Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44361
Рецензій: 86684

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Соціальна драма

Жовті чоботи, Біла гора і багато червоного

© Владислав Івченко, 28-02-2016
З самого ранку в райдержадміністрації був шухер, бо приїхав дорогий чорний позашляховик з блатними номерами Адміністрації президента. Всі ходили на ті номери дивитися, потім перевіряли в інтернеті і точно з Адміністрації. Казали, що з позашляховика вийшов дебелий дядько у дорогому костюмі. Його зустрічав сам голова райдержадміністрації Семен Григорович Полулях. Вірніше він зустрічав ще на кордоні з району. Говорили, що йому зателефонували з АП о п’ятій ранку, сказали, що гість буде о шостій. Голова зірвався, приїхав на межу району, дві години чекав, поки дорогий гість прибув. Тепер от зайшов в кабінет до голови, туди понесли каву і тістечка. Вже з півгодини там сиділи.
Всім було цікаво, чого вони приїхали. Тільки не керівнику сектора промисловості управління економіки райдержадміністрації Борису Зайченку, який був дуже засмучений. Бо проґавив чоботи своєї мрії. Ті чоботи він знайшов у єдиному в їх містечку секондхенді. Новенькі, жовті, на товстезній поліуретановій підошві, вони одразу йому сподобалися. Він їх поміряв. Вірніше поміряв один чобіт, бо в секонді все взуття виставлялося в одному екземплярі, щоб не крали. Чобіт був завеликий, аж сорок сьомий розмір, можна були коробок сірників вставити у чоботи і пальці б не впиралися. Але Борис подумав, що не страшно, якщо взуття більше за розміром. Головне, щоб не менше. Ну і коли ще в нього будуть ось такі чудові чоботи? Та ніколи! Борис зважив чобіт, бо ж секонд торгував товаром на вагу. В чоботі виявилося майже півтора кілограми. В сумі три, то виходила величенька, як для бюджетника сума. Але Борис подумав, що люди в їх містечку дрібні, ну кому знадобляться такі величезні краги? Та нікому. То варто почекати два-три дні. Кожного дня ціна буде зменшуватися і зменшуватися, аж поки Борис не купить ті чоботи майже задурно. А носить їх буде на товсту вовняну шкарпетку, а може і на дві, щоб не теліпалися на нозі. Оце так комбінація!
Борис побачив чоботи у понеділок, коли ціни були найбільші. І далі кожного дня приходив до секондхенду. Начебто щось дивився, а сам же насправді потайки дивився на чобіт, що красувався на полиці. Він був занадто прекрасний для їх райцентру. Та точно ніхто не купить, подешевшає, тут Борис їх і прихопить! Ходитиме взимку. Звісно, не на роботу, він був скромним чиновником, мусив носити непримітні черевики. Просто буде носити, гуляти вулицею і нехай всі бачать, які в нього чудові чоботи! Жовті, на довгій шнуровці, з поліуретановою, майже вічною підошвою, з нубуку, то і кремом мазати не треба! Вогонь чоботи!
Борис приходив у вівторок, приходив у середу, в четвер вже збирався купити, але подумав, що у п’ятницю буде ще дешевше, а як досі ніхто не купив, то і не куплять. Молоді в містечку було мало, здебільшого пенсіонери, а для чого пенсіонерам ось такі фасонисті чоботи? Борис відчував здобич, схожа ейфорія траплялася на рибалці, коли поплавок з швидкістю занурювався у воду. Але що можна спіймати на рибалці? Ну рибу, ну дебелу, нехай, навіть, на кілограм, але хіба її можна було порівняти з цими чоботами? Та ніколи! То Борис пішов на службу, а в п’ятницю зранку вирішив зайти і купити. Всю ніч не міг заснути, бачив то чоботи окремо, то себе у чоботах. О п’ятій прокинувся, виніс свиням, корові та курям, вмився, одягнув свій старенький костюм, узяв гроші і пішов до секонду. Той був ще зачинений, довелося почекати. Час швидко минув у солодких мріях про чоботи, ось продавчиня відчинила двері, Борис, ледь стримуючи тріумф зайшов всередину, підійшов до полиць зі взуттям, щоб схопити чоботи своєї мрії…. І завмер, наче оклунком по голові вдарений. Чобіт не було. Лежала ціла купа всілякого непотребу, але тих чудових чобіт, через які він ніч не спав, наче молодий закоханий, їх не було.
Борису аж зле зробилося, він ледь там прямо і не гепнувся непритомним. Але встояв. Надія, що може чоботи просто забули викласти на полицю? Може їх ховали, як цінний експонат? Спитав продавчиню. Вона ті чоботи теж запам’ятала, сказала, що вчора увечері купили якісь цигани. Борис аж зубами заскрипів від розчарування. Його чоботи забрали якісь цигани! Його жовті чоботи на поліуретановій підошві! З нубуку! Гади!
Він прийшов на роботу спустошений і знесилений. Всі розмовляли про київського гостя, а Борис з сумним виглядом тупив у екран вимкнутого комп’ютера.
- І все ж таки, чому вони приїхали? – дивувалися колеги. В їх глухий район і з області приїздили нечасто, що там вже казати про столицю.
- Ну, або через землю, або через ліс. – розумували далі колеги. Це було і коню зрозуміло, бо в  районі якихось інших ресурсів не було. Ані тобі багатств надр, ані промисловості. Ну, тобто, на папері промисловість була, навіть сектор промисловості в управлінні економіки був, Борис його очолював. Але окрім кількох законсервованих, тобто порізаних на метал цукрових, оцтових, консервних та олійних заводів, жодної промисловості в районі не малося. Навіть якого-небудь завалящого цеху, який би працював легально. Лише кілька підпільних лісопилок і все.  
- Так земля ж вся подерібанена. І ліс. – не заспокоювалися колеги. – Мабуть, знову переділяти будуть.
Борис нічого не чув, у вухах в нього стояв шум, в перед очима літали чарівними метеликами ті жовті чоботи. Він же міг їх вчора купити! Міг! Трошки дорожче і що? Гроші то в нього були! Так, небагато грошей, бо які там гроші у провінції. Дружина працювала у школі, він – чиновник, тобто обидва бюджетники. А старша донька вчилася у технікумі, молодша закінчувала школу. Грошей не вистачало, але ті чоботи він таки міг купити. Такі чоботи! Та в нього в житті таких чобіт не буде! Борис аж застогнав. Колеги здивовано на нього подивилися.
- Ти чого, Борю?
- Кажу, може торфом зацікавилися? – сказав аби що Борис, аби не виглядати дивним.
- Та ну, кому той торф потрібен. – махнули руками. Торф і дійсно нікому був не потрібен. Років з десять виділялися гроші на підтримку торф’яної промисловості, ті гроші швиденько пилялися, в результаті підтримка була, а промисловості не було. Але останнім часом не стало і підтримки.
Борис підвівся і підійшов до вікна. На стоянці біля райдержадміністрації стояли два позашляховика. Один – голови РДА Семена Григоровича Полуляха, який йому купила фірма, що займалася утепленням шкіл району. Утеплення те не дуже вдалося, бо часто обмежувалися просто тим, що фарбували стіни і все. Якщо і клеїли пінопласт, то два сантиметри, а не десять, як проходило по паперах. Прокуратура зацікавилася, то купили машину і районному прокурору. Хороші машини, але от у порівнянні з авто київського гостя машина голови виглядала бідним родичем.
Задзеленчав телефон. Службовий.
- Слухаю. Зайченка? Зараз буде! – колега поклав слухавку і подивився на Бориса. – Тебе викликають.
Зайченко розгубився. Цей день, що почався так погано: зникненням чудових жовтих чобіт, не віщував нічого доброго. Для чого його викликають?
- Швидко, чекають же! З Києва! – зашепотіли колеги.
Борис узяв течку з робочими документами, ручку та блокнот. Вийшов. Звісно, що хвилювався. З області приїздили, так і то лякався, а тут з Адміністрації президента, з самої АП! Господи! Він піднявся на другий поверх, зайшов до приймальні. Там метушилася секретарка Любка. Зазвичай то вона сиділа, як королева, а всі вклонялися і мусили прохальним тоном пояснювати, чому прийшли. Від Любки багато що залежало. Але зараз Любка бігала з виряченими очима, махнула рукою, щоб Борис проходив. Він постукав у двері.
- Заходь! – наказав голова, чомусь російською, хоч зазвичай розмовляв українською. Борис зайшов і побачив, як на дивані розвалився чоловік в костюмі, а Семен Григорович перед ним прислужувався, наче офіціант. – Це Борис, наш фахівець по залученню інвестицій! – голова продовжував російською.
- Доброго дня. – Борис трохи розгубився. Не знав, може вклонитися, чи от як поводитися з людьми з АП?
- Борисе, розкажи нашому київському гостю про Білу Гору. – сказав Семен Григорович. Обличчя в нього заливав піт і він страшенно хвилювався. Борис теж захвилювався, бо про Білу Гору розповідати було нічого. Ну, якесь заваляще село. Кажуть, що колись там було під три тисячі дворів, а зараз, добре якщо півсотні жилих хат залишилося. Населення - майже виключно пенсіонери, школу там закрили, фельдшерський пункт теж, дорогу до села змило кілька років тому під час повені. Зараз туди можна було проїхати лише путівцем, поки погода суха. Місцевий колгосп давно збанкрутував, земля майже не оброблялася. Були ліси, але всю якісну деревину звідти вже вирізали, залишився один непотріб. Оце така Біла Гора, що тут скажеш?  
- Розповідай, розповідай! – захвилювався Семен Григорович.
- Біла Гора входить до третьої зони наших інвестиційних проектів, розроблених… - почав було Борис.
- По-руські говори. – сказав російською гість і презирливо скривився. Борис трохи злякався, бо ж завжди читав доповіді українською.
- Ну ж бо! – підбадьорив Семен Григорович.
- Розробленої для районної програми соціально-економічного розвитку. Інвесторам пропонується виробнича база колишнього тваринницького комплексу на дванадцять тисяч голів КРС. – Борис промовляв російською доповідь, яку написав і повторював на всіх засіданнях останні років десять. Тваринницький комплекс у Білій Горі дійсно був. Колись, коли там ще був колгосп-мільйонер і його незмінний директор, Герой Радянського Союзу Пилип Дмитрович Завірюха. Той Пилип Дмитрович побудував у селі клуб на два поверхи, лікарню на три, а якось пообіцяв дояркам, що вони до ферм ходитимуть не в гумаках, а у черевичках. Доярки не повірили, а Пилип Дмитрович поклав асфальт від правління до комплексу, а там до кожної ферми і сам потім першим пройшовся в черевиках. Орел був, не зрозумів нових часів, був звільнений і невдовзі помер від серцевого нападу, потім колгосп збанкрутував, а комплекс розібрали. Повністю. Цеглу з ферм продали, бетонні конструкції розбили, витягли арматуру і здали на метал. Та що там, навіть асфальт весь здерли і вивезли. Не тільки асфальт, а й гравій, який був під асфальтом. Років за десять місце, де був комплекс, заросло лісом, так що і не знайдеш. – Також, цікавим для інвесторів може бути розвиток «зеленого» туризму та рекреації, які…
- А що стосовно надр? – перебив київський гість, дебелий, з нахабним поглядом, білою, догляданою шкірою і зніженими руками.
- Дослідження надр проводилися ще за часів Союзу. Там є поклади піску біля річки, а ще різноманітні мінерали, з яких складається сама Біла Гора. Це, це такий пагорб над селом, за яким воно і було назване. У нас був проект з кіпрськими інвесторами, які хотіли поставити там лінію по виробництву будівельних матеріалів. Інвестиції оцінювалися у вісім мільйонів гривень, планувалося створення сорока нових робочих місць. Але, на жаль, проект не був втілений у життя.
Проблеми з прокуратурою виникли.  
- Що за проблеми? – спитав гість.
- Прокуратура вважала, що територія самої Білої Гори входить до об’єктів заповідного фонду, то будівництво промислових об’єктів там неможливе. Але потім все з’ясувалося. Уточнили межі заповідного фонду і виявилося, що Біла Гора не відноситься. – розповів Борис. Насправді, прокуратура просто вимагала грошей, то присікувалася аби до чого. Отримала і заспокоїлася.
- А що там ще за скандал якийсь був, з пам’ятникам якимось? – спитав киянин. Борис здивувався його обізнаності.
- Та не скандал, просто божевільний один. – Борис зітхнув. – Нічого серйозного.
Насправді скандал був. У дружини Бориса був колега по школі, вчитель історії. Дивнувата людина, дуже захоплювався історією, замість того, що город садити та свиней порати, влаштовував розкопки в теплу пору, а в холодну сидів по архівах. Ну і от десь вичитав, що під час Голодомору у Білій Горі померло кілька тисяч народу і їх поховали у печерах, які прямо в горі були вириті. Ну і вчитель захопився ідеєю поставити пам’ятник, щоб увічнити пам’ять жертв. Справа була при Ющенку, тема була вдячна, то районна влада виділила гроші з бюджету на пам’ятник, відзвітувалися перед Києвом. Як завжди, гроші виділили, але десь вони по дорозі розчинилися, як і не було. То на горі поставили просто дерев’яний хрест з табличкою, що там буде встановлений справжній пам’ятник. Вчитель ходив по кабінетах, вимагав, щоб пам’ятник таки був. Гроші знову виділили і знову розікрали. А тут ще обрали Януковича, при якому про Голодомор краще було не згадувати. Вчитель намагався привертати увагу, а його звільнили, щоб не заважав. А тут ще з’явився інвестор, який хотів Білу Гору розробляти. Якийсь нардеп, зі зв’язками в Києві. Ну і той пам’ятний хрест заважав. То його спиляли, наче й не було. Вчитель почав писати скарги в область і до Києва, поставив намет на горі, погрожував не дати працювати техніці. А потім знайшли бідолаху у ріці. Так, наче втопився. Ну, прикре самогубство, буває. Пригнали техніку, почали роботи, а потім в інвестора почалися неприємності. Син Януковича в нього бізнес забрав і все на цьому зупинилося.
- А ще кажуть там нещасний випадок якийсь був? Коли техніка приїхала. – спитав киянин. Борис почервонів.
- Не чув про таке. – сказав він. Випадок був, з жертвами, але ніде офіційно не проходив. То звідки цей киянин знав?
- Підійди. – наказав киянин.
- Що? – розгубився Борис.
- Підійди! – аж підштовхнув його Семен Григорович.
Борис ошелешено підійшов, киянин вдарив його ногою у живіт. Борис зойкнув і скрутився.
- Брехати ти не вмієш. Розповідай. – грубо сказав киянин.
- Борю, розповідай! Все розповідай! – захвилювався Семен Григорович.
Бориса ось так ще не били. Ну, ногою. Кулаком – було, попередник Семена Григоровича був гарячкуватий, то міг вдарити в обличчя. Але щоб ногою! Борис подумав, що якщо зараз щось викине, то його ж звільнять. Точно звільнять. І дружину можуть звільнити. Як їм потім жити? У райцентрі роботи немає!
- Кажи! – прошипів киянин. – Чи ще вдарити?
- Не треба. – прошепотів Борис. – Нещасний випадок. Троє робочих загинуло. Роботи призупинилися, а потім інвестор втік до Ізраїлю. Ну і все.
- Що за нещасний випадок?
- Кажуть, що прокляття якесь. Я точно не знаю, я ж по економіці, а це культура, може духовність. – Борис закивав. Насправді люди говорили про невпокоєні душі загиблих під час Голодомору, але хто б у таке повірив?
- Ну що, їдьмо, подивимося. – сказав киянин. І вже на сходах додав: - Треба буде попа узяти. Про всяк випадок.
- Так, візьмемо отця Іона. Він нам будівлю райдержадміністрації освячував. – кивнув Семен Григорович. На те освячення з кожного співробітника РДА узяли по 75 гривень. По 75! Борис це добре запам’ятав.
- Забери його і їдь за мною – сказав киянин. – А ти дорогу показуватимеш. – звернувся до Бориса. Той перелякано подивився на Семена Григоровича.
- Сідай, сідай. А я наздожену! – сказав голова РДА.
- На заднє. – вказав киянин.
Борис сів до салону, оббитого шкірою. Наче в якийсь царський палац потрапив. Водій рушив, Борис пояснив, як виїхати з міста. Думав, чи попереджати, що до Білої Гори дорога погана? Бо ж можуть там машину зламати. А машина дорога. Але не наважився говорити про погані дорогі. Це ж, наче, в город Семена Григоровича камінь.
- А що ті інвестори, кіпрські, встигли зробити? – спитав киянин.
- Тільки пригнали техніку, як все зупинилося. Хіба що дороги встигли метрів сто зробити.
- А що туди дороги немає?
- Та справа в тому, що річка розливається, під час повені дороги сильно пошкоджуються, не вистачає бюджетних коштів на їх ремонт. - озвучив Борис офіційну версію. Насправді ж гроші пиляли. Левову частку ще десь в Києві, потім значний шматок з того, що залишилося, в області. До району доходили копійки, які забирав Семен Григорович, який поставив свого кума керувати райавтодором. Хоча чим там керувати було, якщо з техніки малася лише службова машина директора. Ото такі дороги і були.
- А що це у вас таке запустіння? Поля не засіяні, доріг немає?
- Я промисловістю займаюся та інвестиціями, а не сільським господарством. – знизав Борис плечима. Як тут було поля засівати, коли земля так собі, доріг немає, а ще Семен Григорович за кожен гектар хотів отримувати в доларах. Крупні компанії не лізли в цю глушину, а місцевих фермерів не було.  
- Скільки у вас в районі населення?
- Двадцять сім тисяч. – доповів Борис. Насправді навряд чи жило і двадцять, бо всі, хто міг, роз’їхалися працювати, хто до Києва, а хто і закордон. Борис би теж поїхав, але хто б він там був? Помагай на будівництві? Чи посуд мити? А тут все ж таки поважна людина, керівник сектору, в піджаку ходить. Міг би і зовсім у чоботах, у жовтих чоботах! Якби не проґавив. Борису так прикро стало, що ледь не проминули потрібний поворот.
- Тут ліворуч!
- А по джіпіесу прямо. – сказав водій.
- Ну, джіпіес думає, що там дорога є, а там її немає. Полями треба. – пояснив Борис.
- Їдь, як каже. – сказав киянин, водій узяв ліворуч.
Киянин узявся дивитися на планшеті мапу місцевості, порівнював з тим, що бачив навколо.
- А ось тут трансформаторна позначена. І де?
- Розікрали. – зітхнув Борис. – І лінію на вісім кілометрів зрізали. Примотали до трактора дріт і зірвали.
- А ось тут цегляний завод. – киянин здивовано дивився на хащі.
- Розібрали. Глину ще самотужки добували, але потім засипало одного і припинили.
Виїхали, нарешті до Білої гори. Саме село під пагорбом було.
- А де лікарня і школа? – спитав киянин.
- Закрили їх в цілях економії бюджету. Ну а як закриваєш заклад, то все в нас вмить розкрадають. На цеглу. Такі люди. – Борис знову зітхнув.
- І куди цеглу дівають? Все розбирають, а нічого не будують.
- В область везуть в Оклункові багато будинків з нашої цегли зроблені. – пояснив Борис. Він і сам кілька відпусток провів за розбиранням цегляних споруд. А що, то на випускний доньці треба, то теля купити, то ще щось. На саму зарплату не розбіжишся.
- Як на гору заїхати? – спитав киянин.
- На гору? – здивувався Борис. – Ніяк. Немає дороги, там же бачите, які схили прямовисні.
- Ну добре, тоді пішки підемо.
- Не треба. – Борис закрутив головою. – Там і стежок немає. Впасти можна, розбитися.
Киянин на його слова і уваги не звернув. Заїхали в село, в якому буяли чагарники на місці розібраних хат. Вискочили на площу, де колись була церква. Потім її висадили в повітря, з цегли побудували Будинок побуту. Той будинок простояв до дев’яностих, потім його почали розбирати і розібрали б, але в одному крилі влаштували церкву. Деякий час, навіть батюшка тут жив. Але пастви мало, заробіток малий, то поїхав батюшка, тепер приїздив лише на похорони, бо народжень чи весіль тут не траплялося. Приїздив, якщо забезпечували транспорт, бо доїхати сюди було складно.
Двигун авто заревів, бо в’їхали велику вічну калюжу в тіні розлогих верб. Проїхали, машина була потужна. Дісталися до схилів гори, зупинилися. Водій виліз, щось узяв з багажника. Борис, як побачив, то аж затремтів. Бо водій подав киянину красиві жовти чоботи! Майже такі, які Борис хотів купити. Новенькі, гарненькі! Киянин зняв дорогі черевики на тонкій підошві, одягнув чоботи і вийшов з авто. Борис теж вийшов, не міг відірвати погляд від тих чобіт.
- Ходімо. – сказав киянин. Водій підштовхнув замріяного Бориса. Той подивився на схили Білої гори.
- Те не треба туди ходити.
- Треба. – киянин, навіть, не озирнувся. Водій підштовхнув Бориса. Водій був у двічі ширший, Борис не наважився чинити спротив.
- Там, просто, небезпечно. – попередив Борис. Киянин показав йому пістолет.
- Не бійся, розберемося.
Вони почали дертися вгору. Схили і справді були круті. То першим ліз водій, який допомагав собі ножем. Потім спустив мотузку і киянин з Борисом вже трималися за неї. Приїхав Семен Григорович з отцем Іоною. Киянин з ними привітався і наказав лізти за ним. Полізли. Обидва були немісцеві, про Білу Гору нічого не чули.
Хвилин за двадцять таки вилізли на верхівку пагорба. Звідти відкривалися чудові краєвиди. Онде ріка, за нею луки та ліси. Киянин витер піт і роздивлявся цю красу у бінокль. Отець Іона, високий та тлустий, з пишною бородою, втирав піт. Семен Григорович тримався рукою за серце.
- А це що? – киянин підійшов до дерев’яного хреста, вкопаного у землю. – Ваше? – спитав у отця Іона.
- Ні, ми такого не встановлювали і не освічували. – запевнив священик, що був благочинним у районі. Розмовляв теж російською.
- Це пам’ятник жертвам Голодомору. – пояснив Борис, який сам все дивився на чоботи киянина.
- Мабуть, при Ющенко ще встановили. – сказав Семен Григорович.  
- Філаретовці поставили. Вони при Ющенку всюди лізли. – невдоволено сказав отець Іона.
- Кажуть, тут прокляття якесь, на цій горі. Прибрати його зможете? – спитав киянин у панотця.
- Яке ще прокляття?
- Ну, що тут невпокоєні жертви Голодомору. – тихо сказав Борис.
- Та які там жертви! – отець Іона махнув рукою. – Треба розуміти, що Господь просто так випробувань не надсилає. А лише за гріхи. Ото і тоді послав. Бо стали церкву розкольницьку підтримувати, то Бог і наказав. Цей урок зрозуміти треба і більше помилок подібних не робити. А вони все про цей Голодомор торочать і філаретовців звуть. Ото Господь і знову карає! Війною тепер!
Киянин знову подивився навколо у бінокль.
- В селі людей багато? – спитав.
- З півсотні. – доповів Семен Григорович. – П’ятдесят чотири, якщо точно, я в сільського голови дізнавався.
- Треба буде їх виселити, щоб не заважали.
- Треба, виселимо! – кивнув Семен Григорович. Сам подумав, що це ж треба буде створити переселенський фонд у бюджеті, а де фонд, там і руки погріти можна.
- Дорогу за бюджетні кошти зробите. Субвенція з державного бюджету прийде. – продовжував киянин. – Ось там, де школа була, цех побудуємо.
- Може і капличку також? – спитав отець Іона.
- Може і капличку. – кивнув киянин. Прибрав бінокль, помітив погляд Бориса на чоботи. – Що вирячився?
- Вибачте. – Борис відвернувся. Точно такі самі чоботи! Дорогі, мабуть! А він же їх за двісті гривень міг купити, за двісті!
- Ну що, отче, почитайте тут молитви, очистіть місце. А хрест прибрати. – наказав киянин. Водій з Семеном Григоровичем почали валити хрест. Але він був міцно вкопаний.
- Що став! – гримнув киянин і дав такого копняка, що Борис аж покотився. Підхопився, струснув пил. Перелякано подивився на киянина.  – Що вирячився, допомагай їм!
- Так. – Борис підбіг і утрьох вони хрест почали розхитувати.
- Раз, два, три! – командував Семен Григорович, який хотів показати, що дуже старається. Хрест хитався, а потім завалився і впав. Борис теж впав. Підвівся. Знову помітив чоботи киянина. Ну точно такі ж! Мабуть, дуже дорого коштували, а він міг їх купити задешево! І не купив, дурень такий! А як би у тих чоботах було зручно ходити! Та всі б на нього дивилися, заздрили! Золоті чоботи!
- Отче, молитву прочитайте. Щоб тут не було всякого. – сказав киянин. Не просив, наказував. Отець Іона почав читати. По дорозі Семен Григорович встиг пообіцяти благочинному освячення всіх бюджетних закладів району. А це добрячий шматок: школи, лікарні, клуби, музей. На місяць роботи. Усюди зберуть гроші з трудових колективів, а також з відвідувачів. Хороша сума, якраз вистачить, щоб заплатити в єпархію за перевід в багатший район. Отець Іона старанно басив молитву і осіняв все наперсним хрестом.
А Борис ніяк не міг відірвати погляд від чобіт. Звісно, що до поросяти чи корови, або на город він в них не ходив би. От коли мороз, пройтися по сніжку до магазину, або в гості до кума. Ох як всі на чоботи дивилися б! І міг же купити, міг, міг! Борис стало дуже прикро, він скривився. І отримав ляпасу від киянина.
- Ти що тут кривишся? Може не подобається щось? – спитав той.
- Ні, ні. – закрутив головою переляканий Борис.
- Ти оце припини! Припини! А то звільню! – гримнув Семен Григорович.
- Я не кривився, не кривився. – злякався Борис і спробував якось вивернутися. – Я просто згадав!
Він аж закричав і відчув, як у нього серце забилося в радісній ейфорії.
- Про що згадав? – спитав киянин.
- А тут є дещо, зараз. – Борис став на місце де стояв хрест, потім подивився на сусідній пагорб і відрахував в тому напрямку десять кроків. Ці його дії викликали цікавість, навіть отець Іона замовчав.
- Читай! – гримнув киянин і священик далі читав.
- Ти що робиш? – пошепки спитав переляканий Семен Григорович, коли Борис впав на коліна і став голіруч ритися в піску.
- Зараз, зараз! – Борис вже вирив яму сантиметрів двадцять завглибшки.
- Прибацаний? – спитав киянин.
- Припинити! Зайченко, припинити! – закричав Семен Григорович. А Борис наштовхнувся рукою на щось тверде.
- Ось! Є! – він ще трохи викидав піску і вдарив кулаком. Там щось загуло.
- Що це? – зацікавився киянин.
- А це від інвесторів залишилося. Розкоп. – сказав Борис і мимоволі подивився на чоботи. – Залізним люком закрили.
- Відкопуйте! – наказав киянин. Семен Григорович охоче впав на коліна і почав рити. Охоронець теж нахилився і вигрібав пісок своїми великими долонями. – І ти теж!
Киянин подивився на отця Іону, той подивився на Семена Григоровича, який закивав. Священик зітхнув, підійшов, став на коліна і рив з усіма. Руки в нього були короткі, долоні ніжні, з догляданими нігтями. Одразу видно, що ані дров не рубав, ані картоплю не копав, ані у худоби не чистив, на всьому готовому жив. Борис би відчув до панотця неприязнь, але всі думки його були зайняті чоботами. Жовтими, з нубуку, на поліуретановій підошві. Та їм зносу не буде, тим чоботам!
Вони звільнили від піску металевий люк, на якому висів замок.
- Відчини. – сказав киянин водію. Той спробував зламати замок, але не вийшло. Тоді узяв пістолет. Водій був теж озброєний. Прицілився, вистрелив, збив замок, відчинив люк, присвітив ліхтариком.
- Що там? – спитав киянин.
- Та яма якась. – сказав водій.
- Злазь, подивився.
Водій заліз у яму з пістолетом і ліхтариком у руці.
- Тут хід якийсь! Під землю! – доповів водій.
- Злазимо, подивимося. – сказав киянин. – Ви теж. – він подивився на Семен Григоровича і отця Іону, потім на Бориса. Всі закивали. Полізли. Спочатку голова РДА, потім панотець, далі мусив лізти Борис.
- А там вони документацію сховали. – Борис показав киянину за спину. Той озирнувся, не чекав жодної небезпеки. А Борис схопив його за комір і різко смикнув, фактично вкинув у люк. Киянин гепнувся туди, залаявся, а Борис зачинив люк.
- Ух падло! Уб’ю! – заверещав киянин. – Штовхнув мене!
- Борьку, звільню! Звільню гада! І дружину твою! – заверещав Семен Григорович.
А Борис почав стрибати на люку, від чого той загудів.
- Прокидайтеся, прокидайтеся! – закричав Борис щосили. В нього був гарний голос, Борис колись співав в клубі при Палаці культури, поки клуб не розігнали з причини економії бюджетних коштів, а сам Палац приватизував тодішній голова райради. І розібрав на цеглу.
- Відчини люк, скотиняко! – волав киянин.
- І доньку твою з технікуму відрахують! – лякав Семен Григорович.
- Побійся Бога! – доєднався отець Іона.
Водій спробував відчинити люк, підняв його на кілька сантиметрів, але Борис стрибнув і люк зачинився.
- Час помсти настав! Піднімайтеся! Комуняки та кацапи прийшли! Візьміть їх! – Борис підстрибував і щосили гилив ногами у люк, від чого той гримотів наче величезний барабан.
- Пристрель цього прибацаного! – крикнув киянин. За кілька секунд постріл, ще один. На люку стало видно дві маленькі вм’ятини. Кулі не пробивали товстий метал.
- Піднімайтеся! Вони вбивали вас, а ви вбийте їх! Помстіться! – волав Борис і далі гилив ногами у люк. Він стрибав с зачиненими очима і уявляв ті жовті чоботи.
- Відкрий, інакше голову відірву! – кричав киянин.
- Боря, я тебе так звільню, що ти і пенсії не отримаєш! Я тебе посаджу, гада! – пригрозив Семен Григорович.
- В пекло потрапиш! – верещав отець Іона.
А водій намагався підняти люк. Але не міг.
- Що це? – несподівано спитав киянин і Борис припинив стрибати і гупати.
- Ви прийшли! Прийшли! Прийшли! Беріть їх! – сказав Борис.
Тиша.
- Що це? – киянин заверещав. Виявляється, він міг і лякатися, дуже, навіть, добре вмів. Постріли. Вереск Семена Григоровича і отця Іони.
- Вбивайте їх, як вони вбивали вас у Голодомор! – закричав Борис.
- Ми ні до чого! – заволав Семен Григорович.
- До чого! Ви, Семен Григоровичу, були у комуністичній партії! Ви – комуняка! – гучно сказав Борис.
- Я вийшов, я партквиток спалив!
- Комуняка! – повторив Борис. І тут пролунав страшний крик. Так людина може кричати лише перед смертю.  
- Я – священик! Нас теж тоді вбивали! Я – священик! – тоненьким голосом сказав отець Іона.
- Московський поп! Він подвійний тариф вимагав за панахиду у День пам’яті жертв голодоморів! І казав, що хохли самі винні, що це їм покарання за підтримку розкольників!
- Не казав! У мене прізвище – Соченко, я сам хохол! – закричав священик.
- Зрадник! А хто про Руський мир проповіді читав! Хто Сталіна вихваляв! – загримів Борис.
Страшенний крик панотця пролунав у підземеллі і різко урвався.
- Мужики, я ж свій, я з Києва! – сказав киянин.
- А цей пес нашою українською мовою зневажає! Тільки кацапською балакає!
- Мужики, я з Адміністрації президента! Хочете, я вам тут пам’ятник поставлю! – киянин несподівано закричав українською. - Дорогу сюди прокладу! Будемо зі всієї області школярів звозити! Все, що завгодно!
- А ще він хотів Білу Гору зрити, а село з землею зрівняти! Комуняки Білу Гору трощили, а цей корупціонер остаточно знищити вирішив! – крикнув Борис.
Кілька пострілів і пролунав вереск киянина. Теж урвався різко. Далі пролунали постріли, мабуть, водій намагався відстрілюватися, лаявся вголос, а потім закричав, як перед смертю.
Потім щось намагалося вилізти з люку, але Борис вставив залишки замка у петлі, тримав.
- Ні, не можна, не можна, рано ще, не час. – шепотів перелякано. Воно постукало у люк і затихло. Борис почекав з годину. Потім відчинив люк, подивився. Обережно спустився. Метра чотири вниз іржавою залізною драбиною. Потім коридор в бік. Присвітив своїм телефоном, узяв ліхтар водія. Всі стіни були у крові, кілька обгризених кісток лежало на підлозі. Помітив чоботи. Узяв їх і поліз на гору. При світлі побачив, що чоботи були всі у плямах, але не страшно. Вилив зсередини кров, витрусив шматочки м’яса та кісток. Скинув свої черевики, взувся. Чоботи були, наче влиті. Борис кілька разів підстрибнув, пройшовся, потім почав загрібати чоботами пісок на люк. Зарив і пішов геть. Дивився на чоботі не міг нарадуватися. А кров, що кров, відмиє.

(Оповідання було написано для конкурсу "Зоряна Фортеця-2016").

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Сподобало. Ура!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Валерій, 04-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 03-03-2016

Прикро читати таке!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 01-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 29-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 28-02-2016

Супер!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надія, 28-02-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.25741100311279 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Що це за дитячі книги з різними витребеньками?
На українському книжковому ринку досить багато якісної спеціалізованої літератури для дітей. Хочемо …
Вікторія Авеярд «Багряна королева»: зрадити може будь-хто [рецензія]
У жанрі фентезі регулярно з’являються новинки, варті уваги. Одна з них — серія «Багряна королева». Дебют …
«Глінтвейн дорогою на Говерлу» Василя Карп’юка [рецензія]
Нова книга прозаїка та поета Василя Карп’юка потішить спраглого до спокою та забуття, втомленого містом …
«Історія — готовий список сюжетів, сідай і пиши», — Роксана Тимків
Фото: Степан Поліщук. Роксана Тимків — молода українська письменниця. На цьогорічному Форумі видавців …