Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44630
Рецензій: 87326

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Проблема

© Елен Тен , 29-02-2016
Машину нещадно хилитало. Вона то весело підстрибувала, то тужливо сопіла, намагаючись набрати потрібну швидкість. Дорога вихилялася серпантином, розривалася вибоїнами і мілкими калюжами. Іван нервово смикав пасок безпеки, вкотре радіючи, що вони їдуть на машині посередника.
Костянтин Ігорович пригальмував, обернувся до пасажира.
- Якщо шукаєш нормальну дорогу, то її тут просто немає.
- Доведеться зробити.
- Зробимо. Хіба проблема?
Автівка повільно, але впевнено заглиблювалась у незвідані хащі. Гілки дерев затято  шкреблися у вікна, щось голосно потріскувало під колесами, десь нагорі натхненно цвірінькали птахи. Іван відкинувся на спинку заднього сидіння. На вустах й досі відчувався «присмак» невдалого дня. Він, переступивши через принципи, зустрівся з дівчиною, з котрою так наполегливо намагалися познайомити неодруженого шефа  його підлеглі. От тільки аромат кави з її чашки був набагато спокусливішим за саму юнку.
Друзі знову кепкуватимуть. «Тобі не вгодиш». А він натягне вже зношену маску байдужості: «Кохання не для мене».
- Як тут пересуваються місцеві аборигени?
- Мають надійний засіб.
- Який?
У салоні автомобіля пролунало щось схоже на здавлений сміх.
- Ноги, - машина сповільнила швидкість. Попереду дороги не було. Лише напівтінь і нерівні ряди височенних дерев. Сосняк, розбавлений дубовими насадженнями. – Ми теж візьмемо з них приклад. Вилазь.
Новими шкіряними черевиками Іван ступив у розсип  пухнастих білих  квіток. Кумедні, кругленькі, наче камінці, якими хтось невідомий позначив собі шлях  у лісі.
- То що, архітекторе, вистачить місця? – окресливши рукою навколишній простір, звернувся до нього Костянтин Ігорович.
- Вистачить. Навіть забагато, - відказав той,  тамуючи роздратування. Івана запевняли, що місце зовсім не «дике». Поблизу село, шосе і готель. А щоб звільнити шлях до галявини, потрібно прибрати лише кілька дерев. Вміло розфарбували дійсність у потрібні їм кольори. А тут, за найскромнішими підрахунками, доведеться корчувати чи не пів лісу. - Все залежить від того, чого забажає клієнт.
Раз по раз він поглядав через плече на автівку. Тут, серед трав і чагарників, почувався не надто затишно. Виникало дивне, зрідне з клаустрофобією, відчуття неспокою. Ніби ліс вороже до них налаштований, стежить, намагається заковтнути непроханих гостей.
На вустах посередника з’явилася чи то втомлена, чи іронічна посмішка.
- Клієнт бажає дива.
- Без проблем, - Іван прискорив ходу. – Зробимо диво. Щойно я вислухаю його побажання і накреслю чорновий варіант проекту, можна буде починати.
- Як скажеш, - розтягував слова Костянтин Ігорович. – Але існує невеличка проблемка.
- Проблемка? – примружившись від сонця, перепитав Іван. Було б дивно, якби цього разу обійшлося без них.
Ліс якось відразу порідшав. Ніби чиясь невидима рука розігнала зі шляху  столітні сосни, вишикувавши їх позаду у кілька нерівних рядів. Чоловіки вийшли на широку галявину, обрамлену тонкою смужкою озерної блакиті. Тут було те, на чому приємно зупинити око: молоденька і рівна трава, скелясті пагорби, порослі мохом валуни та різнобарвні  квіти. Уява одразу ожила, розправила крила. Попередні труднощі тепер видавалися мілкими, не вартими уваги. Виникло стійке відчуття реальності дива. Цей проект врятує його кар’єру. Іван вже бачив велетенську білу будівлю з колонами і широкою терасою. Навколо – екзотичні квіти і фонтан, дерев’яні альтанки і античні скульптури. Можливо, навіть поле для гольфу. Але тоді доведеться знищити не одну сотню дерев…
- А це що?! – обертаючись, вражено викрикнув архітектор. Обравши наймальовничіше місце, на галявині примостилася невеличка білена хата. Наче гриб-переросток. Щербатий паркан із нерівних дошок, за ним – вросла у землю   криничка, нахабно стирчить високий цегляний димар, затуляючи собою чудовий краєвид.
- Це і є наша проблема, - знизав плечима Костянтин Ігорович.

Іван довго змагався із саморобною залізною клямкою, намагаючись відчинити дерев'яну хвіртку. Пообіцяв Костянтину Ігоровичу самотужки вирішити «проблемку». Вже мав досвід спілкування з нервовими тітоньками із партії зелених. Налаштувався наполягати і переконувати.
На високому ґанку, підігнувши під себе ноги, сиділа молода дівчина у  джинсових шортах і тонкій білій сорочці. З плечей спадала важка русява коса. Водила голкою по канві. Зосереджено так, спокійно. Дійство, в якому було щось магічне.
- Добрий день! – голосно привітався Іван, чим одразу сполохав незнайомку. Вона швидко звелася на ноги.
- Добрий! Ви до нас?
На чужий голос із будинку вибіг великий кудлатий пес рудого кольору.  Іван поспішив відгородитися від нього хвірткою, чий вигадливий замок він нарешті здолав.
- Малюк, сиди! – гукнула господиня. – Свої.
Пес недовірливо поглянув на архітектора, а потім обернувся до хазяйки, ніби запитуючи: «Справді?»
- Я турист. Заблукав, - чомусь розгубився Іван. Тримав в руках папку з необхідними паперами.  Але не хотів так одразу переходити до справи.
- Дорога з іншої сторони. Ось-там, - вона вказала рукою на захід. – Ідіть прямо і нікуди не звертайте.
- Дякую! А можна поглянути на вашу роботу?
Дівчина впустила Івана на подвір’я. Пес, насторожено озираючись, наблизився і понюхав його праву руку.
- Знайомиться.
- Малюк, не можна, - дівчина притримала собаку за ремінець.  
«Малюк, - посміхнувся архітектор. – Дивне ім'я для такого велета».  
Вишивка вражала багацтвом кольорів, насиченістю відтінків. На світлому полотні проступали обриси соснового лісу. Попереду, ніби маленьке диво, до сонця тяглося дві тендітні берізки. Схожі на них берези росли й біля дому, за дерев’яною огорожею. Ще зовсім молоденькі, деревенята. З білосніжними, ледь поцяцькованими чорним стовбурами і тендітним бірюзовими човниками-листочками.  
Зустрівшись з господинею поглядом, Іван упіймав себе на посмішці. Очі дівчини ніжні та глибокі. І колір незрозумілий. Щось середнє між сірим та  блакитним. Дівчина з такими очима мала б вишивати ікони, а у неї он берізки.
- Дуже гарно! До речі, я Іван.
- Ольга.
- Ви живете тут одна?
- З дідусем.
- А вам не страшно удвох посеред лісу?
- Ліс не образить. Боятися потрібно людей.
Іван кивнув, намагаючись не виказати, що слова Ольги його зачепили. Розмова буде важчою, ніж він сподівався раніше.
- Вам з вашим талантом потрібно до міста.
- Чого я там не бачила? – не надто приязно відказала вона.
На очах архітектора маленьке білченя перестрибнуло з однієї берізки на іншу. Веселий атракціон для пухнастого повітряного акробата.
- Я хочу купити вашу картину, - він поспішив перескочити з однієї теми на іншу.
- Але вона ще не готова.
- Я зачекаю, - Іван гарячково смикав блискавку на папці, діставав папери. Знав, що минулого разу Сидоренки відмовились від пропозиції Костянтина Ігоровича. Але то була просто попередня розмова. Тепер він мав що їм запропонувати. - Я купив би всі ваші картини. І навіть цей дім.
Очі дівчини миттєво згасли. Вона одразу «закрилася». Як квітка у передчутті дощу. На документи і не глянула. Мовчки слухала Івана, схиливши набік голову. А він почувався майже безпорадним. Наче випускник педагогічного вузу 1 вересня перед незнайомими галасливими дітлахами.  
- Будинок не продається.  
На порозі з'явився чоловік у крислатому солом’яному капелюсі і вишитій полотняній сорочці. Округле зморшкувате обличчя обрамляла акуратно вистрижена сива борода. Іван здогадався, що перед ним господар будинку, Аркадій Леонідович Сидоренко. Побачивши дідуся, Ольга прихопила вишивання і одразу зникла за дверима.
- Зачекайте! – гукнув їй услід Іван. – Ми цілком серйозно. Якщо погодитесь з’їхати, отримаєте гроші або ордер на квартиру в районному центрі.  Ємільчине або Новоград-Волинський. Обирати вам. Лише підпишіть.
- Вона нічого не вирішує, - чоловік підняв вгору капелюха. На Івана дивилася ясні очі кольору, ідентичного Ольжиному. – Господар тут я.
- Тоді я розмовлятиму з вами, - намагався «не втратити обличчя» Іван.
- Пропонуєте нам квартиру? – примружився Аркадій Леонідович. – Небачена щедрість. Але ми знаємо про безкоштовний сир…
- Мої роботодавці – серйозні люди. Не обдурять.  
Сидоренко склав руки на грудях. Рукав на лівій був задовгим і порожнім. Бракувало  кисті. Щоб не витріщатися на руки, Іван перевів погляд на обличчя. Серед зморшок – пройдених життєвих шляхів, грала ледь помітна, скептична посмішка.
- Не вірите?
- Не зацікавився.
Покидаючи подвір’я Сидоренків, Іван запхав до їхньої  хвіртки візитівку зі своїм  телефоном і адресою готелю, в якому зупинився. Але мало розраховував на те, що нею скористаються. Костянтин Ігорович дав на «проблемку»  з Лісовиками, як жартома їх охрестив, тиждень, натякнувши, що це й так занадто щедра пропозиція.
Два дні Іван не виходив зі свого номеру. Креслив, переробляв чорнову схему майбутнього готельного комплексу. Виходило видовишно і стильно. От тільки, як не крути, а територію доведеться добряче розчищати. І ліс навколо галявини, і стежку до траси. Душу огортало неспокоєм. Іван не думав, що його проекти колись торкнуться таких суттєвих змін природи. З дитинства пам’ятав, що людське втручання не завжди на користь.
Мати Івана працювала держслужбовцем у міському Будинку Рад. Він навчався у школі, яка знаходилась ледь не в кількох кроках звідти. Після останнього уроку перебігав дорогу і чекав матір на своєму улюбленому місці - у блакитних ялинках, що росли біля держустанови. Височенні, пухнасті, рідкісного кольору, вони були місцем паломництва для випускників та молодят. Чи не кожна родина мала знімки із ялинками.
Новий міський голова не лише перефарбував приміщення Будинку Рад у їдкий темно-синій колір, але й загорівся черговою геніальною ідеєю. Винайняв дорогу техніку для пересадки ялинок на інше місце. От тільки красуні там не прижилися. Сильний буревій повивертав ослаблені дерева з вкороченим корінням із землі. Ніхто навіть не робив спроби їх реанімувати. Ялини просто повантажили на машини і відвезли у невідомому напрямку. А перед Будинком Рад було зведено дивну залізну конструкцію, чимось схожу на кулю, яку місцеві нарекли Перекотиполем.
Уже в дорослому віці, ставши архітектором, Іван виграв тендер на найкращий проект благоустрою рідного міста і одразу прибрав з-перед очей Перекотиполе. Така собі запізніла помста за ялинки…
«Змінився ти, Іван. Вже сам нищиш дерева», - настирливо шепотіла совість. Він намагався заспокоїти її різким: «Тоді я ще був нерозумною дитиною. А хіба тепер маю вибір? Існує таке доросле слово: «Треба»».

Іван пішов до Лісовиків, озброївшись цифрами і кресленнями. І знову наштовхнувся на непробивну стіну нерозуміння.
Малюк грівся на сонці. Зустрів Івана непривітним гавкотом, але коли той покликав його на ім'я,  якось одразу відступив, звільняючи архітектору шлях. Ольга поралася в квітнику. Чоловік мало розумівся у назвах різнобарвних суцвіть, але помітив там волошки, фіалки  та іриси, які його бабуся називала півниками. Найбільше вразив витесаний із дерева лелека, біля якого на пеньку стояв старий мисник. В ньому практично не було видно зелені та землі. Суцільним   килимком розплелися дрібні рожеві квіточки.
- Як вони називаються?
- Ти… ви…
- Можна на «ти». Так навіть краще.
- Ти даремно прийшов, - не озираючись, відказала дівчина. - Ми з дідусем однодумці.  
Іван кивнув, і все ж показав їй свій проект. Ольга мовчки дивилася на розкреслений олівцем ватман прямим м’яким поглядом. Кілька разів озиралася. На свої грядки. Потім  прошепотіла:
- Нам не потрібні ні ваші гроші, ні квартира. Ми їх не просили.  І свого дому не покинемо.
« Та хіба це дім? – ледь не зірвалося з язика Івана. – Хижка».
- Гроші потрібні всім. Ну чим ви живете? Городом, продаєте вишивки? В місті, серед цивілізації, ти б знайшла гарну роботу. А твій дідусь? Людині в його віці може знадобитися лікар. А до районного центру чимала відстань.
- Ми зі своїми проблемами впораємося самі.
- Та й рослини твої можна висадити в іншому місці. Грошей, які вам пропонує мій клієнт, вистачить на маленьку фазенду.
Дівчина опустила на землю сапку, зробила кілька кроків назад, склала руки на грудях. Психологічно закрилася.
- Ви теж можете збудувати готель в іншому місці. Вирубувати ліс заборонено. Це рекреаційна зона. Хіба ви маєте на це дозвіл?
- Повір, маємо. А у вас з дідусем є документи на будинок, на землю? – розвертаючись до хвіртки, запитав Іван. – Як на мене, дім серед лісу – сумнівна приватна власність.

Тієї ночі Іван погано спав. І підняв його вдосвіта на ноги не монотонний шум машин. Вже звик вживатися, співіснувати з механічним стогоном доріг. Його вуха упіймали чужорідні звуки – спів пташок. Чоловік підвівся, відчинив вікно. Тихо тут, спокійно. Небо сяяло блакиттю. В ній якось непомітно розчинялися невеселі думки. Сонце повільно випливало із Ольжиного лісу. Не міг назвати його по-іншому. Дика природа тепер асоціювалася у нього з цією непокірною дівчиною.
Коли у двері постукали і на порозі його готельного номера з'явився низенький чоловік у формі полковника міліції, Іван не одразу зрозумів, що відбувається. Той назвався Геннадієм Олександровичем, дільничним Опанасівки, села, яке знаходилось обабіч лісу.  Перевіривши документи Івана, почав розпитувати про майбутнє будівництво і його замовників. Запитання, на більшість з яких архітектор і сам не знав відповіді. Пояснив Геннадію Олександровичу, що йому краще звернутися до  Костянтина Ігоровича. Спробував додзвонитися посереднику. Але абонент знаходився поза межами досяжності.
Дільничний ретельно занотував його номер до потертого записника.
- Добре, молодий чоловіче, добре. Зателефонуємо. А вам я теж можу допомогти.
- У чому? – не зрозумів Іван.
- Збирати речі. Навіщо вам даремно гаяти час? Наш ліс – заповідна зона. Ми, жителі Опанасівки, не дозволимо його нищити.

Ближче до вечора, коли небо над лісом набуло небачених у місті строкатих відтінків, Костянтин Ігорович зателефонував сам.  Повідомив, що Сидоренки написали лист зі скаргою на область. Підняли на ноги екологічну службу. Але запевнив, що ситуацію вже залагоджено. Як здалося Івану, занадто швидко.
- Їх ніхто не підтримує, - гарячково запевняв Костянтин Ігорович. - Тих активістів перелічити на пальцях однієї руки. Селяни не захищатимуть ліс. Давно зайняли позицію: «Моя хата з краю». Ще й зрадіють напливу туристів. Це ж яке пожвавлення торгівлі. А той дільничний, якого ти сьогодні приймав – товариш Сидоренка. І вже другий рік на пенсії.
- Він говорив про незаконні вирубки, погрожував судом, - Іван наповнив легені повітрям. - Якщо з документами щось не гаразд, я цією справою не займатимусь.
- Та все в порядку! В порядку! – кричав у слухавку Костянтин Ігорович, перекрикуючи звуки багатоголосого міста. – Замовники хочуть владнати все мирним шляхом. Нам потрібна ця галявина. А Сидоренки отримають нове житло. Або гроші, якщо їм так зручніше. Ще й на роботу до готелю влаштуємо, якщо забажають. Ти вже постарайся їх переконати, - заспішив він. – Замовник  високої думки про твої здібності. Впевнений, що і цього разу ти створиш не гірший шедевр, аніж Черевичок.
«Кришталевий черевичок» - взуттєвий магазин в центрі міста у формі жіночого черевика на підборі – найуспішніший проект і найбільший головний біль Івана.
- Спробую. Але якщо дійде до  суду…
- Не дійде, - з притиском повторив Костянтин Ігорович. – Поки що ми з ними по-доброму…
Повіяло холодом. Але, явно, не з відкритого вікна.
- Залиште це на мене, - перебив його Іван. Інстинктивно зрозумів, що час завершувати розмову. Щоб не почути того, чого йому краще не чути. – Я все владнаю.
Під вечір завітав ще один гість. Ольга відмовилась заходити до його кімнати. Через поріг передала Івану ксерокопії  документів на будинок.  Він гортав їх, не поспішаючи. Навіть  підніс до вікна, вдаючи, що уважно вивчає. Потім згорнув сувоєм і повернув дівчині.
- Добре. Нехай стоїть. Щось вигадаємо. А документів на ліс у тебе ж немає, - бачив, як її щоки наливаються червоним. Посміхнувся. У гніві вона справжня красуня.
- Я захищатиму наш ліс.
- А я – свій проект.
Вона різко розвернулась, попрямувала до дверей.
- Зажди, - покликав Іван. - Зрозумій, це неминуче. Не буде мене, приїдуть інші. Ти все одно не врятуєш ліс.
- Спробую, - відказала Ольга, не обертаючись. – Я не здамся.
- Невже? А схоже на те, що ви з дідусем вже здалися. Втекли від реальності до тієї хижі. Вам просто немає куди йти. Так? Ви боїтесь цього світу. Тому й заховалися в лісі.

                                                                           Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 05-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 04-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Юрій Кирик, 04-03-2016

Актуальна тема

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 04-03-2016

А що далі?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Вікторович, 01-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 01-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 01-03-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 3.1698019504547 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Північний вітер». Роман в електронних листах
Чи може бути цікавою книга, що складається із самих діалогів? Так. І ще й якою! Роман «Північний вітер» …
Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором
Книга «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором», перш за все, розкриває цікаві сторони зовнішнього …
Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …