Зимова казка дорогою від станції до станції. Застиглий марципан часу на будиночках. Сніг схожий на час, найулюбленіший одяг останнього, вихідний костюм на святки. Принишклі хатки обабіч траси подорожуючого спостережника гріють мене від їх нутра до мого. А може це пам'ять не дає мені остаточно згасити той колись запалений вогонь вічної любові. На центральній площі моєї душі він ніколи не згасимий, і я приходжу уві сні і наяву гріти холодні руки зневіри біля нього. Ритуальний вогонь мого відродження, серце мого серця, очищення і благовіст, нова радість, завітний мій інструмент самовідновлення. Тихе потріскування тліючих дрів під акомпанемент шкварчання смакоти у печі за заслінкою повертає мене не стільки у дитинство, скільки у правіки. Тепер я дивлюся на свій родовід глибше, навіть так і не дізнавшись про тих, про кого вже не розпитатися. Я чую ці історії спершу з вуст очевидиці – матері, з її спогадів. Слухаю її спомини про матір, яка передала їй свої згадки, немов легенди. Занурюю руку з хитрим прищуром очей у глибоку торбу запасів фамільної філософії, тим глибшу, щобільше уявляю свій рід, віднаходжу кожного як талісман, кожен – особливий, і відповідає в мені - за різне. Хто за здоров’я, хто за щастя, хто за мудрість, хто за легковажність, хто за сміливості, а хтось за лінощі, хтось за правду, хтось за хитрощі. Але усі рівно щедрі, створюють мій власний скарб, спадщину, яка незмінно буде доповнена мною і також віддана у спадок далі. Дорослішаєш і сам обираєш собі свій ряд, тебе не можна постановити туди без твого усвідомлення того, ти береш на себе присягу послуху роду, приймаєш з честю родовий кований прут правди й характеру, який далі гнути тобі й навчати нащадків переймати гідно естафету.
На своїй землі, немов освяченій спеціально для тебе оберегами-могилами прадідів, ти маєш усі шанси бути щасливим, хай би з того, що наповнює тебе з усюд невидимою любов’ю й силою безцінно, як виповнюються чаші золотом, камінням, - пригорщами черпай, тільки якщо завважиш серцем цю дивовижну замасковану щедрість, яка існує у відчутті. Топиться в хаті, тепло розливається комином, поскрипують полиці від кроків бабці, кряхтить дід на лежанці, збирається до худоби порядкувати. Тріскотливій пічці підспівує уривчасте муркотіння кішки, треться уперто об бабині ноги, здобуваючи у ласку шкварочку сала, шматочок хліба. Як солодко кутатися в досвітню теплу постіль, знаючи, що велике життя, як гірський крафт десь там, ще далеко, за цим тихим плавом уздовж блискучого синього плеса спокою дитинства. Мабуть і дитині відомо все, як відуну, але тільки пізніше це знання стає зашифрованим скриптом, який ти змушений розгадувати чи приймати на віру усе подальше життя.
Вважаєш за спільнокореневе щастя стрічі з ріднею випадкову бабусю чи діда на вулиці нового великого міста, що здиміло за темпом розвитку на невизначену відстань уперед твого усвідомлення. Такі випадкові старечі постаті на шляху, як впалі з неба янголи – недорікуваті й невчасні посеред сіті, розчулюють тебе до сліз, трусять торбою, не боячись морозу у благенькому осінньому плащі й легкій хустці, у покоцюрбленому згині над крючкою. Ще безліч разів ми зустрінемося у невідомих розгублених дивних старцях різними дорогами світу. Ледь впізнавши, я відпускатиму вас у вічність щоразу, дякуючи за постійну присутність десь поряд, щоразу нагадуючи собі про свою місію, яку я шукатиму до останнього дня, а опісля дізнаюся з перших вуст… Тіло, як дурне, летить кудись у майбутнє,випробовуючи свої межі зносостійкості, я навчаю незнаних слів редактора гаджету у руках, тішачись, що розумніша, моя душа потішається точно так – з мене, пам’ятаючи стільки прихованих скарбів, нашіптуючи мені лише, граючись : тепло, ще тепліше… зима… Палахкотить вогонь у пічці пам’яти, кутаюся ніжно у його незрониме тепло, задивляючись у чуді на язички вічності крізь роки років, як перше, приходитиму до нього кожен раз, як буде важко, порадитися мовчки з пращурами, що підтримують його поки я там, у полях, добуваю хліб. Дякувати…
