Того вечора у кафе «Silent place» сиділи двоє: перший чоловік середнього віку, з лисиною на маківці і велетенськими окулярами на гачкоподібному носі, а другий молодший, з дивною зачіскою, чуб якої здіймався вгору, і сережкою у вусі. Перший був непомітним, одягнений у коричневий піджак і білу сорочку, а чорна шкіряна куртка з червоними вставками другого одразу кидалася в очі. Перший заказав собі м’ясний рулет і пиво, другий – курячу грудинку і картоплю з гострим соусом. Перший опустив погляд у свою тарілку, погляд другого весь час стрибав з одного місця на інше.
- Послухай, Леоне, - порушив тишу другий, - я попросив тебе піти зі мною в кафе, бо сподівався на цікаву розмову. А ти сидиш і ніфіга не говориш. Скажи тоді, будь ласка, якого біса ти мені зараз потрібен? З таким самим успіхом я міг би запросити Ірену до кафе, хоча вона б відмовилась, але все ж таки, скажи хоч щось. Я помираю від нудьги!
Леон повільно поклав ніж і виделку. Пережувавши шматочок м’яса, він акуратно витер губи серветкою.
- Що ти хочеш від мене почути, Ікаре? Ти ж знаєш, я завжди говорю з тобою тільки щодо нашого…е… «бізнесу». А ти, наскільки я знаю, такі розмови не дуже любиш. Тому…
- Так! По-перше, ніколи не називай нашу творчість бізнесом. Це особисто мене ображає. Це музика! Найпрекрасніше творіння людства, якщо не враховувати деяких факторів, звісно. А ти говориш про неї лише як про… я не знаю… якусь срану фінансову компанію, що приносить прибуток. Хоча, кому я це кажу? Твоя нудна прагматична особистість лише побічно пов’язана з мистецтвом. По-друге, ми з тобою працюємо разом вже п’ять років, а відверто ні разу не розмовляли. Іноді, звісно, я розказував тобі про свої проблеми, але це було лише тоді, коли мене треба було витягнути з якоїсь дупи. Я вже давно зрозумів, що ти гарна людина, тому хочу з тобою подружитися. Розкажи щось про себе, про своє дитинство, сім’ю. Я чув, що у тебе є дочка.
- Ікаре, я ваш агент, а не музикант, тому творчість ваша для мене і є лише бізнесом. Проте це не означає, що я ставлюся до кожного з вас якось упереджено. Але усі ці розмови про життя – це не для мене. Я краще притримаю свої думки при собі.
Леон спіймав на собі пильний погляд співрозмовника.
- Що? – запитав він з посмішкою. – Так, я прагматик.
- Тепер я розумію чому ти живеш сам.
Леон опустив погляд вниз. На щоках його з’явився рум’янець.
- Я тебе збентежив?
Чоловік сьорбнув пива з пляшки і відповів:
- Ні, все добре. Е…звідки ти знаєш, що у мене є дочка?
Ікар посміхнувся. Він витягнув з кишені пачку сигарет, роздивився навколо, мовляв, чи можна тут курити, а потім, запхнувши цигарку собі до рота, підкурив запальничкою.
- Ти розказав це моєму брату, коли напився останнього разу. До речі, з ним ти готовий триндіти хоч цілий вечір. Чим він кращий за мене? Чому я не вартий твоєї дружби?
- Ну… ви такі різні. Відверто кажучи, я йому довіряю більше. Мабуть, тому що він не такий…е…запальний.
Ікар посміхнувся. Він зробив затяжку і видихнув дим в сторону.
- Так, я знаю. Просто я емоційний екстраверт, а мій брат інтроверт. Хоч ми і близнюки, наші темпераменти критично відрізняються.
- Зрозуміло.
Ікар засміявся. Востаннє затягнувшись, він загасив недопалок у попільничці і поклав руки на стіл. Його погляд був спрямований прямо в очі співрозмовника.
- Бачу тебе це дуже цікавить! Мій брат СЦИКУН! Одного разу він забздів проявити характер, тому і став тим, ким є зараз. Невдахою! Звісно, сучасне суспільство з цим не погодиться, але особисто я вважаю так.
- Проявити характер? У якому сенсі?
- Так, розумієш, наше життя складається з мільйонів можливостей вибору. Ці можливості, між іншим, нам дає наявність свідомості. І мені здається, що люди повинні пишатися цим фактом, а тому і користуватися ним. Але більшість просто нехтує своєю свободою вибору і дозволяє суспільству вирішувати за себе. Деякі, звісно, хочуть відчути себе вільним від загальноприйнятих норм, але отримають кулаком по пиці від свого страху. Страх для них – головний ворог. Він не дозволяє взяти на себе відповідальність у важливий життєвий момент, тому що знає, що можливість вибирати чергує за собою інші можливості, які, скоріш за все, виявляться ще більш важливими. Тому, розуміючи відповідальність, деякі люди просто відмовляються брати її на себе, аби не відповідати, вразі чого, за свої помилки. Але я вважаю, що якщо ти заліз у сраку, то будь готовий з неї вилазити. Так, звісно там знаходитися неприємно, але ти знаєш, що саме ти прорив собі дорогу до неї, а не хтось інший. Визнання власних помилок – це вже півшляху до їх виправлення.
- А твій брат побоявся брати на себе відповідальність за власне життя, чи не так?
- Звісно!Саме тому я його не поважаю. Але люблю! – заявив Ікар з посмішкою. – Він мій брат все ж таки. До речі, - він нахмурив брови, - бачу, що в тебе спорожніла пляшка. Знаєш, що я пропоную зробити?
- Що?
- Напитися!
Вони замовили ще по пиву, два келиха британського елю, потім пляшку віскі, коньяку і цілий парад планет різних коктейлів для «дегустації». Одним словом, алкоголю було достатньо аби привести двох людей до неадекватного стану. Але усього цього і не знадобилося б, аби розговорити Леона: він почав, як називав це Ікар, «триндіти» ще після віскі. Він розказував про сім’ю, а саме про дружину, яка пішла від нього через брак уваги і забрали восьмирічну дочку з собою – цього року їй виповнилося вже шістнадцять. Але після третього коктейлю його мова скотилася до безладних фраз, навряд чи чимось пов’язаних між собою. Ікар же, навпаки, суперечачи своїй особистості, мовчав і лише задавав потрібні питання, аби ще більше розговорити Леона, але згодом, зрозумівши, що його агент більше не в змозі спілкуватися, сказав:
- Схоже, що нам вже досить. Згоден?
- Так, можливо. Що пропонуєш робити? Поїхати…е…. додому?
- Ага, тільки треба, щоб нас хтось забрав.
- Я подзвоню твоєму братові.
- Ні! Ні! Тільки не йому!
- А кому ж ще? Ірені? Івану? Ха! Вони, скоріш за все, навіть слухавку не підіймуть. А твій брат, хоч і, як ти кажеш, боягуз, але людина надійна.
- Грець з ним! – махнув рукою Ікар. – Дзвони. А я піду віділлю.
Хлопець, залишивши на столі з порожніми пляшкам і келихами, готівку попрямував до туалету. Відчинивши двері він підійшов до одного з пісуарів, зробив свою справу і вимив руки. Раптом до нього підскочив якийсь підліток у чорній шкіряній жилетці і розірваних на колінах джинсах.
- Це ж ви! – радісно крикнув він і потиснув руку Ікару. Той криво глянув на свою правицю і витер її об свою куртку. Підліток продовжував галасувати: - Я ваш фанат! Ваша музика нереально кльова! Мені не віриться, що я зустрів вас тут, у такому місці!
- Чого тобі треба, хлопче?
- У мене ось тут з собою ручка. Автограф! Дайте автограф, я вас прошу! Будь ласка!
- Добре!
Підліток витягнув з кишені автоматичну ручку і дав Ікару. Той відірвав шматок туалетного паперу і написав: «Фанату із нужника. Ікар Дуаліс. Один день після життя» і розписався.
- Тримай!
- О боже! Для мене це…просто…неймовірно! Дякую!
- Ось як дурнуватий напис і закарлючка на туалетному папері може ощасливити людину.
Ікар залишив підлітка самого.
На вулиці було прохолодно: осінь вже почала фарбувати все у помаранчевий колір. Ікар, вдихнувши свіжого повітря, відчув полегшення. Його погляд намагався знайти Леона, який тим часом стояв посеред дороги з мобільним в руках.
- Леоне!
Чоловік обернувся і помахав рукою.
Раптом з-за рогу з’явився чорний пікап. Пролунав гучний удар, після якого автомобіль зупинився, але водій мотора не заглушив. З салону почулося чиєсь лаяння, а потім машина рушила вперед, набираючи швидкість. За кілька секунд вона зникла з поля зору.
- Леоне! – крикнув Ікар. – Чорт забирай!
Хлопець підбіг до лежачого на асфальті товариша.
- Сучий виродок! Тримайся, Леоне! Зараз, зараз! Чорт, де ж мій мобільний?!
Потроху довкола збирався натовп з перехожих, та й люди з кафе повиходили, аби подивитися на дійство.
- Викличте швидку! – крикнув хтось.
- Допоможіть хто-небудь! – Ікар нарешті знайшов телефон. – Зараз,друже! Головне не помирай, чуєш?!
Та, попри слова друга, смерть вже прочинила хвіртку небуття для Леона. Залишилось зробити один крок.
