Соковита свіжа зелень. Жовті кульбаби на траві немовби оздоба барвистого килиму. Яскраво світить сонце. Воно ще не палюче, а лагідне й голубляче. Приємним теплом огортає плечі, руки, ніжно торкається обличчя.
Із двору виходить Тетяна Андріївна і, спираючись на дві палиці, прямує до колодязя. У руці ще якимось чином тримає відро. Пересувається без поспіху, проте впевнено. Назад вона теж буде йти повільно: зробить кілька кроків, потім підставить наперед відро з водою, відтак ще кілька кроків. І так аж до свого будинку. Добре, що колодязь навпроти двору.
Наталя пам’ятає її ще молодою. Вона тоді працювала вчителькою в Херсоні і кожного літа приїздила до матері в село. Була гарна: ставна, висока, з пишним темним волоссям. Мала надзвичайно красиві сукні, елегантні на високих підборах черевики, красиву зачіску на гордо піднятій голові. Тепер – це немолода й хвороблива жінка, найбільше потерпає від болей в суглобах.
Наталя хапає відро і теж прямує до колодязя. Не тому, що їй потрібна вода, Ні, вона вже собі наносила. Он, гріється на сонці в балії, у відрах, у ночвах – буде на полив квітів та грядок. Просто хоче допомогти сусідці. Однак це нелегко. На всі її спроби те зробити, Тетяна Андріївна завжди рішуче каже: «Ні, я сама впораюсь». Одного разу Наталя вже майже перехилила своє відро над сусідчиним, як тут Тетяна Андріївна сердито сказала: « Не треба, я все одно виллю ту воду на землю». Це було дивно і, що там таїтися, дуже образливо – допомогти ж бо прагнула щиро, від усього серця. Тому й не могла відповісти нічого на запитання Володимира, сусіда по городу: «Що воно ото за людина така ваша Тетяна? Хотів піднести відро, то там як розкричалася, що просто жах!»
Тетяна Андріївна вже була біля колодязя. До неї підійшли двоє. То були молоді хлопці: один – син місцевого священика, другий – його товариш. Вони, очевидно, мали намір допомогти жінці. Коли Наталя наблизилася до колодязя, юнаки вже відходили, з подивом розводячи руками.
– Ні, чи ви бачили таке? – то Тетяна Андріївна до Наталі. – Вони мені кажуть: « Бабусю, давайте ми вам допоможемо».
– Ну, і хай би, – відповідає Наталя. – Молоді хлопці, що їм те відро води витягти.
– Я що, стара баба, що мені треба помагати?! Мені що, може, шістдесят вже, що вони «бабусю» на мене?! – наростають децибели в її голосі.
– А…, вибачте, будь ласка, скільки вам, якщо не секрет? – запитує Наталя.
– Мені? – перепитує жінка. – П’ятдесят дев’ять, – з почуттям гідності відповідає вона.
