...Вранці навколишній світ дивився смугастим, блакитним і зеленим. Ще не прокинувшись до пуття, Мала пригадала: «Ялинка». Сіла в ліжку в пижамці новій, з крихітними жабенятами та жовтими глечиками - татків дарунок. А коли розплющила очі по-справжньому, подумала, що спить. Перед нею стояли, майже торкаючись лапами, ... дві ялинки. В кутку і в простінку, на обідньому столі. Обидві вбрані. Та, що в кутку, тими прикрасами, що вчора Мала власноруч видобувала з коробки, а та, що на столі - іншими... Але ж... але ж це ялинка тьоті Ксені!
Мала була в кімнаті сама. Бабця гриміла каструлями на кухні. Мама і тато не виходили з свого закапелка, і двері причинили. Мала підступилася до ялинки, торкнулася пучкою пташки, малинової. Тоді, склавши руки на колінах, сіла на краєчок крісла, що стояло біля дверей до малої кімнатки,. Звідси було найзручніше дивитися на дві ялинки одразу. Не стала кликати когось, не впевнена була - може, все ж таки сон? То хай не будять, аби надивитися досхочу.
І - почула голоси за дверима. Розмовляли батьки. Говорила мама, а татко сміявся.
- Ні, ти не смійся, ти уяви картину! Пів на восьму! Добре, що ми з мамою на кухні поралися - тісто ставили, ніжки на холодець. Дзвонять, з парадного: два дзвінки - це нам!!! Хто це може бути? Телеграма? Але поштарка знає, шо до нас треба йти чорними сходами! Мама так і сіла на ослін, за серце схопилася...
- Так, привчені дзвінків ботися, - посерйознішав татків голос.
- А ти спиш, не чуєш. Хотіла тебе будити - знову дзвонять! Два рази! Ще два! Що робити? Я побігла відчиняти. Відчиняю - а на порозі ялинка!
«На порозі ялинка!» - Мала аж рота відкрила. Що ж це виходить? Ялинка до них придибала в гості? Чи не до них, а до їхньої ялинки? А, може, це Дід Мороз приніс? Хоч його, начебто, і немає... Немає, але ж ялинка є? Ось вона! А дзвонив хто в двері? Ялинка лапою?!
Малій навіть трохи лячно стало, і вона вже хотіла покликати маму, чи бабусю... Хай краще поруч будуть, якщо тут таке робиться!
- Добре, що Гапки не було на кухні, чи її благовірного, - зауважив татко. - Цей гад і не розібравши, що воно таке, побіг би з доносом, про всяк випадок.
- І не кажи, - зітхнула мама. - На маму за її шитво грозиться написати куди треба. Мама тепер сідає строчити тільки, коли ця парочка кудись на час забереться.
Мала вже геть заплуталася з цією історією. Сусід, Андрій Сергійович, її, Малу, теж лякав міліцією, якщо вона забувалася і починала стрибати і щось вигукувати в кухні. Він лихий. Але як він може донести на ялинку? Якщо вона сама прийшла? Чи, все ж таки, не сама?!
- От що робить з людиною адреналін, - промовив тато, сміючись. - Це як кажуть: «П’яному ні гори, ні низу». При своєму розумі вона ніколи б того не подужала.
- Це точно. Жодна іграшка не побилася! А це ж крізь троє дверей ялинку вбрану перед собою перла!
- Ну, в цьому будинку двері такі, що і танк пройде, - заперечив татко. - Як вона встигла це провернути, ось що дивно!
- Лише сказала: «Рятуйте, по Сако прийшли! Ялинка - вєщдок!», обперла на мене ялинку і кинулася назад до своєї квартири! Де, хто, коли - нічого не розумію! В під’їзді нікого, тиша... Хто на роботі, хто спить. Ми з мамою ялинку до кімнати затягли, на стіл закинули, просто в цеберці, як була, - наче надійно стоїть... Ти піди, подивись, щоб не впала, не приведи Боже. Ще Малу налякає!
- Та ну, не прив’язувати ж її! Мабуть, ось-ось Ксеня по неї знову прибіжить, - реготнув татко.
Двері відчинилися, мама навшпиньки висунулася до кімнати. Побачила Малу в кріслі і отетеріла.
- Мала… ти не спиш?
- Дві ялинки... - прошепотіла Мала.
- Так... це тьотя Ксеня на часинку поставила. Щось має вдома зробити... а вона їй заважає...
Татко визирнув з дверей і хмикнув, саркастично.
- Незабаром забере, - вела далі мама. - Ти за ялиночку не хапайся, щоб не завалити. І, знаєш, не хвалися приятелям, що, от, у тебе дві ялинки стояло... не треба. По-перше, ніхто не повірить, а, по-друге... по-друге...
- ...по-друге, щоб фінінспектор не пронюхав, - підхопила Мала. - Знаю.
- Отакої! - вихопилося у батька. - Звідки ти це взяла, про фінінспектора?
- А мама до тітки Ксені носила від фінінспектора вишивки ховати, рішельє, оті, що ми з бабусею робили, - пояснила Мала.
- Не вигадуй! - сплеснула руками мама. - Не було такого!!
- А от і було, - образилася Мала. - Бабуся на машинці вишивала, а мені дозволила дірочки вирізати маленькими ножицями. І ще казала: «Ну, ось, Мала, ми з тобою завжди заробимо собі на хліб і до хліба». А коли з Ганною Макарівною посварилася, сказала тобі, мамо: «Віднеси до Ксені, від гріха подалі, поки той ірод фінінспектора не наслав!». Фінінспектор - він що побачить, то й забере. У нас міг навіть швейну машинку забрати, а у тьоті Ксені - ялинку...
- Ніхто її цьому не вчив, не знаю, де вона що бере, - чомусь звернулася мама до татка, хоча він нічого й не говорив. Мовчав і дивився на власну доньку, наче вперше побачив.
Тут постукали в двері, ті що з чорного ходу, і на порозі з’явилася тітка Ксеня, в пальті поверх ночної сорочки і в капцях на босу ногу. Обличчя у неї розчервонілося, а голос зривався і тремтів.
- Пішов, - видихнула вона і впала на стілець, найближчий до дверей. - Забрався під три чорти. Це ж треба! Ще на світ не благословилося, а він вже нагрянув! І ну дзвонити як на пожежу!
- Хто пішов? Хто нагрянув?! Ксеню, кажи до ладу! - не витримала мама.
- Та завклуб же той, хто ж іще! З «Слави Октябрю», з колгоспу! Приїхав першим автобусом, хотів Сако заскочити! «Де він», - каже, - «предоставь мені його зараз же, бо я за себе не ручаюся, що я з ним зроблю!» А я кажу, нічого не знаю, де ви мого чоловіка поділи, шо там у вас коїться в клубі вашому?! Він з дому до вас поїхав клуб оформляти, а якщо ви його там самогоном поїли, що в нього, може, запій почався, біла гарячка, або взагалі пішов десь до лісу п’яний, та й замерз, то мені про це невідомо!
- А він? - спитала мама.
- А він каже, міліцію на вас нашлю! А я кажу, це я міліцію нашлю - де мій чоловік? Він зараз на вас працює, то ви його і шукайте, а мені його подайте, живим і здоровим!!!
Останні слова тітка Ксеня вигукнула із сльозами в голосі.
- Ксеню, ти чого? - здивувалася мама. - Вовки його не вхопили! Ти ж з ним бачилася - він приїздив додому, а тепер загуляв десь з грошима, тут, в місті. З ним таке не вперше трапляється!
- Та знаю, - погодилася тьотя Ксеня. - Але ж завклуб не знає.
- Ксеню, а як ти у нього з-під носа ялинку вихопила? - згадала мама. - І навіщо?
- Чіки-брики! - вперше посміхнулася сусідка. - Я Колюню кашою годувала, тут дзвінок! Дякувати Богу, Золотарьові, мабуть, на базар поперлися, спекулянти чортові... не вибігли дивитися, хто до мене прийшов. У Шури ще зачинено було. Вона всю ніч з мамою своєю колготилася... воду гріла на кухні... я чула. Підбігаю до дверей: «Хто там?!» А звідти: « Григорян Саркіс тут проживає?»... Як я знайшлася, не знаю; Бог напоумив! Кажу: «До них через двір треба йти!» І замовкла, наче я не я. Там ще потупцювалися, пошаруділи, і - тиша. Значить, пішли! Це ж - донизу, тоді через двір, тоді на другий поверх... є в мене кілька хвилин! Я до кімнати, ялинку відв'язала, схопила за цебро, і перед собою просто до вас поперла!
- Ксеню, нащо, на Бога?! - простогнала мама.
- Якби ж знати! - розвела руками тітка Ксеня. - Ти ж мені вчора голову прогризла за ті іграшки дефіцитні... от я і злякалась, сама не знаю чого. Думаю, міліція візьметься справу шити - і це пришиють. А міліції і не було. Один завклуб. Він навіть і не заходив до кімнати, не встиг. Я побиваюся, в голос кричу: «Де мій чоловік? Знайдіть мого чоловіка!», тут ще Колюня лементувати почав, завклуб з порога рукою махнув і пішов, чортихаючись.
Всі помовчали.
- Ну, і як тепер ялинку назад нести? - зітхнула мама. - На кухні Гапка. Через веранду не можна, це ж повз вікна Петрових, вони відразу вискочать витрищатися... що скажемо? Хай вже до ночі стоїть! Як посідають старий рік проводжати, відтягнемо як-небудь. Тільки, щоб не зайшов хтось, не побачив...
- За півгодини нікого в домі не буде, - сказала бабуся. Вона тимчасом зайшла до кімнати з кухні, обтираючи руки фартухом. - Та, мабуть, уже всі пішли. І мені треба. Одягайте Малу, зі мною піде.
- Куди? - повернула голову Мала, що підібралася до ялинки і знову тихенько пестила пучкою райську пташку, малинову.
- Куди? - запитали й собі мама і тьотя Ксеня, в один голос.
- На кудикину гору! - вибухнула бабуся. - Ви, дівки, наче несповна розуму, їй-Богу! Вчора ж продавниця моргнула, що сьогодні масло будуть давати. Вершкове. Біля крамниці черга збирається. Ви собі ялинку тягніть, а Мала зі мною хай йде. Бо не знаю, може, будуть тільки по півкила давати... то вдвох візьмемо. Ось «Наполеон» зробимо.
Мала хотіла було закомизитися. Вона черги боялася: всі кричать, штовхаються, мало не б’ються. А задивишся на собачку якогось... чи на хлопчика незнайомого, вбік трохи відблукаєш, так і чекай, що хтось заволає: «Чия це дитина? Її тут не стояло!» - і викинуть з черги... А бабуся запотиличників за це навісить, це факт. Але - ялинку ж треба рятувати? Їй, мабуть, тут сумно. Додому хоче.
Мала зітхнула, і взяла з дитячого стільчика, що приткнувся біля ліжка, складений звечора купкою одяг: ліфчик з резинками, панчішки, байкову сукенку, светрик... Вона вміла одягатися сама, але подивилася запитально на маму: а ну, допоможе, якщо поспіх?
- Йдіть по масло, ялинку я віднесу - озвався батько, зненацька, аж всі подивилися на нього з подивом. Він зроду не виявляв бажання брати участь в громадському житті. Навіть не з усіма сусідами здоровкався. Може, не впізнавав сусідів в обличчя. А, може, навпаки - впізнавав, тому й не здоровкався. - А Мала хай дома лишається. Вона мені допоможе. Буде на шухері стояти.
- Я вмію на шухері! - зраділа Мала. - Я стояла, коли Вовка і Алька ... - і осіклася на півслові. Бо хоч діло було давнє - хлопці ще влітку обносили сусідський сад - , але про таку пригоду краще мовчати і взимку.
- Правильно, мовчання - золото, - схвально підморгнув їй батько.
При цих словах довелося затулити рота й бабусі. Вона вийшла на кухню, гепнувши дверима.
- Чіки-брики! - зраділа тьотя Ксеня. - А я тоді Анжелку з вами відряджу до черги. Поставте її перед собою! Мені теж масла треба, аж пищить.
І все вдалося, як по маслу. Мала оббігла порожню веранду. Шлях був вільний, і татко так стрімко, такими великими кроками проніс ялинку повз вікна середульної квартири, що навіть якби хтось був в цей час вдома і дивився у вікно, то нічого б не встиг помітити - так, зелена тінь розмита промайнула і щезла... Але ніхто у вікно не дивився, і нічого не побачив.
Тьотя Ксеня хотіла залишити Малій одну з райських пташок, може, як нагороду, а, може, як хабар. За мовчання. Але Мала вперлася наче віл: пташок не можна розлучати, і з ялинки цієї їх забирати не можна. Вони на ній вдома, а в іншому місці сумуватимуть і співати не стануть.
- А хіба вони зараз співають? - розсміялася тьотя Ксеня. Мала нічого не відповіла. Марна справа доказувати тим, хто не чує.
І Новий рік відгуляли, навіть Мала прокинулася, чи то від постріла шампанського, чи від бою курантів, що лунав з чорної тарілки гучномовця. Хотіла було заплакати спросонку, але дарунки були вже під ялинкою, і вона стала їх розгортати - і книжки, і лото, і заводного ведмедика, що хитав головою, гарчав і розводив лапами. А плюшевого зайця в картатих штанях на шлейках Мала взяла з собою в ліжко і вклала на свою подушку.
Десь дні за три об'явився і дядько Сако. Ввечері завітав з тіткою Ксенею, з пляшкою вірменського коньяку і кремовим тортом. Торт віддав бабусі, поцілувавши її в щоку, що було вже почала червоніти від обурення - бабуся не схвалювала чаркування як таке. І хоч мав колючі вуси щіткою, бабуся подобрішала, і навіть почовгала до кухонної шафки за своїм фірмовим консервуванням.
- Не знаю, чого той завклуб зчинив гармидер! - бадьорився дядько Сако. - Коли його сюди навіщось понесло, я вже в клубі був... Він повернувся - а у нас майже все готово! А відкриття аж на вечір другого числа було призначене. Бо раніше ніхто з начальства районного після новорічної ночі не оклигав би. Та я їм такі декорації виставив - вік будуть Сако пам’ятати!
Осідлавши свого коника, дядько Сако міг вихвалятися без кінця, але цього разу він почувався трохи винним, що через нього була колотнеча з тією ялинкою. Тому він налягав на те, які чудові люди його сусіди. Малій він презентував три величезних ялинкові кульки небаченої краси, а після другої чи третьої чарки запропонував ще й намалювати родинний портрет - Мала з мамою і татком.
- Ось це підходящий знимок, - казав він, перегортаючи сторінки альбому, - і цей... Отут ти, сусіде, дуже гарно вийшов... орел! Ти не кавказець часом, зізнайся? Брови, очі... чорний мов жук... Тільки вуса не носиш, а шкода!
- Українець я з дідів-прадідів, козак, - сміявся татко. Дядько Сако, на відміну від інших сусідів, йому здавався нормальною людиною. З таким не гріх і по чарці перехилити, і потеревенити. - Але нащо, Саркісе, тобі з фото перемальовувати? От зачекай, влітку я, може, назовсім сюди переїду. Чутки ходять, що демобілізують нас. Тоді й вуса можна відпустити. А ти нас всіх вживу змалюєш, десь під деревами.
- Та, дорогий, - почервонів лисиною дядя Сако, - чи посилю я тепер вживу... Звичка затягує. Халтура. Непотріб цей клятий! А хіба я про таке змолоду мріяв!
- Я, Саркісе, теж не мріяв все життя у військовій аптеці з пробирками та пляшечками валандатися, - погодився татко.
Малювання портрету відклали на потім. А це « потім» так і не склалося. Чомусь не все так складається, як сподівається.
Батько після демобілізації недовго прожив разом з родиною - не зрослося; відкраяний шмат назад не приставиш... А за кілька років дядько Сако загинув під колесами вантажівки просто навпроти своїх вікон. Якщо взяти до уваги, що машини проїздили тихою окраїнною вулицею хіба раз на годину, то виходить, що з долею не посперечаєшся. Та й випивав Сако добряче, ніде правди діти.
Вже дорослою... ну, дуже дорослою... в передноворічні дні Мала - хоч тепер її так вже ніхто не називав - часто вертала думкою до тих днів - до двох ялинок, до фото, з якого дядько Сако так і не намалював портрета, по клітинках. Фото залишилося, хоч і пожовкло. А от кольорів своєї кофтинки з бомбончиками і маминої сукні, з високими підкладними плечиками і зборками на ліфі, Мала не могла пригадати. І на чорно-білому знимку більше не розрізняла.
Траплялося в ці дні, що тільки одна думка мирила її з усім цим світом, який на свята вмів ставати особливо нестерпним: думка про те, що десь в цьому місті, що виблискує холодно й відсторонено крізь її широке, на всю стіну, вікно, зараз, ось саме в цю мить, якась інша дівчинка проживає свою неймовірну і неповторну пригоду. Не згіршу за ту, що сталася з нею, Малою, в останній день незабутнього одна тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року.
