Так от.
Авто плавно підкотило до підстаркуватого будинку з п’ятьма поверхами. Павло грюкнув дверима, вилізши заздалегідь з салону і, зачинивши машину, озирнувся.
Було літо.
Хлопчаки весело грали в футбола. Дівчатка гралися ляльками, уявляючи себе маленькими мамами, та по-дитячому вирішуючи дорослі проблеми.
«Не спішіть дорослішати! - Майнуло в голові Павла. – Адже дитинство – благословенна пора! І незчуєтесь, як воно мине…»
Він пройшов понад будинком до потрібного під’їзду, хвацько буцнувши дорогою м’яча, якого хтось з «футболістів» необачно сильно вдарив.
«От бешкетники!» - подумав Павло.
Біля під’їзду сиділи бабусі.
— Доброго дня, бабусі! – привітався Павло.
— Доброго здоров’ячка! – привітались бабусі.
— Як у вас справи? – запитав Павло.
— Гарно, сину, дякуємо, — відповіли бабусі.
— А чи тут живе Семен Підлященко? – поспитав Павло.
— А тут! – відповіли бабусі.
— Дякую! – сказав Павло.
— Будь ласка! – сказали бабусі. І додали: - А тобі ж, сину, навіщо він?
— Справа у мене до нього. – Відповів Павло і, гордо випнувши груди, доповів: - Я, бабусі, міліціонер! Тобто, полісмен.
— Ніхуя собі, - сказали бабусі.
— Атож! – вигукнув Павло і аж зашарівся. – А скажіть, бабусі, який код до вашого під’їзду? А то ж, не зайду.
— Два, трі, шесть, дєвєть, трі наля! – наспівала одна з бабусь!
— Рєклама лучшая твая! – підхопила інша.
— Ви що? – аж розсердилась одна з бабць. – Знайшли час жартувати! Не слухай їх, сину. Код – 6738.
— Дякую Вам! – мовив Павло, набрав необхідну комбінацію і увійшов до під’їзду.
У під’їзді під’їздом не пахло. І на стінах не було матюків. І ніхто не спав у риглях.
Не цікавий, словом, під’їзд.
На четвертий поверх підійматись довелось пішки. Гадаю, вже всі зрозуміли, чому – бо будинок мав, та й досі має, п’ять поверхів.
Дзвінок. Двері.
«Що чекає мене за ними? Розгадка таємниці, чи розчарування? Боже одкровення, чи розчарування? Черговий чай з коржиком, чи розчарування?»
- Хто там?
- Міліція! Тобто, поліція!
- А вам кого?
- Семена!
- А нащо?
- А Ви – Семен?
- Може бути.
- Відчиніть, будь ласка, маю до Вас кілька питань.
- Заждіть хвилику, я неодягнений!
- Звичайно-звичайно.
- А суньте корочку в очко, будь ласка!
- Як Вам буде завгодно.
- О, то Ви дійсно пан поліцмейстер! Та ще й апостол!
- А то ж!
- Прошу пана!
У відчинених дверях з’явився Семен. Від нього аж війнуло Семеном, тому Павло навіть не сумнівався, що це – Семен.
- Здрастуйте, Семене!
- Здрастуйте, Павле! Проходьте!
- Ви такий люб’язний!
- Ну а хулі.
Семен зачинив двері.
- Чаю?
- А чом би й ні!
- А в мене саме чайник закипів! І – ой! – якраз пампушки витягати з духовки треба! Люблю, знаєте, сісти та з’їсти кілька пампушок!
- А мені більше до смаку м’які французькі булки! Та з чаєм!
- О, та Ви – гурман!
- Професія зобов’язує!
- Ось. Сідайте.
- Дякую. Дозвольте висловити своє захоплення жоржиною у Вашій петлиці.
- Ви мене соромите!
- Я, власне, чому прийшов. Чи знаєте Ви Микитенків?
- Петровича з Іллівною?
- Угу.
- Угу.
- Звідки?
- Ну, я в соцслужбі працюю. Ходжу їм там їсти варити, ще що. Двічі на тиждень – у вівторок, п’ятницю й четвер.
- Так от вони мертві.
- Та ну!
- Та да.
- І чо?
- А хз. Він повішений, а вона в крові своїй з раною від ножа біля холодильника.
- І хто кого?
- Дик, в тому вся й справа, що він умер раніше, а ножа ми не знайшли.
- То хтось убив.
- То ж да.
- І хто? На мене думаєте? То хуй вам! То не я! Коли вони?
- Ну, десь між ніччю і ранком сьогодні.
- Ха! Я вчора після того, як від них пішов, з Машкою тойво до ранку! Прийшов дві години як. А вони ж уже були того - так? - то ви мені тут не ля-ля. Машка може підтвердити.
І розказав Семен Павлу прикольну оповідку про те, що Микитенки були хорошою парою. Він її любив. Вона його. При чому, навіть після того, як він в маразм упав. Дійшло навіть до того, що Петрович відкрив у собі талант фігурного пердіння, чим часто розважав Іллівну та всіх, хто заходив, виграючи мелодії молодості. І добре б, якби дійсно гарно пердів, а то ж ні – тужиться, аж очі на лоб вилазять, а виходить, що або тонко-тонко бздоне, але вгатить так, що аж штани репаються. Це точно поможе слідству, думав Павло, уявляючи, як повішений вночі Петрович, зібравши людей, оголошує кавер на «Ніч яка місячна», а потім пердить з таким виглядом, наче оркестром диригує, а всі плещуть і кричать «браво біс!» і от їй-богу, хто після цього в маразмі? Власне, це була більша частина розповіді Семена, в якого ми так вчепились, хоч і не варто, бо Олегович був таки правим – Семен виявився тупим, хоч і пампушки пік.
Правда, казав він, їздив Петрович не в Єгипет, а дуже навіть кудись під Київ і знайшов там якесь золото. І так, ділитись не схотів. І звісно ж, ніфіга його не витратив. І само собою, саме на ці гроші синуля втік до Італії. Коли Петрович був при чистому розумі одного разу, ну, чи абсолютно навпаки, то розказав таку прикольну штуку, що знайшов частину скарбу якогось банку десь у Згурівському районі, сховав його і почав потихеньку збувати на чорному ринку, щоб не викликати підозр КГБ. Такі от справи.
- Коли що, я з вами ще зв’яжусь.
- Звісно. Давайте, я Вам пампушок з собою загорну?
- А давайте! – Сказав Павло, вийшов з будинку і дав по пампушці бабі Ірі, бабі Зіні, бабі Олі, бабі Каті, діду Ігорю, бабі Марині, Іванку, Петрусю, Дарійці, Микитці, Всеволодчику, Ростиславці, Іннусі, Вікусі, Зорянці, а Вовчику не дав, бо скінчились, сів ув автомобіль і поїхав до відділку, щоб почитати, що ж таке знайшов Петрович за непідтвердженими словами Семена, замість того, щоб поїхати провести допит молодих.
