За кілька днів по тому послали нас з вуйками ремонтувати вагони. Ну з нас, пацанів яка робота – принеси, подай, почухай, пішов геть. Сидимо ми з Сашком на полу вагону, поспускали ноги на вулицю і теліпаємо ними.
Уздовж іншого составу рухається німець в формі залізничника з купою паперів в руках. Німець зупиняється біля кожного вагону, піднімає решіточку, що закріплена по краям вагону, вкладає папірець в рамочку і відпускає решіточку. Решітка за допомогою пружинки вертається на місце, лунко ляскає і закріплює папірець в рамочці.
- Що це він робить? – запитую у теслі, коли німець закріпив папірець на вагоні, що стоїть навпроти.
Тесля виглянув з вагона, щоб зрозуміти, про що його запитують:
- Вкладає папірці, куди який вагон їде. У вас крейдою пишуть, а у цих гадів бачиш як культурно.
Раптом його погляд піднімається в небо:
- Ти диви! Здається гуси. – проводжає поглядом гусей, що низько летять на обрії. А далі ні сіло не впало запитує - А цікаво – у них журавлі є?
- А чому б їм тут не бути? – дивуюсь. – В крайньому разі в німецькій мові таке слово є. Краніш.
- Може, то колодязний журавель.
- Та ні. Колодязний у них зветься якимось баумом. Я вже точно не пам’ятаю як воно правильно звучить. Пам’ятаю тільки, що якщо дословно перекласти то виходить деревина, що кланяється. Може шванкбаум.
- Ну звичайно ж – каже дядько. - Ці раціональні падлюки навряд чи так поетично назвуть практичну річ.
А я згадав Шванка, школу, рідну домівку. І так мені тоскно стало. А тут ще вуйки в вагоні заспівали:
Чуєш кру, кру, кру.
В чужині помру.
Доки море перелечу –
Крилонька зітру...
І така мене туга вхопила, що аж серце заболіло. Щоб не розревітися перед товаришем, сплигую з вагону і підхожу до решіточки. Цікаво, що ж там написано.
- Ну що розібрав? – запитує Сашко
- Ага. Ось цей іде в Дрезден. А це ж на кордоні з Польщею. А за Польщею уже й Україна. Я їду.
- Ти що здурів. А як піймають. Гірше буде.
- Та ні, гірше вже не буде. Дядькам нічого не кажи. Не бачив, де я подівся і все. Ну бувай. Дасть бог – побачимось. – і пірнув під вагон.
Доїхав я тільки до першого тунелю. Там ешелон зупинився, ввімкнули світло і вздовж вагонів пішли два солдати з собаками. Один від паровозу, інший від останнього вагону. Собаки, якщо чують людину, кидаються під вагон і починають гавкати. Солдат в такому разі трошки попускає поводок, але так, щоб собака не ховалася повністю під вагон.
Коли собака внюхала мене і кинулась під мій вагон, я довго не думав, вискочив на протилежну сторону тунелю. А там мене впіймав інший солдат і поставив обличчям до стінки. На морді у солдата такий задоволений вираз, як у рибалки, що вдало підсік рибину. Мене хоч і поставили обличчям до стінки, та я все ж розгледівся навкруги. Біля деяких вагонів теж стояли вже спіймані втікачі. Солдати молоденькі і видно грали на нас в якусь гру. Бо солдат біля сусіднього вагона нікого не спіймав. Він із страдницькою гримасою поліз до кишені, дістав марку і віддав її солдату, що спіймав мене.
Спочатку нас закрили в кімнаті без вікон. Не били, тільки не годували. Потім по одному стали викликати. Покликали і мене. Заходжу в кабінет. За столом стомлений, немолодий офіцер:
- Кто єсть? – з сильним акцентом, по російські, байдуже запитує німець.
- Остарбайтер.
- Ім'я!– вже жорстко запитує німець.
- Василь. Варченко Василь.
- Откуда єсть?
- З шахти гера Шварца в Штольцдорфе.
- Куда бежаль?
- Додому?
- Зачем бежаль?
- До мами хочу.
Офіцер тільки тепер звернув на мене увагу. А я ж такий маленький. На вигляд не старший за дванадцять років. Сіра роба з блакитним прямокутником, на якому написано “Ostarbeiter”, явно завелика. Рукава та холоші підкочені. Комір такий завеликий, що здається, туди помістилося б ще дві такі шиї, як у мене. Офіцер похитав головою, зняв слухавку і набрав номер. Я не все второпав, що він говорив. А що не зрозумів, те додумав. І вийшло шось подібне на таке:
- Вітаю Рудольфе! – далі кілька фраз, які я не зрозумів. Але говорив він в той час дуже весело. Потім став серйозним і питає - У тебе пропав такий – читає по складах – Вартшенко Васіл? Він у мене! Так, так, ну звичайно ж. Вітай Марту!
Потім нас завантажили в машину і відвезли в табір. Дивлюся – наче наш табір, але й не наш. Такі ж ворота. Біля воріт сторожка. Далі колючий дріт. За воротами бараки. Роздивився навкруги, а місцевість зовсім інша. Я й думаю:
- Еге, хлопці. Так у вас на старе місце не вертають. Це ж добре.
Цей табір був не при шахті, а при заводі. Коли мене запитали, що вмію робити, то гордо сказав, що я тесля. Хоча не дуже й то збрехав. Я ж спостерігав, як і що робили вуйки. А вони досить часто довіряли нам робити нескладні операції. Так що знання в мене були і невеличкі навики також. Ось мене і опреділили в столярний цех. Робили ми там якісь ящики. Якщо на шахті була робота, як я казав, принеси, подай, почухай, то на заводі було зовсім по іншому. Тут ти був частиною механізму і цілий день крутився, як Марко в пеклі.
Пробув я на цьому заводі не довго. Якось вночі налетіли літаки. Коли бомблять, це дуже страшно. А нічна бомбьожка це суцільний жах. Виють сирени, по небу ширяють промені ліхтарів, гудять літаки, бухкають зенітки. Ми повискакували з бараків. Завод палає. Охорони немає, вже давно розбіглася. Всі кинулися через ворота, ну і я разом з усіма.
Заночував в кімнаті напівзруйнованого будинку. Вранці розбудив галас на вулиці. Виглядаю у вікно, а там поліцаї з будинку навпроти виводять нічних втікачів і шикують в колону. Думаю, чого чекати. Все одно ж знайдуть і виволочуть за комір, як шкідливого кота. Йду до виходу, дивлюся, біля виходу з будинку стоїть притулена до стіни совкова лопата. А ще раніше спотикнувся на східцях через мітлу. І тут мені в голову прийшла слушна думка.
Я згадав, що коли ми йшли ремонтувати вагони, то нас ніхто не супроводжував. Взяли інструменти, вуйко показав охоронцеві біля воріт якийсь папірець і той нас випустив. А в місті і на залізниці ніхто нас не зупиняв, не питав куди ми йдемо, і не перевіряв документи. Вирішив спробувати, а чи не вийде так само і тут.
Повернув назад, трошки піднявся по східцях підняв з підлоги мітлу, і повернуся до лопати. Обтрусив пилюку з лопати та мітли, поклав їх на плечі і рішуче рушив на вулицю.
На вулиці нікого немає, але за якусь хвильку з-за рогу з’являється колона нічних втікачів у супроводі поліцаїв. У мене серце тіпається так, що аж у вухах гепає. Думаю, якщо вийде так, що на мене не звернуть уваги і ніхто не озветься з колони, то буде шанс добратися додому. А якщо ні, то німці схоплять – і в колону. І буду я тут доки, як Петро, не піду «до бауера». Я згадав Петра і мені стало ще страшніше.
На щастя, на мене ніхто не звернув уваги. Я пропустив колону і рушив у протилежному напрямі. Доходжу до рогу, а там на стовпчику купа вказівних табличок. Знайшов з написом “Bahnhof” і повернув саме туди, куди вказала ця табличка.
Поки йшов по вулицях, на мене ніхто не звернув уваги. Йде «остарбайтер» з мітлою та лопатою, значить його кудись послали. Я переживав, чи спрацює моя хитрість на залізниці. Спрацювала. Я ходив вздовж залізничних колій, вивчав записки за решіточками, і на мене ніхто не звертав уваги. Ходив, поки не знайшов потрібний мені вагон. Оглянувся навкруги, чи хто не бачить, викинув мітлу з лопатою під вагон на сусідній колії і подерся скобами наверх. Відкрив люк, заліз в вагон і зарився в овес. Думаю, ну тут ти мене голубочка не унюхаєш. Ага. Унюхала скотина. Я чув, як гавкала собака, але думав, що то не за мною. Зрозумів, що за мною, коли солдат відкрив люк і виволік мене за шиворот на світ божий. Він був злий, бо довелося дертися на таку верхатуру, так що тоді мені добре дісталося.
Далі так же як і першого разу. Закрили в кімнату, допитали, подзвонили і відправили в найближчий табір. Тепер я впевнився, що першого разу, це був не просто вдалий збіг обставин, а в них така система.
Бомбили мало не кожної ночі, так що втекти не було проблемою. Я чекав, поки за мною переставали прискіпливо спостерігати, а потім під час наступного нальоту, прихоплював дошку, чи якийсь інструмент і на вокзал. Де б не їхав, а собака завжди мене знаходила. Так було поки не добрався до Польщі.
Прокинувся я від того, що хтось стукав молотком по колесах. Дивлюся, біля колеса старі стоптані чоботи і молоток на довжелезній ручці. Я спершу здивувався, а де ж собаки. А потім чую веселі жіночі голоси:
- Янеку! Що ти все по колесам стукаєш. Постукав би краще до мене у вікно.
- Хай до тебе молоді стукають – бурмоче собі під ніс, той, у стоптаних чоботах. – Та де ж їх взяти? Всіх війна забрала.
- Послухайте – не втерпів я і перебив розповідь діда, – а ви не того? Ну я розумію, що німецьку ви вчили в школі. Та й кілька років прожили при німцях. А як же ви польську зрозуміли?
- Дуже просто. Мені взагалі дуже легко даються мови. Не даремно мої онуки працюють перекладачами. На шахті було багато поляків шахтарів. Вони жили не з нами в бараках, а сім’ями в окремих будиночках. Ще з часів, коли там була Франція. Вуйки з ними спілкувалися польською. Польська мова – це та ж сама українська, тільки вимова не правильна. Та ще в нас прикметник майже завжди стоїть перед іменником, а в них після. Так що я, поки був на шахті, можна вважати вивчив польську мову. Ти ж був у Польщі, мову на слух розумієш. Хочеш повторю діалог польською?
- А таки хочу!
- Janku! Dlaczego stukasz w kota? Ty bys lepej zastukat w moje okno!
- Niech mlodsi stukaja w twoje okno. A skad ich wziac? Wszystkich wojna zabrala.
- Добре, діду, вибачте. Продовжуйте.
- Так от, коли я почув польську мову, то зрозумів чому немає собак. Бо я вже в Польщі. Визирнув з під вагону. Згорблений дід човгає вздовж вагонів і стукає по колесах. Поруч із залізницею тягнеться шосейка. За дорогою ошатні будиночки. Ніякої жінки не видно. Я уважніше оглянувся ще раз. Охорони не видно. Тоді вискочив з під вагона і швидко перебіг через дорогу, заскочив в найближчий двір і зайшов в хату. Хата така ж сама як і в нас. Біля печі порається молодиця, на лаві під вікном старий дід латає чобота.
- Добрий день – кажу я. Коли рипнули двері всі повернулися в мій бік. – Я остарбайтер, тікаю з Франції додому на Україну. Допоможіть Христа ради.
- Матка боска! – сплеснула руками молодиця.
Поставила воду в піч, кинулася до скрині, витягла звідтіля дитячий одяг. А дід тим часом мовчки склав інструмент і вийшов з кімнати. Помила, переодягла, а потім посадовила їсти. І в цей час до хати заходить хазяїн, а за ним поліцай:
- Niech bendzre pochwalony!
- Pocwalony!
Це вони так вітаються. Ну ти ж знаєш. Поліцай підійшов до молодиці і почав з нею про щось стиха говорити. Час від часу поглядав в мою сторону. Мені було не чутно про що вони говорили. Їсти хотілося – як вовку. Але я розумів, що в цьому будинку буду, доки не поїм. Тому їв дуже повільно. До того ж, думаю, хай знають, що і ми не з лопуцька зшиті. Маємо повагу до себе.
- Ну що, поїв – звернувся до мене поліцай, коли я вишкрябав останнє з тарілки. – Збирайся.
Я знову натяг нову одежу і вже зібрався до виходу. До мене підійшла молодиця і дала мені вузлика. Звідтіля пахло хлібом, салом і цибулею:
- Вибач, хлопчику – погладила мене по голові, - але інакше не можна.
Ми вийшли з хати. Біля двору стояла машина, з кузовом закритим тентом. Поліцай, той що заходив до хати, підсадив мене в кузов. А там сидів і куняв ще один поліцай. Той що мене привів, сів у кабіну, водій запустив мотор і ми поїхали.
Селище скінчилося дуже швидко. Ми виїхали за містечко, чи село, я так і не второпав що воно було, і помчали по шосейці. Я сидів спиною до кабіни і спостерігав як сідає сонце. І тут подумав: «Сонце сідає на заході. Я їду спиною вперед, значить на схід. Виходить, не все так погано».
Привезли мене аж під Варшаву і здали в такий же табір, як і в Німеччині. Єдина відмінність, що там нас охороняли старі діди з ще старішими гвинтівками, а тут молоді солдати з автоматами. Табір був при заводі. Я й тут влаштувався збивати ящики. Думаю, якщо це завод, що випускає зброю, то рано чи пізно, з’являться бомбардувальники. З’явились.
Ну, а далі все вже було відпрацьовано. Вокзал, вагон у потрібному напрямку, а потім в хату до поляків. Ті так само, як і першого разу, помили, нагодували і здали поліції. І також вузлик з харчами на дорогу.
Коли я почув з під вагона українську мову, у мене ледь серце не вискочило з грудей. Я навіть не поглянув, чи є охорона. Вискочив з під вагона, як Пилип з конопель, і в найближчу хату. Ну, а далі – як завжди. Помили, посадили їсти. Думаю, може хоч ці не здадуть поліції. Ага! Січас! Не встиг я й пару ложок до рота в кинуть, як заявився поліцай:
- Слава Іссу!
- Вовіки слава!
- Так оце і є той москалик, який аж із Франції втік?
- Який я вам москалик!? – від обурення я навіть ложку кинув.
- А хто ж ти такий? – щиро здивувався поліцай.
- Українець!
- Та який же ти українець? Ви там, за Збручем, всі москалі.
- А звідкіля ви знаєте, що я з-за Збруча?
- А по говірці. Ти давай їж. Часу дуже мало.
Як не хотілося їсти, як не підганяв поліцай, а їсти намагався повільно, як тільки можливо. Поїв, одягнувся, чекаю на вузлика. А зась. Ніякого вузлика. Ну, думаю, це ж треба. Кажуть, що українці жадні. Не вірив, а воно так і є.
Вийшли на вулицю, стоїть «бєдка», запряжена гарною конячкою. Сіли на лавку і поїхали. Тільки виїхали за селище, поліцай звернув з шосейки і манівцем подерся вгору, в ліс. Проїхали ліс і приїхали в хутірець з двох садиб. Назустріч з однієї з хат вийшла немолода жінка.
- Слава Іссу! – привітався поліцай.
- Вовіки слава! – відповіла жінка.
- Оце, газдине, привіз вам москалика. Він тікає додому аж із Франції. Най трошки поживе у вас.
- Най пожиє – спокійно відповіла жінка.
- Побудеш тут, поки за тобою не приїдуть – звернувся до мене поліцай. – Та дивись – нікуди не руш. Бо як німці злапають, то вже ніхто тобі не допоможе.
- Добре – зіскочив з тачанки. – Дякую.
- Богу дякуй.
Поліцай розвернув коня і поїхав, а я побіг за хазяйкою. Поки я у неї пожив, настала зима. Хазяйка мене переодягла, дала зимову одежу, і я нічим не вирізнявся серед решти дітлахів. А їх у неї « гей малий, скажи малому, хай малий малому скаже». І робив по господі так само, як і вони. Не важко і звично.
Через кілька днів приїхав саньми дядько і забрав мене. Їхали досить довго лісом і приїхали в трохи більший хутір. Там я пожив дня три і за мною приїхав ще один дядько. Так я переїжджав кілька разів, поки не приїхав у містечко, що стояло біля залізниці. Там у якогось дядька я тільки переночував.
Рано вранці, ще й на світ не мостилося, цей дядько привів мене на вокзал. Стали ми за рогом кам’яного сарайчика, чи що воно там за споруда, я не знаю. Підходить поїзд, зупиняється. Тільки в тому вагоні, що зупинився навпроти нас, відчинилися двері. На східцях з’явився заспаний залізничник, оглянувся навкруги і кивнув в наш бік.
- Ну давай, синку, з богом – підштовхнув мене дядько до вагона.
Я перебіг вузенький перон і вскочив до вагона. Залізничник тієї ж миті зачинив вхідні двері, відчинив двері збоку і заштовхнув в комірчину:
- Сиди тихо. Я потім тебе заберу.
А забирати і не треба було. В комірчині палахкотіла грубка, рівним стосом лежали дрова. З іншого боку в залізному ящику вугілля. Було тепло, навіть жарко. Я постелив пальто на дрова і проспав майже весь день. Якщо порівнювати з поїздками під вагоном, то це був перший клас.
Вночі провідник випустив мене з комірчини. Спочатку дав мені віника з корчиком і заставив підмести в коридорі і незайнятих купе. Протерти пилюку. А потім закрив у купе і наказав сидіти тихо.
Глупої ночі мене розбудили. Я спросоння не зразу второпав, що до чого.
- Вставай, дитинко, приїхали – каже мені провідник. – Далі їхати поїздом не можна. Вранці буде перевірка. Так що доведеться тобі плигати.
Я неохоче зліз з полиці, одягнувся і поплентався слідом за провідником в тамбур.
- Зараз буде затяжний підйом. В кінці підйому поїзд майже зупиниться. Плигнеш в кучугуру. Не бійся снігу багато, так що кучугури глибокі. Коли поїзд пройде, підеш слідом за ним. Дійдеш до переїзду, там звернеш наліво і по цій дорозі дійдеш до села. Зайдеш у другу хату зліва. Постукаєш у вікно і скажеш: ” Петро Пилипович просили передати вітання ”. Саме цими словами і саме в цьому порядку. Повтори!
- Петро Пилипович просили передати вітання.
- Молодець. Ну пішли.
Провідник відчинив двері і в тамбур відразу ж увірвався колючий морозяний вітер. Поставив мене спереду, а сам став ззаду, взявшись за поручні. Я стояв поміж його рук і ловив дрижаки. Чи то від холоду, чи то від страху.
Поїзд весь цей час стишував ходу. Провідник весь час уважно спостерігав і раптом скомандував.
- Все! З Богом, пішов, - і легенько підштовхнув мене в спину.
Я плигнув. Живіт підпер груди і мені перехопило подих. Здавалося летів цілу вічність. Навіть не відчув як торкнувся ногами землі, бо мене тут же кинуло вбік, по ходу поїзда і я з головою пірнув в сніг. Не бачив як пройшов мимо поїзд, а тільки чув, як здригається земля.
Коли все стихло вибрався з кучугури. Обтрусився і рушив вздовж колії. Досить швидко дійшов до переїзду і звернув, як наказував провідник, наліво на добре накатану дорогу.
До села дійшов негадано швидко. Село вночі здалося мені моторошним. Ніде ні вогника. Тихо, навіть собаки не гавкали. Дійшов до другої хати, зайшов у двір і постукав у вікно. Тихо. Жодних ознак життя в середині. Я вже почав сумніватися, чи туди прийшов. Про всяк випадок постукав ще раз.
- Хто там – нарешті почувся сердитий голос за вікном.
- Петро Пилипович просили передати вітання.
І знову тиша. Нарешті відхилилися вхідні двері. На порозі з’явився дядько в білому спідньому. Як гусак висунув голову на вулицю, оглянувся навкруги і кинув:
- Заходь.
Мене не треба було запрошувати двічі. Я добряче змерз, та й перехвилювався. Тому швиденько пірнув під рукою дядька в хату.
Після нічних пригод спав як убитий. Коли прокинувся, хазяїна вдома вже не було. Господиня поставили на стіл сніданок і продовжувала поратися біля печі. Все розпитувала мене про мої пригоди в Німеччині.
Раптом рипнули сінешні двері. Чую хтось обтрушує ноги в сінях і відчиняє двері до хати. На порозі молодичка. В одній руці в неї полумисок накритий рушником. В другій плаский прямокутничок, завернутий в білу пілочку:
- Доброго дня. Оце спекла пиріжечків вашому гостю – ставить полумисок на стіл і знімає рушника. – Їж синку. Як тебе звати?
- Василь.
- Васю, а ти моїх дівчат в Німеччині не бачив?
Скільки рухався по Україні, всюди одне і те ж. Я знаю, що в пілочку завернуті фотокарточки. Та підіграю гості:
- Якби ж я знав які вони, то може б і сказав – бачив чи не бачив.
- А в мене є карточки.
Жінка розгортає пакуночок і віддає мені фотокартки. Ну все як завжди: фото, на яких дуже важко впізнати тих, хто там сфотографований. Якби когось з них бачив в житті, то може б і впізнав, а так … . Але я їх уважно роздивлявся, бо боявся образити гостю, а потім качав головою:
- Ні, не бачив.
- А як там, Васю, страшно?
- Ну як вам сказати. Дівчатам мабуть трошки легше. Вони найбільш вірогідно до хазяїна попали. От ми спочатку теж у хазяїна були. То робота та ж сама, що й дома. І реманент такий самий. Єдине, що вранці зазвичай батько будив. Прийде, погладить по голові і говорить: “Вставай, синку! Проспиш царство Боже.” А спати ж хочеться, той прикидаєшся, що не почув. А батько торкне за плече: “Вставай. Нічого лінь кохати ”. А тут німець вранці як гаркне, то вилітаєш з ліжка як гасова пробка. Та там ще можна було терпіти. Гарний хазяїн робітників годує, бо що вони голодні нароблять. А от коли на шахту попали, то зовсім кепсько стало. Їсти давали буханець хліба на трьох. І це на день. Вранці та ввечері ще додавали суп. Рідкий, рідкий, та ще й перетертий. А так хотілося впіймати цілу картоплину. В обід, на роботі, тільки свій кусочок хліба та вода.
Знову рипнули двері. Хтось обтрушує ноги в сінях і відчиняє двері в кімнату. На порозі молодичка. В одній руці в неї полумисок накритий рушником. В другій прямокутничок, завернутий в білу пілочку:
- Добридень. Оце спекла пиріжечків вашому гостю...
Під вечір прийшов хазяїн. Повечеряли він і каже:
- Через Київ не пройти. Там зараз ідуть запеклі бої. Так що поїдемо з тобою на Миронівну, а там через Дніпро спробуєш.
Вранці поснідали і пішли на станцію. Вона була майже зразу за тим самим переїздом. По дорозі хазяїн мене проінструктував, що якщо хто спитає, то я новий мастильник в вагонній бригаді, що саме він бригадир цієї бригади. Якщо, не дай Бог, запитають документи – кажи, що ще не встигли оформити.
Прийшли на станцію, бригадир зник в будиночку і з’явився через деякий час у зовсім іншому вигляді. На ньому здоровенний кожух до п’ят, під кожухом навхрест на ремінцях висять дві брезентові сумки. В одній три різнокольорові прапорці, в іншій папери.
Потім ми зайшли до іншої будівлі і там я отримав лійку з мастилом та крючок, схожий на кочергу, зроблений з товстого дроту. Лійка була заважка для мене. Я її ніс перегнувшись навпіл в іншу сторону.
Підійшли до ешелону, знайшли в середині вагон з тамбурною площадкою:
- Оце й буде наше купе – каже бригадир, бере лійку і ставить її на площадку. – А тепер дивись уважно, - крючком вправно відкрив кришку букси – Бачиш тут залито мастило. Якщо його недостатньо, то ось тут стане видно мітку. В такому разі треба долити. Щоб ти за собою не тягав мастило, на тобі крейду. Де знайдеш, що треба доливати, відзнач крейдою. Потім візьмеш лійку та доллєш. Зрозумів?
- Ага!
- Ну на пробуй. - віддав мені крючка. – Обійдеш состав з обох сторін.
Я схопив крючка, перебіг до наступної букси і спробував підняти кришку. Виявилося, що це не так просто. По-перше вона важка, а по-друге ще треба приловчитись, щоб її підняти. Трошки помучився, а таки підняв. Дивлюся, мітки не видно, значить все в порядку. Відпустив кришку, а вона як ляпне. Я аж відплигнув з переляку. Дивлюся на бригадира, а він тільки головою похитав.
Друга кришка далася набагато легше, а третя, ніби так і треба. Швиденько оббіг весь состав. На щастя, ніде не треба було доливати.
Коли оббігав ешелон ззаду, на площадці останнього вагону стояли бригадир і ще якийсь дядько. У дядька теж кожух до п’ят, але тільки одна сумка - з прапорцями. Я кинув оком на дядьків, а вони дивляться на мене і посміхаються. Ну, думаю, значить все в порядку.
Добіг до середнього вагону, там де на тамбурній площадці стояла лійка. Стою, розпашілий, задоволений. Підходить бригадир.
- Усе перевірив. Усі повні – рапортую.
- Чудово. А ось і паровоз. Обережно!
По вагонам нервово прокотився ляскіт. За деякий час засичало повітря, і відійшли гальма. Паровоз дав сигнал.
- Ну що ж пора сідати. – Бригадир підсадив мене до приступки, а потім заліз і сам.
Дістав з сумки зелений прапорець і виставив руку з ним з вагона. Паровоз ще раз дав сигнал, по вагонах пробіг нервовий ляскіт і поїзд рушив. Мимо пропливли вежа з кулеметником, змерзлий поліцай з гвинтівкою на стрілці, а далі пішли хати.
- Ну от і все – каже бригадир. – Всівся на лаві, відкрив полу кожуха – іди вмощуйся.
Я всівся біля бригадира, той загорнув полу і заховав мене за пазуху:
- Ну як ти там?
- Добре.
- Ну то з Богом.
У Миронівці бригадир відвів мене до якогось діда. Я навіть не спитав його ім’я. Звертався до нього «Діду», а він одзивався. Через кілька днів дід наказав мені одягтися тепліше. Для цього дістав зі скрині величезну пухову хустину.
На вулиці стояли сани, запряжені двійкою добрих коней. Ми сіли на передку і під’їхали до якогось сараю:
- Чого так довго? – зустрів нас немолодий сердитий дядько
- Та щось мені здалося, що кінь зашкутильгав. То я поїхав до коваля, а він же такий проханий. Але, слава Богу, все в порядку.
- Дочухався - бурмотів сердитий. - До комендантської години не встигнете повернутися. Доведеться там ночувати.
- Доведеться. А що тепер зробиш?
Дід віддав папери сердитому комірнику і той показав на ящики, які ми мали забрати. Ми їх погрузили на сани, накрили рядном, сіли на передок і – вйо.
Приїхали в хутірець, що стояв на височенному березі Дніпра. Мабуть, в ящиках були харчі. Бо коли ми приїхали, німці повискакували з хатин і самі похватали ящики. При цьому одні обурено питали, чому так довго, а інші прицмокували: «Гут, діду, гут».
Їхати назад насправді було запізно, і ми заночували в сарайчику разом з кіньми. А десь перед світанком дід розбудив мене. Ми непомітно вислизнули з сарайчика і ледь помітною стежиною, балкою спустилися до Дніпра. Тут мене дід закутав в пухову хустину і дав останню настанову:
- Он бачиш дерева. То острів. Іди на нього. Коли перейдеш острів, стане видно церкву. Далі іди на неї. Ще, як побачиш лід, що не блищить, не йди туди. То промоїна. Ну з Богом.
- Дякую вам за все.
- Нема за що. Іди з Богом. Не барись, скоро світанок.
Я обережно, з острахом став на лід. Зробив кілька кроків. Лід був такий міцний, що зовсім не помітив моїх кроків. Я вже певніше пішов далі, оглянувся, а діда на березі вже немає. Тепер я боявся, щоб мене не помітили німці та не стрельнули в спину. Ніч була такою темною, що навряд чи мене хтось би помітив. Я заспокоївся. Єдине що мене бентежило, це те, що із за темряви лід зовсім не блищав, але, на щастя, промоїн на моєму шляху не трапилося. Так що я благо дійшов іншого берега. Вийшов на землю, пройшов кілька метрів, коли чую за спиною сонне:
- Стой, кто ідьот?
- Я.
- Какой такой "я"?
- Вася.
- Откуда ідьош Васіліса?
- З того берега.
- Ого! – присвиснув вартовий. А потім крикнув в бік – Кабалдаєв!
- Я - невідомо звідки з’явився кумедний солдат. З величезного кожуха стирчала маленька голівка в шапці, що весь час наповзала на очі. Щоб її поставити на місце, вартовий, як кінь, весь час підкидав вверх підборіддя.
- Відведи оцю Василісу до командира.
- Єсть. Ану, топай впєрьод. – наставив на мене рушницю кумедний солдат.
Вартовий привів мене до хати і постукав у вікно. За якусь мить з-за вікна почулася брудна лайка. Весь потік матюччя, що линув з хати можна було передати двома словами:
- Хто там?
- Товаріщ старшій лєйтєнант, ето я. Задєржалі лазутчіка с тово бєрєга.
- Какого лазутчіка, Абалдаєв! – на порозі з’явився скуйовджений дядько в спідньому.
- Я Кабалдаєв, товаріщ старший лєйтєнант.
- Когда научішься нє будіть командіра в такую рань, будєш Кабалдаєвим. А пока Абалдаєв.
- Так мнє сєржант пріказал. Вот ета прішла с того бєрєга.
- А ти нє мог отвесті єйо в караулку?
- Так сержант сказал к командиру, а к какому нє уточнил.
Скуйовджений дядько тільки рукою махнув. Потім звернувся до мене:
- Ти в самом дєлє прішол с тово бєрєга? – Я кивнув на знак згоди. – Ну заході. А ти Абалдаєв, бєгом на пост.
Я зайшов до хати. Слідом за мною зайшов лейтенант і швидко зник у хатині. По звуках, що долинали звідтіля, зрозумів, що він одягається.
Поки лейтенант одягався з хатини вийшла молодичка і стала зацікавлено мене розглядати.
- Розв’яжіть мені будь ласка хустину – повернувся я до неї спиною. – А то мене ваш Абалдаєв за дівчину прийняв.
- Він такий же наш, як і твій – буркнула молодичка, але хустину таки розв’язала.
Я зняв шапку, розтягнув комір пальта. Зазвичай грубку натоплюють звечора. Під ранок вона вичахає і вранці в хаті доволі прохолодно. Але тут і в ранці було досить тепло. До того ж я був добре втушкований, то ж мені стало жарко. Нарешті з’явився лейтенант. Його вигляд мене спантеличив. Я ж бачив наших в останній раз в сорок першому, коли вони відступали. В гімнастерках, в черевиках з обмотками, з геометричними залізячками в петлицях. А тут вийшов офіцер в добрих чоботях, в кітелі з зірками на погонах. У мене з початку майнула думка, а чи справді до своїх я попав. Мабуть тому зненацька спитав:
- А ви хто?
- Як то хто? – зі здивування офіцер відповів українською, чим ще більше збив мене з пантелику. Адже кілька хвилин тому він розмовляв з солдатом російською мовою.
- Вояк якої армії?
- Радянської – ще більше здивувався офіцер.
- А що за форма?
- А, он ти про шо! Ти що ще не бачив нової форми?
- А де я мав її бачити? Я ж тільки-но прийшов з того берега.
- А ось про це ми зараз з тобою і поговоримо. Роздягайся, сідай до столу.
Я роздягся, сів за стола. Навпроти сів лейтенант, дістав з планшету папір, олівець. Став розповідати. Про Німеччину, Польщу, Західну Україну його не цікавило. Він весь час мене перебивав: «це не цікаво, давай далі». А от коли дійшло до Миронівки, а особливо до хутірця навпроти, то тут його цікавості не було меж. Його цікавили такі подробиці, на які я не звертав ніякої уваги. Наприклад скільки було ящиків, що було на них написано, чим пахли. Чи з усіх хат на хуторі виходили німці за ящиками, як були вдягнені, які значки були на петлицях. А особливо його зацікавила балка, якою ми спустилися до Дніпра. Він ще кілька разів перепитав, чи насправді там немає колючого дроту, чи я просто його не помітив. І чи є якісь прикмети, щоб можна було знайти ту балку з боку Дніпра.
Поки я розповідав, молодичка приготувала сніданок. Ми всі разом поснідали і лейтенант запитав:
- І що тепер будеш робити?
- Побіжу додому. Тут же поруч.
- А може залишишся. Завтра в район буде йти машина. Якраз через ваше село. Сядеш та й доїдеш.
- Ні. Це ж цілий день втрачу. Я швиденько добіжу.
- Ну дивись, як знаєш.
Молодичка знову втушкувала мене в теплий одяг і я побіг. Вже під вечір зрозумів, що погарячкував. Добрів додому пізно в ночі. Може воно й не пізно, але ж зимові дні короткі і темніє дуже рано. Замерз, втомився. Постукав у вікно - тихо, ані звуку. Постукав ще раз - знову тиша. Я аж перелякався. Невже нема нікого вдома? Підійшов до ганку, сів на призьбу і став думати, що ж мені робити, і не помітив як заснув.
Прокинувся пізно вранці у власній постелі. Мати якраз приготувала сніданок. То ж я швиденько вмився, одягнувся і сів до столу. Поруч щебетав радісний молодший брат. Мати стала насипати сніданок, як рипнули сінешні двері. Ми всі повернули голови до вхідних дверей. Ось вони відчинились і на порозі стала захекана, огрядна Петрова мати.
- Васю, а ти мого Петика не бачив, там у Німеччині?
Скільки разів, поки йшов, я уявляв цю зустріч. Адже саме тітка Галина разом з Миколиною матір’ю віддала мене тоді німцям. Як я їм скажу: «Ось бачите, ви мене віддали німцям, а я таки вернувся». Але ж це Петрова мати… Як їй сказати, що її сина більше немає. Не просто немає, а навіть могили немає. Що його попіл розвіяли над бурими німецькими полями як добриво. І такий мене страх охопив, що відчув як волосся на спині дибки стало. Ну і звісно ж язик затягло в те місце, де спина втрачає свою шляхетність.
- Доброго ранку, сусідко. – прийшла на допомогу мати. – А що це ви стоїте на порозі, наче чужа. Сідайте.
Сусідка сіла і впилася в мене очима. Тут я згадав, як мене просив Петро казати про нього матері і почав брехати:
- Ну як вам сказати... – а язик в роті неначе чужий. - До розподільчого табору ми були разом. А там Петра забрав хазяїн. Він же у вас здоровий, сильний. Хазяї таких люблять. Ну, а мене до теслярів на шахту забрали.
- А до хазяїна, це добре чи погано?
- Мабуть, добре. Німці до нас як до скотини ставляться. А у гарного хазяїна скотина завжди нагодована. Так що, якщо до гарного хазяїна попав, то хоч не голодний буде.
- Це добре – трошки потеплішали очі тітки Галини. – Він у мене завжди голодний.
Рипнули сінешні двері. Я ще більше злякався. А що, як це Миколина мати? Як їй брехати?
На порозі з’явився старий солдат, з карабіном за плечем:
- Здраствуйтє. Васілій Варчєнко. Вам надлєжіт нємєдлєнно явіться к комєнданту.
- Що ж це ви, служивий, так офіційно. Сідайте до столу, поснідаємо – спробувала якось пом’якшити ситуацію мати.
- Спасібо, хазяюшка. Нє могу, служба. Пріказано нєзамєдлітєльно.
- Та що ж це робиться – запричитала мати. – Дитина з краю світу додому повернулася, а її тут же забирають.
- Та не переживайте так, мамо. – зрадів я несподіваному порятунку. - Я миттю.
Зіскочив з лави, накинув пальто, схопив в руку шапку і рушив до виходу. Солдат вдячно посміхнувся, і вийшов слідом.
Комендант сидів в кабінеті голови сільради:
- Здрастуйте! Ви мене кликали?
- Ти - Васілій Варчєнко?
- Так.
- Так вот, Васілій. Ти нєбось відєл, что на уліце стоит машина? Поєдєщь в район, явішься к начальніку НКВД.
- Добре.
Я вже був не такий радий своєму порятунку від сусідки. Я ж голодний, не поснідав. А дома вичахає сніданок. Я згадав Сашка, який казав, що яка б не була страва, а вона найсмачніша, коли її приготувала мати.
На вулиці біля машини мене чекав замерзлий і тому страшенно злий шофер. Я сів у кабіну, шофер кілька разів крутнув коловорот, і коли машина загарчала, вскочив на своє місце. Я ще подумав, може це саме та машина, про яку казав лейтенант в селі, де я перейшов Дніпро. Це б я нею приїхав додому і можливо тільки завтра мене б визвали в це НКВД. В те, що мене обов’язково туди викличуть я не сумнівався ні хвилинки. Але шофер був такий сердитий, що я не наважився запитати – звідкіля він їде.
Підвезли мене як велике цабе до самого порога цього самого НКВД. За дверима в коридорчику за столом сидів гарний, як дівчина, молоденький офіцер:
- Ви по какому дєлу? – запитав нарочито сердито. Мабуть хотів здаватись старшим і більш мужнім.
- До начальника НКВД – сказав я урочистим тоном, щоб підтримати гру молоденького офіцера. – Оце прямо із-за столу привезли машиною під ваш ганок.
- Откудова? – все так же суворо запитав офіцер.
Я назвав село. Він полистав журнал, знайшов якийсь там запис, кивнув сам собі і урочисто сказав:
- Пройдітє по корідору. Трєтья двєрь справа.
Я пройшов по коридору, відшукав потрібні двері, постукав і зайшов:
- Дозвольте. Мене оце ... – і замовк на півслові.
За столом сидів той самий поліцай, що приходив до батька випити самогону і побалакати про життя. Але в формі капітана НКВС. Я був настільки спантеличений, що навіть хотів чкурнути назад.
- О, Василь Васильович! – зрадів капітан. – Яким вітром тебе сюди занесло?
- Так ви ж той ...
- Був поліцаєм. – продовжив капітан слова, що застряли у мене в роті. – Був, за завданням НКВС. А твій батько мені допомагав. Як він там, доречі, пише?
- Пише.
- Так яким же вітром тебе сюди занесло? – знов запитав капітан.
- Так ви ж той … - я вже оговтався і вирішив як показати, що анітрохи не злякався – самі мене викликали.
- Так це ти вчора Дніпро перейшов?
- Я.
- Ну тоді сідай, розказуй все по порядку.
Посиділи, погомоніли. Я все розказав по порядку. Капітан мовчки слухав, іноді щось записував. Деколи ставив уточнюючі запитання. Сиділи довго. Слава Богу, капітан пригостив чаєм з галетами, а в обід кашею з тушонкою.
- Ну що ж, Васильовичу – сказав капітан, коли я закінчив розповідь. - Доведеться тобі з’їздити в Київ. Вийди, почекай в коридорі.
Я вийшов, стою і не знаю, як реагувати на всі ці події. Коли по коридору біжить ще один молоденький лейтенант. І теж красивий, мов дівчина. Підбіг до дверей, поправив зачіску, обсмикнув кітель, постукав в двері і як в воду зробив крок в кабінет. За кілька хвилин вийшов з пакетом в руках. Зміряв мене поглядом з ніг до голови і кивнув:
- Ну пошлі.
Хотів йому сказати: «не запряг – не нукай!» Але вчасно стримався. Дуже вже погана слава ходила про цих хлопців. Вийшли через інші двері у двір. Там біля ганку стояв «бобік»:
- Сідай і чекай на мене – скомандував лейтенант, а сам зник за дверима.
За кермом сидів немолодий дядько. Він якось дивно подивився на мене і потім скрушно похитав головою. За якусь хвильку на ганок вискочив той самий лейтенант в ладно підігнаному білому кожушку і з розгону хвацько гепнувся на переднє сидіння:
- Давай, Пєтровіч, дуй на Київ.
Привезли мене в Київ, в ту саму Лук’янівську в’язницю. Лейтенант здав мене черговому і поїхав назад. Якщо перший раз нас просто перерахували і загнали в камери, то тепер мене прийняли по всій формі. Записали в якісь товсті книги, забрали і переписали все що було в кишенях і лише після цього відвели до слідчого. Я увійшов і уважно роздивився все навкруги. В кабінеті стіл, залізна шафа, перед столом стілець. Сіро-зелені панелі на стінах, сіра стеля. За столом вгодований майор. Вибритий, прилизаний. Форма підігнана, жодної зморшки. Пахне одеколоном.
Коли я увійшов, він читав папери, видно з того пакету, що отримав лейтенант, який мене сюди привіз. Я зробив такий висновок тому, що сам пакет розірваний лежав на краєчку столу. Майор лише на якусь хвильку підняв на мене очі і продовжив читати. Не привітався, не запросив сісти. А я стою ні в тих ні в сих, і не знаю що робити.
Нарешті майор закінчив читати і звернувся до мене:
- Вот тєбє бумага, карандаш. Сєйчас тєбя отведут в камеру. Отдохнеш, а потом всє подробно опішешь.
- Так я ж уже все розповів капітану.
- То капітану. А я майор. Напішєшь всє подробно для мєня. Надєюсь в камерє нє побоїшся ночєвать?
- Так я тут три дні при німцях ночував. Коли туди відправляли. А зараз чого боятися?
- Кто єго знаєт – загадково посміхається майор.
Після всієї цієї колотнечі в перший день я заснув зразу. А вже наступні було спати дуже мулько. Вранці після сніданку сів писати. Написав цілий роман. Мабуть, ні до, ні після скільки не писав. Ввечері мене знову відвели до майора. На цей раз, як тільки я зайшов, він запросив мене сісти. Я присів на стілець і віддав йому списані папери. Він їх недбало, швидко переглянув:
- Харашо. Всьо напісал?
- Та начебто все.
- Всьо чєсно?
- Як на духу!
- Так ти ж комсомолєц!
- Еге. Просто у нас так кажуть, якщо хочуть підкреслити, що людина каже правду.
- Нє чєсноє комсомольскоє?
- Щось такого не чув.
- Ну ладно. Іді отдихай. Там у тєбя всє нормально? Нє обіжают.
- Та ні. Все добре.
- Ну тогда іді.
Наступні дні, коли я приходив до майора, там обов’язково сидів ще хтось. Видно було, що вони добре прочитали те, що я написав. Вони весь час задавали уточнюючі запитання. Питали про такі дрібниці, що я й досі не можу второпати – навіщо воно їм?
Коли я останнього разу зайшов в кабінет, там був один майор. На столі стояв чайник, дві склянки і тарілка з галетами.
- Так говорішь у вас, когда хотят почеркнуть, что говорят правду, говорять: « как на духу». А как у вас говорят: “на посошок”? – запитав мене майор.
- Не зрозумів.
- Ну вот гості расходятся, і налівают последнюю рюмку.
- А... – второпав я що до чого і заспівав. – Що ж то за хазяїн, що ж то за Хома. Гості на порозі – на коня нема.
Офіцер скривився, наче почув дуже неприємну звістку. Спочатку хотів сказати щось різке, та все ж стримався:
- На коня, говорішь? Ну ладно іді собірайся, а я пока приготовлю чай. Випьєм на коня.
Я сходив за речами. Потім ми пили чай. Майор задав ще кілька запитань, як то кажуть про життя і нарешті сказав:
- Ну что ж, Васілій, будєм прощаться. Вот тєбє два пропуска. Вот етот, чтоби отсюда випустілі. А етот – для патрулєй, чтоби чєрєз мост пропустілі. Ну іді.
- Дякую.
- Будь ласка. – раптом чисто, без акценту відповів майор.
Добирався додому попутками. Як зараз думаю, дуже швидко, бо під вечір вже був удома. А тоді здавалося, що добирався цілу вічність. Коли доїхав до села, то так спішив, що забув подякувати водієві. Прибігаю до двору, а мати якраз з повітки околот соломи до хати несла. Ну щоб вранці в печі розтопити. Я покликав її. Вона впустила околот, повільно обернулася, побачила мене і сіла на сіно:
- Сину, сину. Я ж тебе ночами з Німеччини виглядала. А тут уже й не чекала.
Дід замовк. Мовчав і я. Хоча у мене і виникло кілька запитань, але я був таким вражений розповіддю, що не наважувався щось питати. А дід мовчав. Нарешті я не витримав і таки запитав:
- Я так і не зрозумів, чому ж вам не дали компенсацію?
- Ти розумієш, я добре пам’ятаю, як вони від’їжджали в евакуацію. Вздовж дороги йдуть солдати обідрані, обгорілі, багато босих, чимало поранених. Їх обганяють вантажівки доверху забиті піанінами, шафами та іншим бебехами. Потім вони повернулися і покарали всіх, кого залишили на поталу німцям. У нас в селі створили польовий воєнкомат, загребли всіх, кому більше вісімнадцяти і одвезли на Букринський плацдарм. А там не переодягаючи, беззбройних погнали в атаку на німецькі кулемети. Отак все наше село і вкрило свитками той Букринський плацдарм. Коли німці об’явили, що будуть платити компенсацію тим, кого насильно вивезли в Німеччину, всі кинулись писати заяви. Тут у нас, в Україні, утворили комісію, яка перевіряла, чи має насправді людина право на цю компенсацію. У нас страшенно люблять перевіряти. Пішов і я в ту комісію, а там знову сидять вони. В цій комісії за основу взяли списки фільтраційних таборів. Ти ж знаєш, всіх, кого звільнили там, у Німеччині, вони спочатку забрали в фільтраційні табори. А там уже комісія вирішувала – кому на фронт, кому в Сибір, а кому додому. А мене ж в тих списках немає, бо я сам себе звільнив. Так що мені компенсація не полагається.
- Так ви ж, мабуть, є в списках тих, кого забрали з села. Ви б їх надали.
- Ти думаєш, що ти один такий розумний. Не всі ті, кого забрали з села доїхали до Німеччини. Вітько он тільки до району доїхав, а Хведір до Києва. Він мабуть єдиний хто хотів в ту Німеччину, але не пустили. Та воно, мабуть, і на краще. Він не вернувся, як Вітько, додому, а пішов до тітки, що жила на Солом’янці. Коли прийшли вони, то в військо його не взяли, а послали в трудармію відновлювати Донбас. А коли він своє відробив, то повернувся туди, звідкіля його забирали - в Київ. Там отримав паспорта, прописку і живе собі кум королю. А Вітька забрав польовий воєнкомат разом з усіма односельцями.
- Так йому ж німці дали довідку, що в нього хворе серце.
- Так то ж німці. А їм все одно, яким ти серцем спіймаєш німецьку кулю, хворим чи здоровим.
- Ви ж розповідали, що вас допитували в Лук’янівській в’язниці. Там же напевно залишились якісь папери.
- Папери то залишилися. Але ж все там записано з моїх слів. І немає жодного підтвердження, що так воно і було.
- А що, немає свідків, які б підтвердили, що ви були в Німеччині?
- В тому то і справа, що немає. Хто на фронті загинув, хто в Сибіру. А хто і тут уже Богу душу віддав. А Сашко так той з вуйками до Канади рвонув. Я знаю, того що мене ще не раз і до НКВС, і до МГБ, і до КГБ тягали. І не тільки за себе, а й за Сашка. Є ще одна жінка, але з неї мало толку. Її забирали разом з нами. В Німеччині вона народила сина. А таких зразу до Сибіру, а дитину в дітдом. Так вона цього сина привезла додому в чемодані. А щоб сільські не здали оддала дитину тітці. У тої своїх було чимало, то ж ніхто не звернув уваги на ще одну дитину. І тільки в Хрущовські часи призналася, що вона його мати. Хлопець виріс, одслужив армію, одружився. Робив в Києві на будівництві. Упав зверху і загинув. Мати його поховала і стала причинною. Так що який свідок з людини, в якої не всі дома. Правда, коли я виходив з цієї комісії, до мене підійшли два жидки. Казали, що якщо я їм заплачу певну суму, то вони з’їздять в Німеччину і привезуть свідчення. Так я їх послав трошки далі, ніж сам був. По-перше не хочу, щоб на моєму горі хтось заробив. А по-друге, я б ті гроші і не взяв. Бо як би взяв, то це б значило, що я їх за все пробачив. А чого це ти мене розпитуєш? Може сам хочеш туди поїхати?
- Та ні, не хочу.
- А я хочу. Я розумію, що пройшло дуже багато часу. Що вже немає нікого в живих. А так хочеться знову пройти ту дорогу і вклонитися могилам тих, хто мені тоді допоміг!
Дід замовк, бо мабуть все сказав, а я мовчав, бо був настільки вражений, що не знав що й казати.
- Ну та я піду – нарешті не витримав гнітючої тиші.
- Ступай здоровий!
Йшов провулками, а в голові роїлися думки. Мені було відомо, що під час війни в Радянському Союзі трудова повинність наставала з чотирнадцяти років. Закінчив сім класів і на роботу в колгосп чи завод, де робоча зміна тривала дванадцять годин. В одній телевізійній передачі сказали, що кількість дітей, померлих від голоду, холоду та непосильної праці спів мірна з кількістю загиблих на фронтах. Який страшний час, які страшні люди. І тут до мене дійшло, що багато про що дід не розповів. Що не сказав про багато деталей, які варто було б уточнити. Я навіть зупинився. Може повернутися і розпитати?! Але ж спека. А вдалині вже бринів двір тещі, де в бочці саморобного душу вже мабуть до кип’ятку нагрілася вода. Спокуса скинути одіж і стати під струмені води була така сильна, що я вирішив в неділю раніше вийти з дому, піти до автобусної зупинки манівцями і, якщо пощастить, знову зустріти діда та розпитати про все докладніше. До того ж за вихідні можна було осмислити почуте та продумати запитання.
В неділю, коли теща повернулася з вранішньої служби, на церкві тужно за бемкав дзвін.
- Що, хтось помер? – запитав байдуже.
- Василь Варченко. Та ти його не знаєш!
