Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43650
Рецензій: 85081

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза соцреалізм

про кабанів частина ІІ. Уривок з роману "Перший елемент"

© Сергій Вікторович, 04-03-2016
Наснився мені дивний сон. Наче б то я колій і йду вранці колоти кабана. Навкруги лежить пухнастий сніг, легкий морозець. Ступаю в кирзових чоботях по морозяному снігу, а він не рипить. Як не стараюся, як не ставлю ногу, яким перекатом не крокую - не рипить, хоч плач. Це вже було в мене в дитинстві. Тоді брат, у селі в бабусі, пішов учитися до другого класу, а мене, щоб не заважав брату, забрали зимувати до себе батьки. Це була найщасливіша зима у моєму житті. Зимували вони тоді на Дніпропетровщині, в селищі міського типу. На початку зими пішли до центрального універмагу купувати мені пальто. І там виник казус. Підібрали мені гарне вовняне пальто з хутряним комірцем невідомого звіра. Та я навідріз відмовився від нього. В  пальто ходила моя мати, та й більшість жінок геологів. Батько, як і решта буровиків, ходив у ватяній фуфайці, а зверху брезентовий плащ. Це ж виходило, що мені купували бабське пальто. Та ще й таке як у геологів. Всі буровики зневажали геологів, а я ж син буровика! Подавай мені фуфайку і баста. Скільки не вмовляла мене мати, я стояв на своєму. Здається батько зрозумів мене і купив таки фуфайку, а за кілька днів приніс маленькі кирзові чоботята. Радості моїй не було меж, аж до самого Різдва. На Різдво ми пішли в центр в гості до якихось батькових знайомих. Батько одягнув шкіряне пальто, хромові чоботи і замість шапки ушанки каракулеву папаху. Тут до мене дійшло, що в своїй фуфайці та кирзачах я трошки дав маху. І от ідемо ми в гості. Батько чинно крокує, під ногами ритмічно, розважено порипує сніг, поскрипує шкіряне пальто. Поруч дріботить мати у ботах на високому та широкому каблуці. Сніг під нею порипує весело і дрібно, двічі за кожен крок. Спочатку голосно від каблучка, а потім тихенько вторить від носка. Я ж як не крокую не рипить хоч плач.
Та ось  заходжу на подвір’я, де прив’язаний біля стовпчика мирно рохкає кабанчик. Я трошки дивуюсь. Скотина завжди відчуває свою долю, і тому завжди приречено мовчить, а цей розрохкався. Даю кабанчику принесений з собою присолений сухарик і той починає солодко плямкати, майже як людина. Я гладжу кабанчика і починаю шукати його серце.
- Петро! Петро! Це я – каже кабанчик і штовхає мене в плечі.
Я прокидаюсь і отетеріло дивлюся на Льонька, який катається по підлозі і намагається стримати регіт.
- Ну ти, так ти – кажу я, все ще ніяк не прийду до тями, і не можу зрозуміти що ж воно відбувається.
- Ви чого не спите – в двері просунулася скуйовджена голова дядька Василя. А далі з’явився і він весь. В сімейних трусах, з черевцем, на маленьких кривих ногах. В кімнаті було досить світло чи то від місяця, чи то від ліхтарів на вулиці.
- Та Наталка Петра сьогодні в ранці так роздрочила, шо він у вісні почав мене гладити та лапати.
- Тю на тебе – кажу я, нарешті збагнувши що ж воно відбувається. – Мені наснилося що я колій, а ти кабанчик.
- А, це зрозуміло – каже дядько Василь, сідає на край Льонькового спальника і ховає ноги під ковдру – Льонько коли спить, то хропить наче кабанчик рохкає.
- А ви звідкіля знаєте? – дивується Льонько.
- Та який же я батько, коли не знаю як сплять і як хроплять мої діти!
- А ви чого не спите? Як ви себе почуваєте? – запитує Льонько.
- Та нормально я себе почуваю. Я взагалі не розумію всієї цієї шури-бури. Матір бідну заганяли. Розумієш, поки їхали Україною, ще так сяк. Тоскно конечно було, але терпів. То на платформі хтось забалакає українською, то якийсь плакат мелькне - там слава КПРС, або виконаємо та перевиконаємо п’ятирічку. Теж українською мовою. А як заїхали за Харків то зовсім тоскно стало. Ні звуку, ні букви. Одні кацапи чьтокають. Ліг я на полиці та й   думаю: ” А куди це ти старий дурню їдеш? Невже не зміг би заробити синам на весілля тут? Невже в тебе нема друзів, щоб допомогти? І хто ж тебе буде пиляти день і ніч, і з ким же ти будеш радитись?”
При словах “ радитись ” я посміхнувся і второпав, що в розповіді дядька не так. Зазвичай, коли дядько Василь щось розповідає, то через кожні два три слова звертається до жінки: “ Так, Галю?”, або : “ Правильно ж, Галю ”. От цього “Так, Галю ” дуже бракувало.
- І так мені стало тоскно, - продовжував дядько Василь - що я не вставав з хлопцями ні пити, ні їсти. А вони вирішили, що я захворів, та й викликали до поїзда швидку. Ті приїхали: “передінфарктний стан, передінфарктний стан”. Тоскний стан. Лежу я в лікарні, а няня і каже, що йде на базар. То може мені щось там купити. Може яблучок чи ще чогось. А я й кажу, що нічого не треба. Купіть тільки трішечки насіння. Приносить вона мені кульочок з газети. Дивлюся українські літери. Я насіння висипав, розгорнув клаптика. Ти диви, наша обласна газета. У мене ледве серце з грудей не вискочило. “Де це ви взяли?!” – мало не кричу. А вона й каже, що то на базарі якась жінка торгує насінням та й завертає його в шматки з газети. Тих газет у неї ціла купа. Я мало не плачу, прошу купити цілу газету. Коли ввечері заходить та жіночка з базару. Принесла мені кілька різних екземплярів обласної газети. Ми посиділи, погомоніли про те про се. Я як на світ народився. Знаєш я тоді вперше зрозумів Шевченка. Пам’ятаєте:
Ну що б, здавалося, слова ...
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!...
Тітка пішла, а я ввечері перечитав газети. Раніше я нашу обласну газету вважав не цікавою, а тут перечитав все до останньої літери. Вранці лікар слухає мені серце та дивується. Каже, що нічого не розуміє. Ви, каже, абсолютно здорові. А тут ще чую Галин голос в коридорі. Я з ліжка вскакую і назустріч.
Лікар каже: “купуйте квиток на поїзд і я його виписую”. А я кажу: “ніякого поїзда, тільки літаком, щоб швидше  додому”.
Дядько замовк. Мене давно мучило питання, як могла така красива, висока, статна дівчина вийти за такого рудого, клишоногого, маленького парубка. В голові роїлися купа думок, але нічого путнього, як наштовхнути дядька розповісти про це не знаходилось.
- Скаламутили сім’ю – дядько неначе розмовляв сам з собою.- Я то в лікарні наспався, а от Галя мабуть вперше за цей час нормально заснула. Вона спить, а я лежу, думаю, ніяк заснути не можу. Познайомив нас, можна сказати вчитель співів. Дивна людина була, не знаю чи живий ще. Під час війни їхня частина попала  в оточення разом з усіма хто обороняв Київ.  Деякий час стояли в нашому селі, а потім кудись подалися. А після війни він прийшов до нас і пристав до молодички, тітки Горпини. Каже, що ще тоді її запримітив і всю війну мріяв повернутися. А тут ще рідне село вщент вигоріло і нікого з рідні в живих не залишилось.  В школі викладав співи, ручну працю, малювання. В клубі вів хор та духовий оркестр. Ну і звичайно ж був хор при школі. А при цьому хорі створив дівочий ансамбль. Одні дівчата і лише я один хлопець акомпанував їм на баяні. Потім старші дівчата повиростали, пішли зі школи і лишився дует - я та Галя. Тоді я вже не тільки акомпанував, а й підспівував. Жоден концерт в клубі без нашої участі не відбувався. Ми брали участь в оглядах художньої самодіяльності і навіть їздили на звітний концерт Полтавщини до Києва. Десь там ми і закохалися один в одного. Думав після армії поберемося, їй тоді якраз би виповнилося вісімнадцять років. А коли повернувся то виникло дві серйозні перешкоди. По перше за роки, поки я служив в армії Галя підросла і стала набагато вища за мене. А по друге, до неї залицявся син голови колгоспу, на той час студент сільгоспакадемії. Так що Галина мати про мене і чути не хотіла. Я зрозумів, що в селі мені не жити, тож пішов шукати долі в інші краї і надибав на геологів. В армії я служив механіком-водієм танку, отож мене взяли трактористом на С-100. Пообіцяли взяти і Галю і допомогти отримати паспорта. Повернувся я в село, розказав усе Галі, і вирішили ми вночі втекти. Зібрала вона в хустину такі сякі пожитки, і коли стемніло рушили з села. І треба ж такому трапитися, стріча нас на "бєдці " син голови колгоспу. Зліз з сидіння на землю і таким командирським тоном запитує: ”А куди це ви зібралися ”? І таке мене зло взяло, що я накинувся на нього з кулаками. Він настільки цього не очікував, що перелякався і кинувся тікати в степ.
- А що він був менший за вас? – не втримався я і перебив дядька Василя.
- Та ні . Трошки вищий за Галю і досить міцної статури. Просто він ніколи в житті не бився. Хто ж троне сина голови колгоспу. А я в молодості був задерикуватий. Хоч і малий, але в обіду себе не давав. Та й після армії, а там доводилось кулаками відстоювати свою гідність і незалежність. Хоч і доставалось мені там частіше ніж комусь від мене, але мене всі поважали саме за те, що не боявся бійки і завжди боровся за себе і других. А син голови, до речі, після цього в інституті став займатися боксом і був чемпіоном України серед спортсменів товариства “Колос ”. А зараз він якесь велике партійне цабе тут у Києві. Та не про те мова. Сіли ми з Галею на "бєдку" і гайда. Доїхали до мосту і коня відпустили. До мосту то була земля нашого колгоспу, тож кінь знайде дорогу додому. А далі не ризикнули їхати. Через кілька днів приїжджає в партію міліціонер мене шукати. Та начальник відділу кадрів сказав, що такого нема і ніколи не було. Так що він мене врятував.
- Так а шо там такого страшного – знов не втримався я і перебив оповідача. – Ну відсиділи б п’ятнадцять діб і не були б нікому зобов’язані.
- Це зараз п’ятнадцять діб – обурився дядько Василь, - а тоді могло бути і п’ятнадцять років.
- Зо шо? – здивувався я.
- Ну, могли приписати розбійний напад з метою заволодіти колгоспним майном. А ще гірше антирадянський терористичний акт, напад на сина керівної особи.
- Маразм якийсь.
- Це зараз здається маразмом, а тоді звичайною практикою. Та не в цьому річ. От лежу я біля Галі, ніяк заснути не можу і думаю, а чи ж правий я був тоді? От поїхав би сам із села, то Галя мабуть би зараз була Київською дамою, а не мантулила в селищі. Можливо я зламав її долю, вкрав щастя. Можливо б зараз вона  була б артисткою. Ти ж чув як вона співає – звернувся до мене дядько Василь. До свого стиду я не чув. Я поглянув на Льонька. Він сидів якийсь занадто зосереджений. Я ще ніколи не бачив його таким серйозним.
- Що це ви тут робите? – в двері просунулася заспана голова тітки. – Васю, що ти собі думаєш. Завтра ж вранці рано їхати, а ти Петру спати не даєш. Не виспиться, ще засне за кермом. Пішли спати.
- Так, Галю, так – дядько схопився на ноги і побіг до дверей. – А ви хлопці спіть. Завтра рано вставати. - просунув голову в двері за хвильку по тому як вийшов.  


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 04-03-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.47279095649719 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Назустріч власній тіні: Огляд І книги серії “Земномор’я” Ле Ґуїн
Вигаданий світ, і чарівники, і їхня школа, і дракони — але все не таке, як можна очікувати. Більш дивне, …
Українські книги, які читають у всьому світі
Перед вами добірка видань українських письменників, які відомі не лише в Україні, але й за кордоном. …
«Літня книжка» Туве Янссон про дитинство, втрату, буденне та неможливе
Ніжний мох під ногами, теплий вітер, непокірливе море. Самотній острівець, на якому коротають літо герої, …
Класифікуйте конфлікти – полегшає!: Огляд книги “Результативний конфлікт”
Класові, расові, ґендерні — будь-які конфлікти виникають на підґрунті влади. У вступі до цієї книги …