Скільки їх, тих фото, тепер. Вони наповнюють все. Стікаються з цифровиків, мобільників, планшетів, губляться у бездонних глибинах комп’ютерної пам’яті, виринають хвилями у соцмережах.
Стерти б те усе. Ага. Зась. Кожна наче тримається за тебе невидимими нитками. Як і ті, що на папері, у пожовклих альбомах.
Пам’ять стає все коротшою, фрагментарнішою. Кожна світлина – мить життя. Стерти б. І наче не було. Ніби себе стерти. Одна подія. Інша. Як ліхтарики гаснуть десь всередині. Зникаєш безслідно. Гаснуть очі.
Невже справді залишаємося лише у чужих спогадах? Хіба тільки так?
А інакше зникнемо. Без сліду? Мов не було?
