| © Роман К, 23-02-2016
|
Коли Павло прокинувся вперше, то дуже голосно закричав, вимагаючи уваги. Яка тут же була йому надана люблячою жінкою. Вона пригорнулась до нього, від чого стало тепло й приємно. Тому він вирішив поспати ще.
Коли Павло прокинувся вдруге, то мама тицьнула йому під носа повістку до військкомату і сказала, що або він іде вчитись, або іде в армію. Вчитись не хотілось, але в армію не хотілось ще дужче. Тому він вирішив вступити до ВУЗу, після чого подумав, що незле було б ще трохи поспати.
Коли Павло прокинувся втретє, то вирішив поспати трохи ще, але сонце світило так яскраво, що він зрозумів: засне ще раз – і прокинеться вже ввечері, так і не побачивши дня. Тому він вийшов на кухню, де побачив звисаючого зі стелі батька. І якщо хтось, уже добряче начитавшись моїх текстів, вирішить, що зараз буде щось на кшталт: «Батько, вхопившись за пригвинчену до стелі перекладину, весело висів на ній, подібно до ковбаси, випрамляючи спину», то обломіться - батько, зачепившись шиєю за зашморг, прив’язаний до пригвинченої до стелі перекладини, весело висів, подібно до ковбаси, зламавши шию. А мати, з діркою від ножа в грудях, лежала в прикольній позі біля відкритого холодильника в калюжі крові.
«Цікаво, чому не навпаки?» - стало першим, про що подумав Павло дивлячись на цю ідилію.
«Дякувати Богу, мої батьки зараз мирно сапають картоплю на дачі, а я - ні» - стало другим, про що подумав Павло і попросив збігати когось по каву, поки він складатиме опис місця злочину.
Звісно, що перш за все, почали відпрацьовуватись очевидні версії. І звісно ж, вони нічого не дали.
Версія про те, що Петрович зарізав Іллівну, а потім і сам повісивсь, не спрацювала, бо експертиза встановила, що коли Іллівна ще зарізẚлась, Петрович вже хвилин п’ятнадцять, як був мертвий.
Версія про те, що Іллівна або сама повісила Петровича, або довела, або уже застала таким, а потім самозарізалась, могла працювати лиш до моменту зарізання – ножа не знайшли ніде. Навіть в околицях будинку та тих місцях його самого, куди мали право дотягнутись.
Відбитків пальців не було. Зламу – теж. Отже – єдиний син.
Але міграційна служба надала інформацію, що за п’ять днів до він виїхав до Італії, що підтвердила вже італійська міграційна служба.
І тут Павло побачив, що в кімнаті з телевізором напів-розгардіяш.
Але баба Оля, яка числилась штатною подругою Іллівни і яку привели в якості понятої, сказала, що то такий порядок, і що так було завжди.
А що ще сказала баба Оля, то це те, що до старого Петровича вчащав один кучерявий молодик Семен. Мабуть, вчитись, казала вона, адже ж Петрович наш – ого-го! – колись в університеті історію викладав! То це, мабуть, хлопець приходив якусь роботу писати, чи до екзаменів готуватись. Бо ж Петрович наш – голова! Він Іллівні не дуже розказував, що в нього там за справи, а вона, знаючи чоловіка, не дуже й нав’язувалась. Ходить собі Василь і ходить. Який Семен? А-а-а-а… Ну, чи Семен. Хіба ж я пам’ятаю? Іллівна казала, що Семен… чи Василь… чи ще як. Яка різниця? Так от, Петрович Іллівні не казав, чого той кучерявий ходить. Ну, казав, що діло є. Але яке – не казав. Бо Іллівна не питала. Тому що знала – Петрович все-одно не скаже. То що, це Василь зробив? Ай-я-яй… Ото пускай чужих у дім, ага.
Логічно, що цей Семен чи Василь став якою-не якою, але зачіпкою. Але його треба ж було знайти.
Ще кілька опитаних казали, що так, приходив часто до Петровича якийсь кучерявий. Та ні, казав Олегович, з яким Петрович любив позгадувати, яке вчитись? Петрович все життя історію КПРС викладав, а кому вона зараз треба? Цей кучерявий взагалі дурак – ніде не вчився, то у соцслужбі працював, тому ходив їсти там готувати, підлоги мити, ще там що. А Іллівна сказала Ольці, що вчитись, щоб та конспіраторка галділа менше – коли до Вікторовича почала дівчина із соцслужби ходити, то вона всі вуха йому продзвеніла, що це стерво малолітнє хоче діда на той світ звести і квартиру на себе оформити, вона таке в новинах бачила. А Вікторович наслухався – і відмовився від дівчинки. Тому й сидить голодний і немитий – жінки нема, а ніхто й не приходить. Тому Іллівна і збрехала Ольці – щоб та на мізки не крапала. Це вже сусідка Петровича Марина сказала, поки 3-річна доця в іншій кімнаті знайшла ножиці і, доки мамця не баче, заповзялась пальця собі відрізẚти та Марина вчасно побачила і повезла малу дуру, як назвала через це свою кровинку, до лікарні, хоча Павлу здалось, що дуже навіть навпаки.
І поки у відділку шукали цапа, який би подзвонив до соцслужби, аби дізнатись, як ж таки звуть кучерявого, Павло ходив від квартири до квартири, тицяв посвідчення і питав про вбитих.
Відчиняли не всі, а хто відчиняв, то казали щось не дуже зрозуміле, бо мало хто з ними спілкувався, а тепер чогось боялись, хоч цікаво і було. І коли стало зрозуміло, що ножа нема, Павло сидів на черговій кухні, намагаючись скласти в голові хоч якусь картину, доповнюючи новими свідченнями. Та як виявилось, скласти щось одне з певної замкнутості вбитих, кучерявого, якого тільки дідьком не називали, бо Іллівна всім різного понарозказувала, з чого випливало, що, певно, з головою вона ладила не дуже, а от Петрович – молодець і красень, академік, якого ледь в космос не відправили, та американці зробили так, щоб першим на орбіту вийшов їхній шпіон Джордж Гагара, який кіношно посміхався, бо якби був першим Петрович, то вони б там всі перестрілялись, бо це б означало, що соціалізм тепер аж у космосі, їй-богу, таке у «Тайнах вселєнной» написано, от я вам зараз дам – почитаєте, нє, там не сказано, що саме наш Петрович мав бути, але я собі так думаю, що аби-кого не візьмуть, а Петрович то – ого-го, син десь за кордоном, оце приїжджав минулого тижня, та не схотів навіть побалакати, дикий якийсь, та не слухайте, то Петрович трохи був тойво, а Іллівна все життя горбатилась і зараз його оберігала, бо він на старість трошки здурів і ляляля і хоч би слово про те, хто б це міг бути, не дуже виходило.
І саме тоді, коли голова настільки пішла обертом, що захотілось закласти до ломбарду пістолет, аби потанцювати трохи, Павлу подзвонив з відділку цап, і сказав, що влаштував йому рандеву з Семеном. А тому слідчий доїв коржик з маком, який йому дала хазяйка чергової кухні, розказуючи, що кажуть люди, Петрович їздив колись кудись далеко, до Єгипту, чи на Сахалін, я вічно плутаю, і привіз звідти золото якогось імператора, а ділитись з державою не захотів, от КГБ його й дістало, хоч Союзу вже й нема, бо такого не прощають, а Іллівна спільницею була, і зі словами «та пішли ви всі нахуй» зник в службовому авто.
«Треба буде вечірком повернутись, коли молоді з робіт поприходять – може, й не дізнаюсь нічого, але хоч з адекватними людьми поспілкуюсь» - подумав, і додумав, що і сам таким буде, бо батьки уже.
І знаєте, що гидко? Те, що цап назвав зустріч з, як мінімум, підозрюваним «рандеву». Правда ж, віддає душком всіляких російських серіалів про ментів – там звичайні хлопці, яких погони не витягнули з бидла, бо це в принципі нереально, кидаються такими слівцями, надаючи своїй простяцькій мові певного шарму, який подобається всілякому бидлу? Фе.
А знаєте, що ще гидкіше? Весь попередній абзац. От можна ж було просто замінити те блядське «рандеву», але ж ні, треба надати тексту ознак псевдоелітарності, чи як там воно називається.
А потім – порефлексувати, як у попередньому вже абзаці. З іншого боку, я ж письменник своєї епохи, значить, треба й рефлексувати.
Поматюкатись, до речі, треба теж. Тому, сука-нахуй, блядь!
І так – до нескінченності.
Далі буде
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
