Як можеш спостерігати коли нівечать твій витвір?
Невже не відчуваєш болю батька, чия дитина перекроює скальпелем тіло, виливає на волосся перекис водню задля поповнення серії безликих глянцевих облич?
Навіщо одразу і троянда і шкідник, що її занапастить?
Хіба будують щоб зруйнувати, а живуть щоб померти?
Чому саме нам випало стати недолугою витиркою, що без перебору знищує найкраще написане тобою тільки для того, щоб звільнити місце під власне словесне сміттєзвалище?
Якщо ми лише результат невдалого експерименту, то чому було не виправити все одразу, знищити всі сліди прорахунку?
Чи чекаєш поки ми самі це зробимо?
А, може, ми просто іграшки - кіллери з вмонтованим механізмом самознищення ( дехто вважає, що він в нашому шлунку ), що повинні пройти всі рівні перш ніж вимкнеш монітор?
Іноді після чергової внутрішньовенної ін’єкції реклами починаєш думати: порятунок вміщується в пляшечку якогось доместоса, що гігієнічно очищує будь-які поверхні ( включаючи мізки і гаманець ).
Це ж треба спочатку загиджувати все, що тільки видається можливим, щоб потім, вступивши не туди, висловити своє щире „захоплення” всім, починаючи з антинародних обранців і закінчуючи прибиральницями (до речі, яким теж не завадило б зробити щеплення від комплексу Наполеона ) і невдоволено переміститись туди, де ще не так гучно смердить.
Внюхавши, що йти вже нікуди, бо довкола виявились одні мігранти, що тільки й прагнули залишити по собі аромат власного посліду, знайшли рятівний вхід ( виходу не знайдено! ) – велике переселення.
Хтось, скориставшись твоєю візуальною відсутністю хутенько поцупив твої повноваження і склепав новий „ світик ”.
У антисемітів звичайно була традиційна версія щодо винуватця, але заклопотані збиранням речей, вони, мабуть, десь її загубили.
На цьому віртуальному потязі у кожного вистачає сміливості прямувати до своєї мрії, будь-хто може отримати сидяче місце і головне там є Я.
Майже реально.
Сиджу в своєму одномісному купе, напружено рахую барвисті пластикові бляшанки, що так яскраво миготять за вікном, і от вже ніби виливаються в якийсь екстравагантний вінегрет на кшталт сучасного „мистецтва”.
Здається, що якийсь павук-гігант, родом зі славного міста Чорнобиль, оповив безпросвітним коконом все, що бачу, так сумлінно, неначе окрім тієї пластмасової краси більше нічого немає.
Дивно - тебе досі не „переселили ”.
Це ж так незручно щоразу сходити з потяга аби завітати до тебе в гості.
Ну звісно, на спорудження твого теперішнього житла, - камери схову духовних цінностей, - знадобилась купа цінностей дуже навіть матеріальних. Та гадаю, то не така вже й проблема, враховуючи сучасну ринкову вартість комфорту та часу.
До того ж туристичний бізнес завжди готовий скористатись становищем.
От тільки виникнуть труднощі з перекваліфікацією кадрів, почнуться масові страйки як то було в Англії під час закриття шахт.
Врешті це стане свіженькою приправою до чергової політичної олімпіади і згодом, як тоді, коли будували кремезні обцяцьковані золотом будівлі, презюмують твою згоду на реєстрацію за новою адресою, цього разу вже електронною.
Після численних кривавих перипетій почнуть плодитися численні сайти (кожен, звісно, з претензією на обраність тобою), понавигадують тобі кілька нік-імен та єдиноправильних форматів звернення.
Але по-суті мало що зміниться: інтернет-священики будуть правити службу( вже в режимі онлайн ), сповідатись можна буде в асьці , а пожертви перераховуватимуть на дизайнерське оформлення сайту.
Напевно, ще довго будуть хреститися входячи на сайт, а в інтернет – крамниці кожен зможе придбати священної водички для окроплення комп....
Якось несамовито здригнулась... ніби відчула - опускаюсь на дно каналізаційної ями. З гори на мене дивляться очі. Дивовижні. Широко розпахнуті дитячі очі. Що ще прагнули бачити... То була твоя відповідь.
З якоюсь, досі невідомою мені, шаленою рішучістю зриваю стоп-кран. Тамбур... Спотворений вічнопрекрасний світ.
Додай мужності любити його.
Амінь
