Київська квартира Поліщуків виявилася майже порожньою. На кухні стояв стіл та два стільці. Такі столи та стільці були в столовій Селища ще до армії. Зараз їх замінили на більш сучасні, а старі можна було знайти в найнесподіваніших місцях. У нас в гаражі чимало, один стіл стояв в ремонтному цеху, кілька столів в кімнаті де вахти очікували машини. Всі ці столи були вщерть розбиті доміно. А один бач затесався в Київ на квартиру замнача. В залі стояв старенький диван-ліжко, біля якого лежав потертий килимок. В маленькій спальні металеве ліжко і чудернацький стіл зліплений із двох валіз, поставлених на попа, та дошки для креслення. Біля цього стола стояло шкіряне крісло на металевій курячій лапі. Сидячи в цьому кріслі, можна було обертатися навкруги, як американським босам в кіно. Весь цей інтер’єр довершувала наймодніша настільна лампа, на основі якої було вигравірувано: ”Любимому Миколі від самого себе ”. Третя кімната була геть порожньою.
Після денної толокнечі нарешті повкладалися спати. Микола ліг в своєму кабінеті, дядько Василь з дружиною на дивані в залі, а ми з Льоньком в третій кімнаті на полу. В комірчині знайшлося два спальних геологічних мішки, але вкладок для них не знайшлося. Тітка Поліщучка поклала їх в сумку до Миколи, але він про них забув і згадав тільки вранці, коли ми вже від’їжджали. Тож мішки просто кинули на підлогу як матраци. Зверху накидали таке сяке ганчір’я і вийшла пристойна постіль.
- Слухай, Льонь, а як це ти видумав про Хельсінкі? – запитав я, коли ми вляглися, але ще не позасипали.
- А хто його знає. Прийшло в голову якось саме собою. Може твоє по кобилам і на Берлін наштовхнуло. Розумієш, розізлив він мене своїм нахабством. Я коли розізлюся можу втнути таке, що потім коли заспокоюсь так самому страшно стає. Оце відпочивали цим літом на базі в Скадовську. Разом з нами відпочивали геологи з Тюмені. Отакенна купа грошей. Кожен вечір багаття на березі моря, вино, шашлики. Пристала в ту компанію і Наталка, а через неї і я. І ось в один вечір розповідав один із тюменців, про ритуал забивання оленів чи то у хантів, чи то у ненців. Коротше у місцевих народів. Оповідач, треба відати належне, він був чудовий. Всі слухали з великим задоволенням. Особливо Наталка. Рота розкрила, очі блищать, вся виструнчилася в його бік. А коли він закінчив свою оповідку, глянула на мене таким знищувальним поглядом. Мовляв он бачиш як люди, а ти... . І таке мене зло взяло і за нас Українців, і за Наталку. “Подумаєш!” – кажу – “ у нас теж є таке свято, коли кабанів ріжуть. Воно од цього так і називається Різдво ”. А цей Тюменець причепився, розкажи та розкажи. Ну мене й понесло: “ Свято це взимку, між п’ятим та сьомим січнем. Все робиться за віки відпрацьованим ритуалом. Перший етап це запрошення колія. Бо різати кабана може не кожен, а тільки люди втаємничені і звуться вони коліями. У кожного колія своє коло клієнтів і вони добре знають коли і кому треба колоти. Але все одно за ритуалом хазяїн кабана повинен прийти до колія і запросити. Для цього береться чвертка самогону. Заходить гість до колія, вітається. Всі добре знають, чого він прийшов, але зразу про справи казати не можна. Вважається, що нечиста сила живе під порогом. Як тільки хто прийшов до хати, переступив порога, вона прокидається. Намагається підслухати про справи за якими прийшов гість і наврочити. Тож починають здалеку: “ Оце йшов мимо, дай думаю зайду. Давненько щось не заходив ”. “А таки давненько ” – відповідає хазяїн. – “ ну тож заходьте, сідайте до столу ”. Гість сідає до столу і виставляє чвертку. Хазяйка швиденько ставить на стіл закуску. Вона ж бо знає що прийде гість, тому заздалегідь все приготувала. Випивають по полу стаканчику. Це така ритуальна посудинка. Начебто ваш російський гранчак, тільки вдвічі вужчий і вдвічі нижчий. Влазить туди рівно сімдесят п’ять грамів горілки. А так як наливають, як кажуть, по Марусин поясок, то полу стаканчик це п’ятдесят грамів. Після цього розмова заходить про погоду, про види на врожай, можливо про політику. І от коли гість вважає, що нечиста сила, яку він розбудив коли переступив поріг, вгамувалася, приступає до діла: “ Треба б кабанчика заколоти ”. “ Треба то треба ” – каже колій і лізе за божницю. Там у нього на картонці вже розписано коли й кому він буде колоти. А зберігається ця картоночка саме за божницею тому, що вважається що туди не має доступу нечиста сила. А так як вона не знатиме де й коли колотиметься, той не зможе наврочити. Після того як узгоджуються строки, допивається решта принесеного і гість іде додому.
І ось настає назначений строк. Уявіть собі зимовий сільський ранок. Колій іде до призначеного двору. До світанку ще далеко. Тихо-тихо. Під ранок самий міцний морозець. Тому рипіння снігу під чобітьми таке голосне, що здається наче луна відбивається. Над димарями підіймається запашний димок. Це хазяйки розтопили печі, та не простими дровами. Для цього свята ще з весни заготовлюються дрова з фруктових дерев. Коли дерева навесні обрізуються, або викорчовують старі, то всі ці гілочки старанно складаються в особливому місці в дровнику. Дим з фруктових дерев пахне по особливому, тому страви приготовлені в печі на таких дровах особливо смакують. По димам можна легко дізнатися в кого колють сьогодні, а в кого закололи вчора, а в кого будуть колоти в наступні дні.
І от заходить колій до хати. А там страшенний гармидер. Кругом чавуни та відра з гарячою водою, тазки з начищеною цибулею, часником, якісь мішечки з травами та приправами. Все це стоїть на долівці, на полу. Піл це не те, що пол по російські. Ваш пол по нашому це долівка, або підлога. А по вашому піл, це полаті. Це такий дерев’яний настил між піччю та протилежною стіною. Там можна спати. Якщо ж в сім’ї є маленька дитина, то вона там повзає день і ніч. І тепло, і сухо, і на очах у няньки. Але на столі чисто і свободно. Заходить колій, вітається. Далі все за попереднім ритуалом, бо до справи зразу приступати не можна. На стіл ставиться горілка, така сяка закуска. Випивають по полу стаканчику, не більше. Знову йдуть розмови про погоду, про види на врожай, про те чи добре перезимує скотина. Нарешті колій каже: “ ну що ж, почнемо з богом ”. Читається молитва, в якій просять удачі, та просять простити пролиту кров. Колій та всі чоловіки які є в сім’ї йдуть до хліва. Кабана з вечора не годують. Ви собі не уявляєте що таке голодна свиня. Вона може часами верещати, вимагаючи собі їсти. А тут видно відчуває свою участь, тому що приречено мовчить. Хазяїн прив’язує кабана за задню ногу мотузком і виганяє бідну скотинку на подвір’я. Тут уже у коліїв існує два методи. У одних прив’язується і друга нога, з того ж боку, що й перша. По команді два чоловіки тягнуть за мотузки, а третій штовхає кабана в бока. Таким чином кабана завалюють. Тут на нього навалюється колій і спеціальною швайкою коле кабана в серце. Якшо колій путній, і зразу попаде в серце, то кабан двічі кувікне і затихає. А як схибить, то кабан поверещить, і помучить всіх добряче. За другим методом, колій дає кабану щось смачненьке, і починає його чухати та гладити. Поки кабан хрумає та ніжиться від ласки, колій примощується по зручніше і б’є кабана швайкою в серце. Потім уже мертвого кабана перевертають. І в тому і в іншому методі рану затикають качаном від кукурудзи, накривають тушу ряднами, а самі йдуть до хати. Якшо є діти, то їх саджають на рядна і заставляють товкти кабана, заробляти собі хвіст та вуха. Вважається що так буде смачніше сало, а головне діти привчаються не боятися мертву скотину. Колій і старші чоловіки йдуть до хати випивають по полу стаканчику і дякують богу, що все пройшло успішно.
А далі йде найвідповідальніший процес - смаління. Від того як ви посмалите кабана багато в чому залежатиме смак сала. А для того, що б ви зрозуміли що таке сало для Українця, я розкажу коротенький анекдот. Кажуть, що щирий Українець це той, що пише сало з великої літери, а Москва з маленької. А в салі найсмачніше це шкурка. І від того як ви посмалите кабана, повністю залежить, яка буде шкурка. Існує три методи смаління. Перший найстаріший і найдовший - соломою. Беруться віхтики соломи, підпалюються і цими смолоскипчиками смалиться кабан. При цьому шкурка виходить м’якенька, пахуча, особливо коли третій раз смалять ріжаною соломою, і ніколи не дубіє. Ріжей це така рослина, з зерен якої давлять дуже пахучу олію. Олія виходить така смачна і пахуча, що якщо нею помастить салат, та що там салат дрова, та ще й підсолить, то поїдять і за вуха не одтягнеш. Така ж пахуча в цієї рослини і солома.
Другим методом користуються ті, хто пише сало з маленької літери. Ці смалять кабана паяльною лампою. Процес дуже швидкий, але шкурка не пахне, а смердить гасом та горілим м’ясом і дуже швидко дубіє. Але винахідливі люди знайшли третій метод, який має продуктивність паяльної лампи, а смак шкурки не набагато гірший від смаління соломою - смаління балонним газом. Це, значить, береться балон з скрапленим газом, до нього прикручується редуктор, а до виходу редуктора резиновий шланг. На кінці шлангу робиться спеціальна горілка.
Смаління триває в три етапи. Спочатку обпалюють щетину на тому самому місці де кабана зарізали. Обпалюють з одного боку. Потім обпалений бік обмивають теплою водою і зішкрібають обгорілий шар шкіри. Після того, як пройдуться горілкою, шкура стає коричневою. Так от її шкребуть ножами, або спеціальними шкребками, це вже в якого колія які інструменти, допоки шкура знов не стане рожевою. Потім кабана перевертають на інший бік і процес повторюють. А тепер уявіть, вогонь, тепла вода, що відбувається зі снігом. Під кабаном утворюється болото. Тепер його треба перемістити на щось сухе і чисте. Для цього використовують ворота, або двері від сараю. Їх кладуть недалечко від кабана, і потім тушу перекочують на дошки. Тут кабана смалять вдруге, ретельно все випалюють, вимивають і вичищають. Це основне смаління. Перше то було попереднє, просто спалить щетину,а третє то вже доводка. Третій раз смалять набагато слабшим вогнем, а головна відмінність це присутність в процесі соломи, ріжаної, або гречаної. Обсмалили один бік кабана, і перш ніж його перевертати на інший, на дошках вкладається товстий шар соломи. Кабана перевертають розпареним боком на солому і шкурка втягує в себе її пахощі. Потім, коли обсмалили другий бік, зверху накладають такий же шар соломи і все це накривається ряднами. Колій й чоловіки йдуть до хати, і поки шкура вихолоджується і набирається пахощів, випивають по полустаканчику.
Далі йде роздєлка. Кабанчик перевертається на спину, під боки йому підставляються спеціальні колодочки, щоб не перевертався. Першим знімається сало з грудей і черева. Класичне сало повинно мати гарну шкурку, шар власне самого сала товщиною десь не більше в два пальця, далі прорость. Прорость, це тонкий шар м’яса. А далі повинен іти знову шар сала, товщиною десь приблизно в половину основного шару. Ось тут і полягає мистецтво колія, саме так зняти сало. Бо якщо захватить дуже тонко, то сало буде без прорості, а м’ясо суцільний жир, як в магазині. Якщо ж дуже товсто, то м’ясо опиниться на салі. Тоді сало погано просолиться і дуже швидко постаріє, тобто його не можна довго зберігати. Найтовша прорость в салі, що росте на череві в кабана. Воно має особисту назву: підчеревина. Так от коли зняли підчеревину, з неї одрізається два куски. Один це плата колію, інший відноситься жінкам на кухню. Решта заноситься в прохолодну, заздалегідь приготовану кімнату, найчастіше це літня кухня, і там укладається на гречану солому. Взагалі, все, що буде відокремлено від туші, буде заноситись туди і укладатися на солому. Потім розтинаються груди, виймаються серце та легені і вичерпується кров. Коли виймається серце, всі сходяться подивиться куди попав ніж. Якщо якраз в середину серця, всі хвалять і поздоровляють колія. Кров вичерпується в дві посудини. Більшу відносять в холодну кімнату, меншу на кухню до жінок. Коли знімають підчеревину, то на брюшній плівці залишається ще один шар особливого сала, яке зветься здор. Мабуть від того що його не зрізають, а здирають. Вважається, що здор має лікувальні властивості, тому його зразу кладуть в заздалегідь приготовлену посудину і ховають окремо, щоб не дай боже в су толоці не перетопити на смалець разом з іншим непотребом.
Після того як здеруть здор, до заду кабана підставляють корито і туди вивалюють всі тельбухи. Колій бере печінку, нирки і уважно їх роздивляється, нюхає, іноді навіть надрізує. Після цього ворожіння каже:” Гарний кабанчик, можна їсти ”. В кожному селі є ветеринар, в обов’язки якого входить слідкувати за здоров’ям скотини, яку тримають люди. Він і прививки робить і двічі на рік оглядає худобу. Якшо є підозра, шо скотина нездорова - робить аналізи. Так шо хворим кабанчик в принципі бути не може. А от ритуал визначати здоров’я скотини за печінкою та нирками все одно залишився. Печінку теж відносять жінкам на кухню.
Найсмачнішим м’ясом у кабана вважається сідло. Це такі м’язи, які зв’язують таз та хребет. Там немає жодної жилочки, жодного клаптика сала. Так от, після того як вивалять тельбухи вирізають сідло. Одна половина йде колію, інша жінкам на кухню. От тепер є всі інгредієнти для приготування ритуального блюда, яке зветься свіжина. Для цього в чималенький чавунчик до половини кладеться кільцями шинкована цибуля. Решта заповнюється порізаними невеличкими шматочками м’яса з сідла, підчеревиною, печінкою іноді нирками. Це вже у кого який смак. Все це ставиться в піч. Цибуля пускає сік і в цьому соку тушкується м’ясо і решта інгредієнтів. Допоки розбирають решту кабанчика, свіжина вмліває і робиться такою м’якенькою, що її можна їсти одними губами.
Коли свіжина вже майже вмліла, готується ще одне ритуальне блюдо. На наступний день з крові, мілко посіченого сала, зараз взагалі це сало пропускають через м’ясорубку, часнику та інших спецій буде готуватися спеціальна ковбаса, яка називається кров’янка. А зараз все те, що буде заливатися в кишки і запікатися в печі, наливається на сковороду і запікається.
І от чоловіки закінчили розбирати кабанчика. Всі вимивають руки, переодягаються в чисту одежу і йдуть на кухню куштувати свіжину. Хазяйка ставить страви на стіл і чоловіки випивають три полу стаканчики горілки і закусюють свіжиною та кров’янкою. Кожна чарка присвячується: колію, що все добре зробив; хазяїну, що вигодував доброго кабанчика; господині, що все так добре приготувала.
Після того, як всі наїлися свіжини, починається ритуал нагородження колія. По закону колію належить сідло і підчеревина. Решта залежить від щедрості хазяїна та стосунків з колієм. Ще треба дати якийсь шматок м’яса, та шматок звичайного сала. Якщо колій родич, або кум, то йому йде лопатка. Все це впаковується в торбинку і хазяїн урочисто вручає колію: ” Оце ж вам, Михайловичу, або там Петровичу, за труди ваші ”. Колій першого разу повинен відмовитися. Він каже, що ми ж живемо, там на одній вулиці чи в одному селі, може там куми чи родичі, тож повинні один одному допомагати. Хазяїн другий раз просить взяти. Каже, що у колія є своя сім’я, діти, а він замість того щоб робити на сім’ю, пів дня пробув у цьому дворі. Колій відмовляється, каже що це занадто багато, хоча і не знає скільки і чого покладено в торбу. Хазяїн втретє пропонує торбу. Каже, що це від щирого серця, і якщо колій не хоче брати як плату, то хай візьме як подарунок хорошій людині і своїм діткам. Колій бере, дякує хазяїну та господині, бажає гарного врожаю, і щоб на наступний рік вигодували ще кращого кабанчика ніж нині.
Жінки продовжують обробляти м’ясо, а для чоловіків день скінчився. Вони лягають відпочивати, бо завтра буде важкий день. На другий день чоловіки розносять м’ясо. Традиція зародилася в ті часи, коли сіль була занадто дорога, а про холодильники взагалі ще й думки не було. Тоді коли різали кабана хазяїн оставляв собі трошки м’яса, щоб вистачило солі засолить та поїсти свіжого скільки погода дозволяла. Решта роздавалася рідні та кумам. Коли потім хтось із рідні або кумів різав кабанчика, то він також розносив більшу частину м’яса. І хоча хазяїн спочатку віддав більшу частину, потім воно йому повернеться і весь час свіженьким. Таким чином, рідня та куми, забезпечували себе протягом року свіжим м’ясом і нічого не пропадало. Тепер солі скільки завгодно, в багатьох не тільки холодильники, а й морозильники, тож розношення м’яса носить чисто ритуальний характер, щоб підкреслить свою приналежність до сім’ї. Як співає Ніна Матвієнко:” Не цураймося, признаваймося ”. Тож чоловіки розподіляють кому куди йти і починають розносити свіжину. Кожному з рідні належить шматочок сала і шматочок м’яса. Той кому принесуть свіжину, звичайно ж знає, що до нього прийдуть і зарання накриває стіл. Приходить розносчик і як водиться тричі пропонує торбинку. Хазяїн двічі відмовляється, а за третім бере. Потім сідають за стола і випивають полу стаканчик. Можна і більше, але ж розносчик іде не до одного з рідні, так що дуже важливо розрахувати сили. Буває так що вечором чоловіки не сходяться додому а сповзаються, а декого привозять і заносять до хати.
Коли я розповідав як вмліває свіжина в чавунчику, то наші мрійливо посміхалися, а Тюменці мало слиною не захлинулися. І ось тут той, що розповідав про обряди північних народів мене й запитує, звідкіля я все це так добре знаю. Ну я здуру й бовкнув, що в мене батько колій, а я йому завжди допомагав. – Льонько зробив невеличку паузу, а я ледь стримався щоб не розреготатися.
В селищі майже всі тримали курей, окрім Бичків. Бо в них була проблема зарізати курку. Ні батько, ні мати, ні сини цього зробити не могли. Казали, що коли ще дядько Василь жив у селі, то як різали кабана, тікав із села за річку в ліс, щоб не чути вереску. А хлопці взагалі народилися коли дядько вже працював у геології. Сім’ї геологів спочатку жили в селах по квартирах і звичайно ж свиней не тримали. В селищі жили в багатоквартирних, а дехто і в багатоповерхових будинках, так що умов для утримування кабанів теж не було. Для мене теж було в дивину, що Льонько так добре знає цей предмет. Але перебивати не став, бо дуже хотілось почути що ж було далі.
- А цей тюменець і питає – продовжує Льонько – “чи обов’язково різати кабанчика взимку, на Різдво, чи можна і літом ”. Я, не відчуваючи каверзи, кажу що можна в любий час. Просто на Різдво це виходить особливо урочисто і красиво ”. “ А чи тримають у навколишніх селах кабанчиків?” – знов запитує Тюменець. Тут я уже пойняв куди він хилить. Відчуваю запахло смаленим. Сказати що не держать, так поруч же купа наших. А держать, так уже зрозумів що буде далі. Задумався на мить, щоб його збрехати таке, щоб і наші не втрутилися і щоб Тюменець одв’язався. А тут Микола Кащей вліз. Ну снабженець, що з нього візьмеш. Каже, що тримають і багато на продаж. Із задоволенням продадуть живого кабанчика. На другий день Тюменець об’являє, що найшов в селі бабусю, яка згодилася продати живого кабанчика і провести ритуал Різдва у неї у дворі. Що вона дасть для цього все що треба. Тільки щоб це відбулося в п’ятницю, щоб за суботу переробити все що ми не з’їмо. Колій у нас свій є, так що готуйтеся, в цю п’ятницю у нас Різдво. Ну думаю влип. Треба якось виплутуватись. Якби були тільки чужі, то сказав би що збрехав, та й годі. Але ж свої потім засміють. Та і Наталка загорілась, вона виросла в Кривому Розі і ніколи не бачила як ріжуть кабанів. Кажу, що у мене немає інструменту, може домовитися з місцевим колієм. Наступного вечора Тюменець і каже: ” Я балакав з місцевими коліями, вони ніяких ритуалів не знають, просто ріжуть і все. Так що я замовив інструменти на кузні. Вони обіцяли до вечора в четвер зробити все в найкращому вигляді ”. І тут я зрозумів, що пропав. Думаю куди б його здиміть, чи захворіти, чи втопитись. Питаю у хлопців, чи хто може зарізати кабана. Ніхто! Всі такі самі як і я. Але видно є бог на світі. Вранці приходить Тюменець такий понурий і каже, що отримав телеграму, терміново викликають на роботу. Так що все відміняється. А я радий, мало не підскочив від радості. А сам так кажу із сумом: “ Жаль, конечно. Але Ви не переживайте. У вас же там в Тюмені купа українців. Так що ви краще приїздіть із ким із них на Різдво в село до батьків. Краще на західну Україну, там традиції краще збереглися ”. З тих пір я став трошки обережнішим. От сьогодні бачив сказав що другий син, а чий - не уточнив. Якщо той кабан знає сім’ю Поліщуків то все сам бачив, а ні то хай думає що завгодно. - Льонько замовк. Мовчав і я бо не знав що сказати.
