На виборчих перегонах Тесляк знову муляв людські мізки давно обіцяним будівництвом доріг, газопроводів, ще якимись дурницями, а Дроботняк гнав свого коня навпрошки.
- Якщо чекати на Тесляків асфальт, - розвіював міфи, - то це значить не чекати нічого. Гляньте, він за чотири роки спромігся покласти кілометр дороги. А в селі треба покласти двадцять чотири кілометри. Сто років Теслякової праці. Він що, в довгожителі зібрався?
- Він хоч кілометр поклав, - розпиналася Надія Приходько, явно не байдужа до Тесляка молодиця, - а ти хіба що язика свого зможеш постелити, аби ми не лазили в багнюці.
- Давайте не будемо розводитися про язики, а навчимося рахувати, - загинав пальці Пилип Давидович. – Скільки отримує сільський голова, сільрадівський секретар, інші небожителі?
Клав цифри, як цеглу в стіну.
- Та їм і половини зарплати вистачить. А інші гроші – на дорогу. Та колгоспне начальство труснути, та районне скубнути, та й у Київ з’їздити – майданом під міністерством стати. Еге-ге, це ж треба себе не пожаліти, людей організувати. Це ж треба не спати, а будувати, дбати, своїх грошей не шкодувати на спільне благо. Будемо з дорогою, люди! – гукав упевнено.
На Заярський куток сходив.
- Газуєте? – мружив очі.
- А щоб того Тесляка газувало, де й не хоче, - обурювалися тамтешні. – Обіцяла, погань, газу повні жмені, а скінчилось усе сокирою в Сіренькому ярку. Нагрілися. Мабуть, ще й ти так нагрієш, як оберемо.
- Ні, - роз’яснював, - доживемо до літа, й сокири можете повикидати. Гляньте, - вів рукою вздовж усього села, яке із Заярського кутка, як на долоні. – Бачите, скільки дворів? І всі газифіковано. За державний кошт. Лишилися дванадцять хат вашого кутка, до яких треба протягти півтора кілометра газопроводу через яр. Із-за дванадцяти хат ніхто не хоче мурзатись, а держава плюнула на ваші оселі, ніби верблюд. І що Тесляк? Копирсається в слині, хоче з неї наточити вам газу. Не наточить. І я не наточу. Я інше скажу – все село на халяву газифікувалося, тож зобов’язане тепер скинутися по сто гривень з двору, аби не було в нашім селі таких сирітських кутків, як ваш.
- А й правда, - гуло дванадцять хат, - не збідніють. Хай скидаються. Нема чого одним у теплих оселях боки гріти, а іншим сокирами по лісах вимахувати. Всі з одного села, всі й рівні мають бути.
- Люди добрі, - віщував Пилип Давидович з колоди на іншому кутку, - якщо хочете ладу в собачому царстві, хочете порядку під генделиком при розпитті спиртних напоїв - Тесляк не повинен бути вашим другом. Оберете Тесляка – і бродячі собаки заполонять ваш світ, і будуть догризати попід тинами ваших малолітніх дітей-алкоголіків.
- Пилипок щось таке морозить, - буркнула з натовпу Надія Приходько, - ніби в нього з дому останні люди розійшлися, ще й вікна дошками позабивали.
- Надько, помовч, - перебив молодицю дід Онисько, - чоловік діло верзе. Шановний Пилип Давидович, ти тут турбуєшся, як я зрозумів, про дітей-алкоголіків. А про таких, як я, алкоголіків зі стажем, мовчиш, наче кислою капустою обжерся та гикавка напала. Чи відомо тобі, що в усіх генделиках села недоливають? А як відомо, то як думаєш потурбуватися про споживача?
- Мені відомо про неподобства з недоливом, - повернувся до діда Ониська Дроботняк. – Я вважаю за необхідне в усіх торгових точках при наливі використовувати грамоміри.
- А хіба є такі? – аж рота роззявив дід Онисько.
- Ти б ще піпеткою кожному накапував, - кинула в Дроботняків бік Надія Приходько.
- А без піпетки, шановна пані Приходько, якраз і не обійтися, - парирував Пилип Давидович. – Беремо стандартний стакан, піпеткою накапуємо грами, графимо риски, кріпимо той стакан, як еталон, на прилавок, стакан для наливу ставимо поряд, і кожен споживач матиме змогу спостерігати якість наливу.
- Оце буде голова, - зааплодував дід Онисько. – Хоч нап’ємося при ньому, як свині, а то ллють, як поросятам, півнорми.
До баби Гірчички Пилип Давидович сходив особисто.
- Худоспілий плуга з межі ще не прибрав? – поцікавився.
- Сину, та той плуг так уже кропивою вріс, що він його й не знайде, - зітхнула баба.
- А Тесляк що? – допитувався.
- А що Тесляк? – ділилася спогадами баба. – Приходив, перечепився в бур’янах через плуг, розтовк носа об корч, заляпав мені кров’ю півподвір’я та нове відро, витер шмарклі об хвіртку та й пішов.
- Нічого, бабусю, - заспокоїв Дроботняк, - проголосуєте за надійну владу, то витремо Теслякові шмарклі з хвіртки.
- Ой, сину, - вжахнулася баба, - то ти хочеш сказати, що в мене й досі хвіртка обсопливлена?! Та я її зразу ж і витерла.
- Я хочу сказати, - своє тягнув Пилип Давидович, - що не перечеплюся на межі об плуг, бо Худоспілий його звідти зразу ж прибере.
До Худоспілого зайшов.
- Плуг уже два роки на межі в Гірчички стовбичить, - натякнув.
- Нащо тобі той плуг? – зітхнув Худоспілий. – То межовий знак. Ти краще глянь, що на городах коїться. Осотом, наче снігом, землю засипає. Хазяї п’ють, осот зріє, а Худоспілий на своїм полі, що до городів прилягає, вже гербіцидами бактерії на метр углиб випалив, а бур’яну звестися не може.
- Як стану головою, - примружив очі Дроботняк, - з бур’янами покінчу. Виведу з весни людей на суботник, викосимо. А потім, тільки в якого господаря бур’янцем город зарябіє зайве, череду туди до нього, хай толочить усе підряд. Так і привчимо – хочеш мати городину, не заростай бур’янами.
- Оце правильно, - погодився Худоспілий. – Тільки, Пилипе Давидовичу, ти вже потурбуйся, щоб як гнатимуть через городи череду, хай дивляться, аби корови на моє поле не забігали.
- Не хвилюйся, - заспокоїв Дроботняк, - я ж не якийсь там Тесляк, що навіть з худобиною мови спільної знайти не може. Мої високоорганізовані, науково обґрунтовані й дисципліновані череди – не його дика, дурна та вітрогонна отара.
- Та воно, звісно, так, - все ще хвилювався Худоспілий, - але ж його отари, бачиш, по городах не ходили.
- Плуга в Гірчички з межі прибери, - кинув роздратовано Пилип Давидович.
- Слухаю, - козирнув Худоспілий.
Відносно Беника Івана Наумовича Пилип Давидович позицію зайняв однозначну: панству – бій. У приватних розмовах відчував людську підтримку.
- Гнати пузатого в шию, - ремствував народ.
- На смітник, - уточняв дехто дорогу.
- Щоб не смердів над селом, - виясняли причину вигнання.
- Аби нашого поту закушав, - висловлювали побажання.
- Аби жив так, як ми, - розширювали горизонти побажань.
- Сволота зажерлива, - малювали епітети.
- Погань - зараховували до виду.
- Гидота, а не керівник, - давали оцінку.
- Зараза, - підводили підсумок.
Висловлювалися й нецензурно, але то не для протоколу.
- Годі панства, - кинув Пилип Давидович, - двигнемо в кооператив.
- Та хоч і в маніяки, - продовжував добре вмочений у оковиту Шумило, механізатор, - аби платили побільше, а робити поменше.
- Праці не цурайтеся, - стримував Пилип Давидович надто неврівноважених, - з праці люди народжуються.
Шумило, щоправда, не погодився, сформулював іншу, досить непристойну, теорію про народження людей, але Дроботняк вирішив за краще не встрявати в наукові дискусії.
В медпункт заглянув.
- Як вам тут, дівчата, – поцікавився в медпрацівників, - не дме з-за гнилих дверей?
- То зніми штани та закрий, - пащекувала Варка, медсестра, гостроязика, але твердолоба молодиця.
- Сором, Варко, таке ляпати, - присоромив Пилип Давидович, - воно бачите, дівчата, якби в селі був голова, а не Тесляк, то давно вже сиділи б за євродверима.
- І звідки ж до нас їх притарабанили б, - не вгавала Варка, - чи не з водокачки, котра завалилася позавчора?
- На водокачці двері теж згнили, - уточнив Пилип Давидович. – Євродвері, дівчата, везуть з Європи, а не з водокачки.
- Хто везе?
- Розумні голови, - мовив наостанку.
Із завклубом розмови не вийшло.
- Танці рідкуваті крутиш, - пред’явив претензію Пилип Давидович.
- На понос страждаю, - огризнувся завклубом.
- Нічого, не стане Тесляка, то тобі таку таблетку випишуть, - насупився Дроботняк, - що камінці із задниці будуть сипатися замість поносу.
- Собі ту таблетку випиши, - пішов завклубом на арапа, - бо в тебе в голові камінці, а на язиці понос, то поміняй місцями, загати свою яму вигрібну, котру розвів у роті, а то ллєш по дорозі, наче корова після гички.
- Треба міняти завклуба, - зробив висновок Пилип Давидович, - бо знищить культуру дотла.
У школу й не ходив. Там однак всуціль Теслякові прихвосні. Знав одне й людям те ж роз’яснював.
- Як оберете мене головою села, - запевняв, - перше, що зроблю, то забороню пити в школі вино. Бо де це видано – куховарка свиней годує, вчителі вино цмолять, а діти голодні та невчені з горя курять по туалетах, наче показилися.
Директор школи, вчувши про таку пропаганду й агітацію, обурився й подав на Дроботняка до суду. Але доки суд шукав мантію, аби суддя зміг розпочати засідання, відбулися вибори голови села.
- За кого голосуємо? – радилися, йдучи до виборчої дільниці, селяни. – Може, за Пилипка, - реготіли, - хоч перестане з папкою по селу бігати.
- А чого ж, можна, - вторили інші, - такий активіст, що з ніг на голову все поставить, житимемо, як у Америці, догори ногами.
Тесляк теж реготів за рогом:
- Вже хто тільки не преться в цю сільраду головувати. Вірите, такий у мене конкурент на цих виборах, що здається, ніби в дурдом балотуюся.
Ще й віршики почитував:
- Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
За Пилипком в дурдом ідуть
І Тесляка туди ведуть.
Довіршувався. Село чи горіло, чи ні, люди чи дуріли, чи жартували, але Дроботняк Пилип Давидович обскакав на виборах осоружного Тесляка на три голоси. І посів посаду сільського голови.
- Припливли, - резюмував директор школи.
- Ні, тільки відпливаємо, - не погодився Шумило, механізатор.
- А я нап’юся, - підвів риску під виборами дід Онисько.
Тесляк передав печать, наче в калюжу вкинув.
- Керуй, - мовив похмуро. – Це ж треба селу до такого докотитися, - бовкнув нащось.
- Неробство, Антоне, тебе підвело, - правдою бризнув межи очі Теслякові Дроботняк. – Бездіяльність, безпринципність, безідейність, бездушність, безініціативність, безтолковість, безграмотність. Все разом та селу в очі – ось і результат.
- Ще про бездуховність забув, - нагадав Тесляк.
- І вона теж, - погодився Пилип Давидович. – До такої посади, як сільський голова, треба голови, - наголосив, - а не кошика для макухи з Беникової комори.
- І це, ти вважаєш, якраз та голова? – тицьнув Тесляк пальцем Пилипові Давидовичу в лоб.
- Вона, рідненька, - гордо мовив Дроботняк.
- Як на таку голову, то краще в безголів’я, - плюнув Тесляк і смачно вилаявся.
Пилип Давидович відкрив кватирку, вивітрив з кімнати Теслякову лайку й присів до столу.
Прийшла пора братися до роботи.
Підсунув Пилип Давидович до себе синеньку папку з відірваним шнурком на одній з палітурок, навіщось розкрив її, порожню, подивився, сколупнув присохлу давним-давно до картону муху, закрив, поклав до шухляди.
- Не її час, - мовив. – Час діяти.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design