Інколи, в мене запитували: «Чому ти живеш на місяці? Тобі не самотньо на берегах сірої пустелі?»
Та я, лише робив ковток зеленого чаю й впадав у згадку…
Прокидаюсь від сну. Вдихаю темряву на повні груди. Вслухаюсь у тишу й поглинаю шкірою кудлаті пилинки. Деякі, заповзають мені до носа цілуючи мене запахом конвалії. Пам’ятав лише цей аромат, тому, моє життя сповнене алкоголю минулих вражень.
Скидаю ланцюги ковдри.
Закриваю за собою двері й вирушаю у безкінечно коротку подорож, гнаний бажанням впіймати її.
Розчиняюсь у лабіринті власних кроків і думок. Вони заганяють мене дедалі глибше, де я знаходжу повітряну личинку, що розпадається в моїх руках на пульсуючий клубок срібних ниток. Холод кусає за долоні й клубок біжить у тінь коридору, а я лечу за ним.
Вороном.
Вітром.
Весною.
Зіниці спалахують у місячному сяйві й крізь сліпоту бачу постать, котра шаленіє від дотиків сухого повітря.
Пригортаю до себе.
Схиляюсь до ніг її ніжності.
Молюся до її очей.
Пишу вірші її волоссям про те, як мої руки стікають кров’ю, складаючи шматочки душевного дзеркала. І не важливо, коли і як дістану із задзеркалля яблучне насіння, щоб посадити для тебе сад, де ти посміхатимешся сонцем крізь час навіки-вічні.
А я, сторож твого щастя, сидітиму на гіллі, щоб чути, як дерева, взявшись за руки плетуть для тебе солодкі сни із присмаком кориці.
