Було це ще за радянських часів. Вітько, чи то пак, Віктор Григорович Орел – новоспечений лікар – одразу ж після закінчення ординатури загримів на два роки в армію. Служив аж за Уралом, фельдшером в полку ПДВ. Як людина компанійська, до спирту звикла і спиртом же завідуюча, одразу набув популярності в офіцерському колі, а з командиром першої роти другого батальйону капітаном Львом Мєдвєдєвим і взагалі неабияк здружився. Капітана того солдати поза очі звали Львом Тигровичем, але то таке...
Замполіт їхнього батальйону, майор Шайтанов, був затятим мисливцем і якось за кружкою спирту запросив обох друзів на полювання. Була зима і замполіт випадково надибав у тайзі ведмежий барліг. У полку Шайтанов був лише другий рік, до цього служив у Тульській області і трофея, більшого від стокілограмового підсвинка ще не мав. А хотілося ж! Проте йти самому на ведмедя, нехай навіть і з „тулкою” дванадцятого калібру, йому було якось теє... трішки не з руки, то він при такій нагоді і заручився підтримкою Льва Мєдвєдєва (та ще й „Тигровича”!) і Віктора Орла(!).
Найближчої неділі й рушили: Шайтанов зі своєю двостволкою, Лєв Мєдвєдєв з автоматом АК-47 і Вітько Орел з фляжкою спирту - щоб, значить, одразу ж на полі бою і перемогу відсвяткувати. Поблукавши трохи тайгою, барліг таки знайшли. Замполіт виголосив диспозицію: Орел з наготовленою ще заздалегідь довгою жердиною стає біля чола барлога, Шайтанов з двохстволкою – в п’яти метрах за ним, а Лєв Мєдвєдєв з „калашем” – трохи збоку, для підстраховки.
– Ти, Вітя, тихенько підкрадаєшся до барлога, добряче штовхаєш ведмедя і одразу ж падаєш в сніг. Ведмідь вилазить – я його б’ю. Ти, Льова, мене прикриєш. Все ясно?
– Так точно! – пошепки, але дружно відповіли молодші за званням мисливці.
Орел, спітнівши, певно, від брьохання по снігу, підібрався до ведмежого лігва і зо всієї сили почав штурхати жердиною в дірку, з якої в морозне повітря піднімалися легенькі випари. Нарешті там щось забурчало, заворушилось і фельдшер Вітько, точно по диспозиції, впав мордою в сніг. Він не бачив нічого: ані того, як полетів навсибіч сніг і з-під нього висунулося щось темно-буре, ані мужньої постави майора Шайтанова, що з відстані у вісім метрів цілив у ведмедя. Чув лише, як пролунав один постріл, а потім ще один і тайгою розляглося жахливе ревище, проте спинним мозком українця відчув негаразд і...
... Шайтанов зосереджено цілився у чоло і ледь помітив темну шерсть ведмедя, одразу ж влупив першим жаканом та страховисько лізло далі і він жахнув ще раз: безрезультатно! Майор вважав себе неабияким стрільцем і не міг второпати, чому звір досі, немов Лєнін, живіший всіх живих... Від хвилювання він так і не зрозумів, що з якоїсь причини ведмідь ліз зі свого лігва не головою вперед, а дупою і два жакани вцілили якраз у ведмеже філе. Клишоногий ревонув так, що кров у жилах замполіта одразу ж опустилася до нуля по Цельсію, а коли звірина постать ще й звелася на весь зріст, то температура тіла навпаки, підскочила щонайменше до сорока градусів.
З криком: „Прикро-о-ой, ухожу-у!” Шайтанов розвернувся і щосили дременув по власних слідах назад. Лєв(!) Тигрович(!) Мєдвєдєв(!) оцінивши нештатну ситуацію і вирішивши, що в ведмедя вселився безсмертний дух тайги, думаючи перш за все про збереження табельної зброї, не озираючись, лупонув йому навздогін. Підкинутий у повітря невидимою силою інтуїції, беззбройний Вітько Орел ушкварив по глибокому снігу останнім. Він уже майже наздогнав Льва Мєдвєдєва, але перечепився за щось у снігу і падаючи, відчайдушно намагаючись віднайти в повітрі хоч якусь опору, обома руками з розмаху вдарив Льва Тигровича по плечах.
– Я не стріля-а-а-а-а-в!!! – з каяттям та мукою в голосі несамовито заволав ротний і випнувши груди, піддав удвічі.
Проте ведмідь, що з кулями в дупі, не розбираючи дороги, галопом пер в протилежному напрямку, того вже не чув.
