматки і з’їсти. Ага, не чекали! Думали, що це якісь божі кульбабки! Та ніфіга! Ці кляті сонцеїди, не дивлячись на всі балачки про відсутність агресії і світле життя, жерли людей! Виправдовувалися тим, що в наших широтах їм не вистачає сонячного світла. Мовляв, щоб от якби Болгарія, то там би вже можна було жити лише сонцем. А в нас його замало, то доводилося підгодовуватися. Рослини, що ростуть на бідних ґрунтах, ловлять комах і так долають дефіцит поживних речовин. А сонцеїди жеруть людей, яких заманюють у свої Дома Сонця. Тому і вимагають, щоб початківці набирали побільше ваги, аби їх вистачило на всіх. Коли початківці приходять, то на них нападають і розривають на шматки. Це легше зробити, бо жертви не чекають небезпеки. Вони щасливі, що потрапили до ідеального світу і подумати не можуть, що ці майже святі Люди Сонця насправді кривав людожери!
Але я ж то чекав  нападу, я був готовий, то стрибнув вперед, підхопив одного з сонцеїдів і став бити їм, наче дубиною. Я валив сонцеїдів ледь не десятками, бо вони були слабкі і кволі. Звісно, я б не зміг їх перемогти, бо був сам, проти кількох сотень, але я встояв кілька десятків секунд, достатні, щоб відзняти їх напад. А потім пролунали постріли. І кулі пробили скло стелі, яке посипалося вниз. Сонцеїди перелякано заверещали і побачили гелікоптер з кількома снайперами і одним оператором, який знімав все на відео.
- Все, гади, вам кранти! – закричав я, весь вкритий кров’ю від подряпин та укусів цих тварей!
- Руки до гори! Ви арештовані і оточені! – почув я голос прокурора у гучномовці. Посміхнувся і відчув ейфорію. Я тільки-но був на межі смерті, але я виграв! Виграв! Я стану прокурором району!
Сонцеїди відбігли від мене, перелякано озиралися. Жрецю Сонця принесли рацію і він кудись вийшов, мабуть, щоб вести перемовини з прокурором. Я ще не знав, що саме вирішило керівництво. Чи влаштувати показовий процес і знищити Дім Сонця, чи залишити його на умовах виплати щомісячної дані. Думаю, що другий варіант був більш прийнятний, бо кому потрібен скандал з людожерами? Краще вирішити все тихо і готівкою. Я підняв своє біле вбрання, витирав кров. Скоріше б мене вже забрали звідси. Сонцеїди перелякано дивилися на мене, я намірився на них кулаком і вони перелякано відскочили. Істоти!
Гелікоптер робив чергове коло над Домом Сонця. Я розштовхав сонцеїдів, знайшов сходи і  піднявся на дах, звідки мене легше б було забрати. З даху помахав рукою, але гелікоптер чомусь полетів геть від Дома Сонця. Мабуть, мене мала забрати наземна група.
- Узяти його! – почув я позаду голос Жерця Сонця. Побачив, що він вийшов на дах, а разом з ним і сотні сонцеїдів.
- Що? – я зареготав. – Хочете спробувати ще куль?
- Я домовився з твоїм начальством. Дім Сонця заплатить і прокуратура забуде про нас. Я спитав, що робити з тобою, а він відповів, що йому начхати! – Жрець Сонця зареготав. І всі інші зареготали. Я озирнувся. Гелікоптер вже перетворився на маленьку крапку у небі і ось-ось мав зникнути. І жодних наземних груп, жодних пострілів. Тиша і сонце, а ще ці голі, намазані, засмаглі мавпи, що сунули до мене. І тут я зрозумів, що програв. Не чекав такого підступу. Хоча мав би! Хіба я не знав, що прокурор області лайно? Знав. То чому вирішив, що він дотримуватиметься слова? Дурень. Товстий, огидний дурень. Але яким би я товстим не був, характер в мене залишився мій. Я не звик здаватися. Битися до кінця.
- Тварі! – заверещав я і побіг до краю даху. Якби раніше, я б швидко добіг, я ж був хорошим спортсменом, але зараз зайві кілограми заважали мені, я не добіг кількох метрів, як сонцеїди, що повисли у мене на ногах, повалили мене. Інші стрибнули зверху. Я відбивався, відштовхував їх, але на місці одного з’являлося троє, вони стрибали на мене, одразу кусали та дряпали, намагалися відірвати хоча б шматочок моєї плоті. – Тварі!
З останніх сил я підвівся, розкидав цілу купу сонцеїдів, але їх нова хвиля збила мене з ніг і погребла. Останню, що я відчував, це біль від численних укусів. Останнє, що бачив, їх огидні немиті тіла. Останнє, що чув – плямкання. Тварі.
(Оповідання було написано для конкурсу "Зоряна фортеця-2016").


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Михайло Нечитайло, 09-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 07-03-2016

Молодець!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надія, 07-03-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.47435903549194 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …
Огляд роману «Тіні наших побачень» Івана Байдака
Українського читача ХХІ століття непросто здивувати: книжку можна знайти на будь-який смак. Та літературної …