Валентин знав, що робить погано, але не міг інакше. Він глянув на годинника, але дві стрілки – велика і мала, ще не злилися воєдино при настанні півночі. Отже, ще не час приcтупати до справи.
Він пройшовся кімнатою і глянув на картини, що густо висіли на стіні в його кімнаті. Це не були твори писані акриловими чи олійними фарбами, а звичайні фоторепродукції, проте це не зменшувало їх ваги для молодого чоловіка. Він вважав себе знавцем живопису і полюбляв похизуватися цим за першої нагоди і перед друзями, і перед ледь знайомими людьми. Звісно мав величезне бажання мати в себе оригінали, якщо не геніїв, то принаймні менш іменитих митців, навіть місцевих, але не мав на те грошей.
- Ти їсти ще будеш? – голос матері вивів його зі споглядання копій картин Далі, Пікассо, Воргола, Кін, Ван Гога та інших. – Тобі ж зараз на роботу?
- Так. Звісно, звісно, - похопився Валентин. – Через десять хвилин біжу, але їсти не хочу.
- Та тобі ж сил треба, щоб тягарі носити. Робота вантажника – нелегка справа!
- Мамо, - він зайшов до невеличкої охайної кухоньки, улюбленого царства матері, погладив сиве волосся неньки. – Ми вже руками мало носимо. За нас працює техніка, а ми лише нею управляємо.
Брехня вже не липнула до горла, як це було раніше, а текла немов повноводна ріка. Що поробиш – досвід.
- Ну то добре.
Звісно Валентин не працював ніяким вантажником. Робота була зовсім протилежна. Або, якщо подумати, та сама, лише в переносному значенні.
