Не люблю їздити в село. Там у людей свій, віками відпрацьований, порядок життя. Я, міський мешканець, не звиклий до фізичної праці, як скалка в пучці: всім заважаю і всіх дратую. Нестерпна спека все таки вигнала мене з міста.
Йти центральною вулицею не захотів. Тут прийнято вітатися один з одним, і обов’язково шанобливо вклонятись легеньким кивком. Поки доберешся до краю села, де жила теща, шия переломлюється. До того ж центральна вулиця широка та асфальтована. Якщо йти бічними, то там мало того, що менше людей, так ще на дорозі моріжок. Старезні дерева поспліталися гіллям, утворюють затінок, в якому прохолодно навіть в найжахливішу спеку.
Людей на вулиці не було. Лише біля одних воріт на лавці під крислатою шовковицею сидів літній дядько, малесенький, не більший за школяра середніх класів. Воно хоч і затінок, а все-таки досить жарко, та дід в байковій сорочці поверх теплого спіднього, в піджаку і повстяному капелюсі. Я дещо чув про його легендарні пригоди, тому не зміг пройти, захотілося почути про все з перших вуст.
- Доброго дня, – вітаюсь.
- Доброго здоров’я.
Дід замовкає і дивиться на мене. Розмова не клеїлася. Ніяковію. Розмов про здоров’я, картоплю, хазяйство, про що зазвичай розмовляють люди в селі, я підтримувати не вмію. Але й відступати не хотілося. Діду, було видно також хотілося поговорити, тому він кидає мені рятівне:
- Як там Київ?
- Гуде!
- Про шо?
- Та про те ж, про що і села: про компенсацію, яку платять німці тим, кого примусово вивозили до Німеччини. А вам дали?
- Дали, – по-злому блимнув очима. - А як догонять, то ше добавлять.
- Тю, а чому? Ви ж були в Німеччині?
- Був, аж в Лотарингії.
- Ну так в чому ж справа?
- А тобі справді цікаво, чи просто так питаєш? – в очах діда з’являється цікавість до моєї особи.
- А таки цікаво.
- А час маєш? – потеплішали очі в діда.
- Воз і тєлєжку.
- Ну тоді сідай, – дід посунувся, звільняючи мені місце, – бо це надовго.
Я примостився поруч з дідом, а він кахикнув, прочищаючи голос і почав свою розповідь:
Те, що німці будуть ловити дітей, тим кому виповнилося більше чотирнадцяти років, ми, звичайно, знали. По всьому селу були розвішані плакати, які закликали їхати на роботу в Німеччину. Вони навіть кіно агітаційне привезли.
У нас в селі до війни було своє кіно в клубі. Один апарат. Щоб тяглася плівка, треба було крутити коловорота на самому апараті. Щоб світилася лампочка, стояла динамо-машина. До неї було прироблено два ободи, а поміж ободами були східці. В стінці вмонтовано поручень. Людина бралася за поручень ставала на приступку східців. Під її вагою колеса проверталися і крутили динамку. Тоді людина робила крок вверх і знову опускалась під своєю вагою. Ось таким чином крутили динамку і виробляли електрику для лампочки. Мій дядько був кіномеханіком, тому я майже завжди крутив цю динамку. Ми були дітьми, легенькими. Тому крутили по двоє. Он в тому дворі жив Петро. Він в чотирнадцять років був більшим за багатьох дядьків в нашому селі. Я крутив динамку з ним у парі. А он там жили Микола та Сашко. Микола теж був хлопець нівроку, а Сашко так собі, звичайнісінький хлопець. Вони складали іншу пару. Одну частину ми крутимо, а вони відпочивають, іншу навпаки. Ухокаєшся вусмерть, але ж безкоштовно кіно подивишся. Воно гроші начебто і не великі, але де їх було взяти. На трудодні в колгоспі не давали. Щоб мати таку-сяку копійчину, батько їздив в район на базар і продавав городину міським мешканцям. У тих грошики водилися, особливо в начальства. А їх в районі було – як собак не різаних. Ми завжди влітку робили в колгоспі, заробляли трудодні, але просити у батьків гроші на кіно стидалися.
Німці приїхали машиною, викинули в бік дирчика, який виробляв електрику, і пустили кіно. В апараті все на електриці. Не треба ні на колесі стрибати, ні коловорота крутити, щоб плівка рухалася. У нас років через десять після війни теж такі дирчики з’явилися. А тоді мене більше техніка зацікавила, ніж те, що німці показували. Стою роздивляюся. Аж тут Сашко підходить:
- Якщо у них тут така техніка, то що ж у них дома!
У цей час в кіно - автобуси, тролейбуси, метро. Я далі лісу ніде не був, і крім трактора жодної техніки не бачив. Ще показують, як наші діти, що поїхали на роботу в Німеччину, катаються по місту на таких машинах.
- От якби нам отак поїхати, покататися і зразу додому – каже Сашко.
У мене теж промайнула така думка, але я промовчав.
Добровільно їхати згодилося не багато. У нас до колективізації в селі жило два брати: Тимофій і Терентій. Заможні були хазяї. Років за два до колективізації Тимофій продав все своє майно і всі землі старшому брату – Терентію. Сам залишився лиш з однією коровою. І коли оголосили колективізацію, першим записався в колгосп. А Терентія розкуркулили по повній програмі і відправили в заслання з усім сімейством у Сиктивкар. Правда старша його донька вже була одружена, жила окремо, то її залишили в спокої. Через вісім років Терентій повернувся в село разом з найменшим сином Хведором. Хлопець був худий і блідий, аж синій. І весь час підкахикував. Люди казали, що йому не багато лишилося на цьому світі. Але чи то українське сонечко подіяло, чи нормальні харчі, а швидше за все і те й інше, хлопець вичухався. І видно в Терентія не все забрали, коли розкуркулили, бо знайшлися в того гроші, щоб платити за десятирічку. А Хведір був хлопець тямущий. У нас в школі вчився на одні п’ятірки, і в десятирічці в районі був відмінником. Та на біду в село приїхало якесь величезне цабе, мабуть, обласного масштабу. Те, що не районного, так це точно. Бо районне начальство їздило на тачанках, а це приїхало на авто. Його лишили біля сільради, цабе пішло пішки по селу, по дільницях і бригадах, і давай допитуватися в людей, чому так кепсько йдуть справи в колгоспі. Всі звичайно уникали зустрічі з приїжджим, а якщо це не вдавалося, то казали що не знають, питайте в начальства, йому видніше. Але знайшовся один жартівник, який усе пояснив:
- Питаєте, чому кепські справи в колгоспі. А ви підіть спитайте у Терентія. Ми ж якраз хазяйнуємо на його землях. Він один справлявся там, де ми цілим колгоспом справитись не можемо.
- Його я спитаю – каже начальник. – Але мене цікавить саме ваша думка.
- А що вам моя думка. У Терентія були борони як борони, з наших порозкрадали коліщата. От коні тягають, тягають ті борони, із сил вибиваються, а роблять набагато менше, ніж у Терентія з нормальними боронами. А на фермі, що твориться? Хлопці, щоб менше працювати повибивали коровам зуби, щоб ті менше їли. Тепер корму коровам треба давати значно менше. Хіба голодна скотинка дасть вдосталь молока?
Начальник не полінувався, сходив подивився на ферму. Переконався, що в корів дійсно немає зубів. Бідний не знав, що це так від природи, а не тому що так зробили вороги, на шкоду колгоспу. Потім пішов в поле і переконався, що на боронах дійсно немає коліщаток. Їх там зроду-віку не було. Занотував все в записничок і задоволений поїхав.
Через пару днів зник голова колгоспу. Потім він повернувся, але вже зникли жартівник і Терентій. І до сьогоднішнього дня невідомо, де вони і що з ними трапилося.
Дід на якусь мить замовк, видно збирався з думками. Це дало мені змогу згадати про долю Терентія. Я дещо знав від його онуки. Десь наприкінці перебудови прийшло повідомлення з КДБ, що Терентія розстріляно згідно до постанови "трійки". Вказано дату страти і ще, що місце поховання невідоме. Потім, на початку незалежності, онука взяла довідку в сільраді, що вона є прямим нащадком Терентія і в СБУ ознайомилася зі справою свого діда. Вона в істериці розповідала, що справа складалася з трьох аркушів. Перший – заява парторга, де той писав, що колгосп хазяйнує на землях, які раніше належали Терентію. Тепер, коли останній повернувся з заслання, над головою колгоспу знущаються. Кажуть, щоб він сходив до Терентія розпитав як той тільки з синами справлявся з господарством, з яким зараз не можуть впоратися цілим колгоспом. Просив вжити заходів, щоб Терентій своєю присутністю не дискредитував колгоспний лад. Резолюція на цій заяві: «розстріляти». Ще невеличкий клаптик паперу де типографським способом було віддруковано, що такого-то-такого заарештував вповноважений НКВС такий-то. Прізвище заарештованого, уповноваженого та дату вписано від руки в спеціально залишені місця. І нарешті третій клаптик, також віддрукований типографським способом. Там повідомлялося, що смерть такого-то-такого після страти зафіксував військовий лікар такий-то. І знову прізвища та дати вписані від руки.
- Після того, як Терентія забрали, - продовжував дід після паузи - Хведора вигнали зі школи. В колгосп його також не взяли. В полі він не міг працювати, був занадто слабким, а з бомагами там було кому копирсатися. В голови було достобіса родичів.
Коли прийшли німці, то зробили Тимофія старостою. От він тоді і розвернувся. Відкрив магазини не лише в районі, а й в Києві. Завів дружбу з німецькими офіцерами.
Для чого, питається, я все це розповів. Коли агітували їхати до Німеччини, то зголосився поїхати Тимофій з сім’єю. А сестра Хведору і каже:
- Піди до дядька, хай він тебе з собою візьме. Тут тобі все одно життя не буде. А в нас батько від совєтів постраждав. Німці таких люблять. То може хоч там долю знайдеш.
Пішов Хведір до дядька каже мол так і так, візьміть мене з собою. А той йому:
- Що! Я їду як хазяїн. Мені німці землю дадуть. А ти мені там навіщо? Якщо хочеш – їдь сам. А я тебе не знаю і знати не хочу.
Так що Хведір передумав і добровільно поїхав тільки Тимофій з сім’єю.
Поліцай, що досить часто заходив до нас у гості пропустити чарчину з батьком та погомоніти про те про се, сказав, що то вони спочатку агітують, а потім будуть хапати всіх підряд і насильно відправляти до Німеччини. Так що батько відправив сестер в Дарницю до тітки, а для мене спорудив схованку. У нас були бджоли. І на зиму вулики ставили в комірчину. Стояли в кілька рядів під саму стелю. То батько відсунув вулики від стіни, а в проміжок, що утворився поставив ослінчик. Туди поклав старого кожуха та ватяну ковдру, зшиту з різнокольорових клаптиків матерії. Одного вулика в стінці не було. Замість нього була тільки передня дошка. Якщо потягти за літник, то відкривався лаз, через який я легко міг проскочити в схованку.
З’явилися німці несподівано. Серед глупої ночі затарабанили в двері. Я з меншим братом спав на ліжку в хатині. Схопився і з переляку кинувся в схованку.
- Стій – скомандував батько. – Подушку забери.
Я повернувся, забрав свою подушку, це шоб значить було видно, що брат один спить, і в схованку. А батько уже стоїть в комірчині і тримає в руках дошку. Я прослизнув в схованку, батько закрив лаз і лише після цього пішов до дверей.
- Хто там?
- Поліція! Світи світло і відкривай.
Німці боялися, щоб не стрельнули з темноти. Тому вимагали світити світло перш, ніж відкривати двері. Тоді того, хто в середині добре видно, а йому із світла в темноту нічого не видно. Батько пішов в кімнату, засвітив каганця і відчинив двері.
- Чого так довго – чую знайомий голос поліцая. Але такий суворий, що аж страшно.
- Вибачте, панове, - це вже голос батька – за день так натупався, що не зразу з просоння второпав, що до чого.
Чую по голосу – бубонить Шванк. Батько потім розповідав, що разом із поліцаєм прийшли німці. Офіцер зайшов в хату разом з поліцаєм, а ще кілька бовваніли на подвір’ї. Шванк перекладав офіцеру все, що вони говорили. Це наш вчитель німецької мови. Він на уроках більше розповідав про Німеччину, ніж про мову. Але й мову ми знали добре. Любили вчителя, а значить і предмет його намагалися вивчити якнайкраще. Голос його я не міг спутати ні з ким. Шванк був маленький, худенький, а голос мав низький і гучний, як у того, хто по радіо казав: «… от совєтского інформбюро…». Я тоді образився на Шванка – бач, сволота, прислужує німцям. А так подумати – чого ображатися? По-перше, якщо взяти до уваги прізвище і те, наскільки добре він знав історію та географію Німеччини, теж таки, мабуть, був німцем. Хоча як опинився в нашому селі до сьогодні не знаю. А по-друге, а що такого поганого нам тоді зробили німці? Ну постріляли всіх собак, повісили голову сільради та парторга. Так я б їх сам повісив, бо було за що. А так все лишилось як при совєтах - і колгосп і трудодні і гужповиність.
- Де твої діти? – запитує поліцай.
- Пішли до Дарниці.
- Якого чорта?
- Та що ви, пане, серед ночі безп’ятого згадуєте. Там, кажуть, швейну фабрику відкривають. То може візьмуть на роботу.
- Тю, дурні. Поїхали б у Німеччину. Там би і роботу гарну знайшли, і світ би побачили. Ви ж самі плакати, що запрошують на роботу в Німеччину, по селу розвішували.
- Розвішувати то розвішував. Але якби то хтось з’їздив туди...
- А самі першими не хочете?
- Е ні!
- А повістку хіба не отримували?
- Отримали. Але на той момент діти вже пішли. Не вірите – можете перевірити.
- Ми власне за цим і прийшли. Ану пусти.
Чую, потупотіли всі в хату. Що там було – не знаю. Але чую, рипнули хатні двері і хтось пройшов біля комірчини. Потім кроки стихли і відчинились двері вже комірчини.
- Was ist das ? – питає незнайомий голос.
І тут забубонів голос Шванка. Він щось пояснював незнайомцю, та так швидко, що я не второпав, що саме. Так іноді вловлював окремі знайомі німецькі слова, але суті второпати не зміг.
- Gut - каже незнайомий голос і кроки потупали на вихід.
А двері в комірчину залишились відчиненими. Чую кроки батька і ще когось. І голос поліцая:
- А подушка на ліжку одна. Молодець.
Як не наказував батько сидіти вдома і нікуди не висовуватися, але ж хіба всидиш, коли таке в селі твориться. Я думаю, а чого мені боятися? Я на зріст малесенький. Хоч і було мені на той момент шістнадцять років, але ж на вигляд я мав не більше дванадцяти. Думав – наші не видадуть, а німці ж не знають. Тож я манівцями та в центр. А там біля школи народу і ґвалт страшенний стоїть. Раніше у нас в селі один поліцай був, а тут їх наїхало. На ганку школи стояв німець з автоматом, у дворі кілька машин. Біля воріт наш поліцай. А на вулиці біля паркана жінки з усього села. Лемент такий, що аж в вухах лящить. Прибулі поліцаї продовжували приводити дітей, яких як кошенят вкидали в двері школи.
Я малесенький, мені не видно, що там відбувається, тому пробрався вперед і опинився перед поліцаєм. Він на мене так зиркнув, що у мене мурахи по шкірі побігли. Я подався назад і наштовхнувся на матір Петра, здоровенну, як млин та хата. Вона мене вхопила за плече і залементувала:
- А цього чого не взяли. Він же старший за мого Петика. Мого взяли, а цього залишили!
Я намагався вислизнути і мені це майже вдалося, та за друге плече вхопила тітка, мати Миколи. Теж не маленька. І залементувала те ж саме. В цей момент із-за рогу вийшов німецький офіцер у супроводі Шванка:
- Was ist los ? – питає так грізно.
- Пане! – репетують тітки. - Цей хлопець старший за наших дітей. Наших забрали, а його не беруть.
Перекладач перекладає німцеві те, що кричать тітки.
- Mitnehmen! – буркнув німець і пішов до школи.
- Що він сказав? – з надією в голосі запитує поліцай.
- Забрати – зверхньо буркнув перекладач і побіг за хазяїном.
Поліцай забрав мене у тіток, притиснув до себе і каже:
- Передайте старому Василю, що його хлопця забрали. Нехай приготує речі, та харчів на дорогу.
- Хто? Ми? – перелякано перепитує тітка, що щойно репетувала.
- Так ви, Галько. Ну не я ж!
Надвечір нас погрузили на вантажівки і відвезли в район, в місцеву десятирічку. Ранком влаштували медкомісію. Наказали в коридорі роздягнутися догола і по одному заходити до здоровезної кімнати. Я йшов за Вітьком, з сусідньої вулиці. Він навчався в одному класі з моєю старшою сестрою, часто бував у нас дома і до мене ставився дуже привітно.
У великій кімнаті вздовж стіни стояли столи, а за ними люди в білих халатах. Вони по черзі оглядали дітей. Кожен своє. Один з них послухав Вітька і раптом закричав:
- Кранк! Пане офіцер, кранк!
В кутку куняв сивий німець, теж в білому халаті поверх форми. Він прокинувся, підійшов до Вітька, достав з кишені свою трубочку і приклав до грудей.
- Ja, ja. Krank - закивав головою.
Бере хлопця двома пальцями під лікоть і веде до крайнього столу. І при цьому скорчив, сволота, таку гримасу, начебто йому гидко це робити. Як ото на базарі жінки районного начальства перебирають овочі, коли щось купляють. За столом сидить молодий чоловік. За віком йому належало бути в армії. Чи то попав в оточення, чи то дезертир, а тепер вислужується перед німцями.
- Krank. Weg - підштовхує німець хлопця до столу.
- Нах гаус? – перепитує молодий чоловік.
- Ja, ja! – киває сивий лікар.
Молодий чоловік щось швидко пише на двох аркушах. Старий німець дістав з кишені білу хустинку, намочив її в спирті і ретельно витирає трубочку, що кілька хвилин тому прикладав до грудей Вітька. Молодий чоловік закінчив писати, німець дістав з іншої кишені печатку, поставив відбитки і пішов далі куняти в куток.
- Повезло тобі, хлопче, - каже молодий чоловік. Ось тобі перепустка, щоб звідсіля випустили. А це довідка, щоб більше не чіпали.
Я пройшов всіх лікарів і теж підійшов до молодого хлопця. Він взяв мою карточку і став швидко записувати щось в журнал.
- Комсомолець? – запитав мене, навіть не глянувши в мій бік.
- Так – гордо випнув я груди.
- Ну й дурень – на якусь хвильку підвів на мене очі. Дивлюсь в журнал пише “nein”
Коли я вийшов в коридор, Вітько стояв поруч з Хведором вже одягнений:
- А мене не беруть. Кажуть, що хворий. Ось перепустку дали.
- Васю, попросись до нужника – таємниче шепоче мені Хведір. – Нужник своєю глухою стіною виходить в провулок. А там такі щілини. Я хлопцям, коли тут вчився, через ці щілини передавав цигарки. Так що перепустка пролізе. Ти Вітько виходь по перепустці. За воротами звернеш наліво, а потім ще раз в провулок. Просунеш перепустку Василю в щілину.
- А як же ти?
- А що мені тут ловити? Я краще поїду.
Вітько почекав, поки я одягнуся і ми разом рушили. На ганку стояв поліцай. Вітько показав йому перепустку. Той мовчки кивнув. А тут і я виходжу:
- Пане, я хочу до вітру!
- Ну то йди – байдуже відповідає той.
Я дивлюся, в цей час Вітько з перепусткою підходить до німця, що стоїть на посту біля воріт, і простягає йому папірець. Німець бере перепустку, відриває окраєць і віддає папірець. Хлопець стоїть розгублений, не знає що йому робити. Весь план летить шкереберть. Якщо німець одірвав окраєць паперу, то це очевидно означає, що цією перепусткою вже скористалися. Другий раз скористатися не вийде. Вітько підіймає очі і дивиться на мене, на ганок. Я то здогадався, що відбулося, але ж сам не знаю, що йому робити. Отак стоїмо і мовчки дивимося один на одного. Тоді німець трошки попихає Вітька вперед і б’є чоботом під зад. Той сторчака летить в грязюку. Все ще не збагне, що ж йому робити. Підіймається і розгублено дивиться на ганок, на мене. А мене душать сльози. І не так за тим, що не вдалося втекти, а за тим, як знущаються над товаришем, а ти безсилий хоч щось вдіяти. Німець наставляє автомат на хлопця:
- Пук, пук.
Вітько схопився на ноги і чкурнув вулицею, а німець регоче, задоволений розвагою. Ось тоді вперше, як казав поліцай, той що випивав разом з батьком, рука потяглася до спускового крючка.
Наступного дня нас всіх вишикували на подвір’ї і під охороною поліцаїв та німців, як череду, погнали на залізничну станцію. Там вже стояв ешелон з товарних вагонів. Вікна заґратовані колючим дротом. В останньому вагоні були відчинені двері і до них покладено настил. По цьому настилу нас і загнали в вагон. Набили, як оселедців в бочку. Закрили двері і все стихло. Стоїмо. Раптом вагон як смикнеться, ми ледь не попадали. І потроху ритмічно захитався все швидше і швидше. Стало зрозуміло - поїхали.
У кутку вагона почала деренчати бляха. Я підійшов, хотів ногою поправити, а вона злетіла в повітря, відлетіла вбік і відкрила дірку в підлозі. І звідтіля подуло холодним повітрям.
- Тю, - кажу. – Кажуть німці охайні. А бачиш дірку в підлозі прикрили бляхою а не прибили.
- А її і не треба прибивати – каже Хведір. – Бо ця дірка то нужник. Якшо комусь приспічить, то одсуне бляху і справить нужду.
- А ти звідкіля знаєш?
- Так нас таким вагоном в Сиктивкар вивозили.
- Ти ж тоді зовсім малим був.
- Малим то малим, але пам’ятаю добре. І ніколи не забуду.
- І шо ми оцим вагоном будемо їхати до самої Німеччини? – запитав Микола. Ми всі трималися купи, як і раніше, коли крутили динамку в кіно.
- Навряд чи. – Хведір уважно оглянув вагон. – Їхати не один день. А тут неможливо спати. Десь буде збірний пункт. А там пересадять в інші вагони. Пішли в середину. Стоїмо біля нужника. І смердить і дме.
Скільки їхали – не скажу. Ще десь зупинились і до нас під’єднали ще вагони. Коли ми стояли, раптом наш вагон щось штовхнуло. А потім під вагоном задзеленчало щось залізне. Хведір, як знавець, пояснив, що то причепили ще вагони. Потім рушили далі. Не пройшло й півгодини, як шум за вікном змінився і у вікні замелькали залізні конструкції.
- Хлопці, а ми в Київ приїхали! – раптом повеселішав Хведір.
- А ти звідкіля знаєш.
- Так мене батько в звіринець возив, як ми тільки приїхали. Коли ще невідомо було, чи буду я жити. Ми тоді робочим поїздом теж цей міст переїжджали. Я тоді його добре роздивився.
- Може й нас у звіринець зводять, – мрійливо промовив Сашко.
- Ага, зараз, - відповів Петро. Він взагалі то був філософом по натурі. Балакав мало, але якщо вже казав, так казав. – Оце вони по всій Україні нас ловили, щоб звозити в звіринець.
- А що, - завівся Сашко – поки будуть підвозити інших, нас зводять в звіринець, щоб не нудьгували. Пам’ятаєш, коли показували кіно про тих, хто поїхав в Німеччину, то там показували наших в звіринці.
- І ти повірив? – скептично посміхнувся Хведір.
Вигрузили нас в досить дивному місці. Наче вокзал. Будівля, перон, але все обгороджено височезним парканом. А на горі паркана колючий дріт. Вийшли ми з вагона на перон, а навкруги, скільки бачить око такі ж як ми. Нас вишикували і під охороною провели через весь Київ до Лук’янівської в’язниці. Заводять у двір, а там всюди металеві грати. І на вікнах, і на дверях. Поглянув на все це Петро і каже:
- Ось бачиш, Шурко, таки потрапили в звіринець. Тільки звірі тут ми.
Переночували в камері. В школі ми спали просто на підлозі, а тут хоч були якісь полиці.
Вранці нас привели в велику кімнату і наказали роздягтися до поясу. А посередині кімнати стояла якась дивна металева споруда. Наче два нужника за хатою. Коли ми роздяглися зайшов старий дід і покликав того, хто стояв найближче до нього. Відкрив дверцята, завів туди хлопця і став крутити коліщатко, що було поруч дверей. Потім наказав стояти спокійно, закрив дверцята і кудись зник. І вмить в споруді щось клацнуло і зашуміло дивним звуком. Я злякався так, що в мене волосся на голові дибки стало. Я ніколи не бачив такої штукенції. Та й що я взагалі тоді бачив! Дальше лісу з села нікуди не ходив. Навіть в райцентрі жодного разу не був. А тут в Києві, у в’язниці та ще й при такій штуковині.
- Що воно за чортівня? – питаю сам себе в голос.
- Ренген – спокійно відповідає Хведір.
- А що воно таке? – вже спокійніше запитую Хведора.
- А це така машинерія, яка людину наскрізь просвічує.
- Та ну! А ти звідкіля знаєш?
- В школі вчили. Та й бачив. Мене не раз просвічували.
- А навіщо вони це роблять.
- Дивляться, щоб якогось ґанджу всередині не було.
У цей момент все стихло, знову з’явився старий дід, випустив попереднього хлопця і покликав Хведора. Процедура повторилася, але в кінці разом з дідом вийшов ще й молодший дядько і повів Хведора кудись з собою.
Нарешті настала моя черга. Хоча Хведір мене трошечки заспокоїв, але все одно було лячно. Якби не хлопці, мабуть рвонув би геть. Але хлопчачого глуму я боявся значно більше, ніж цієї машинерії. Підійшов до дверей, заглянув в середину. Невеличка кабінка, трошки менша за нужник. Чотири віконця. На дверях та навпроти прозорі, а два інші чорні. Зайшов в кабінку, став як наказав дід. А він став крутити коліщатко і підлога пішла вверх. Я з переляку ледь втримався, щоб не вискочити назовні. Коли чорне віконце опинилося навпроти моїх грудей, дід наказав стояти спокійно і зачинив дверцята. За спиною щось клацнуло і зашуміло. Мені з переляку аж до вітру захотілося. Але за якусь хвилю все стихло, двері відчинилися, дід мене випустив і наказав одягатися. Я одягав сорочку і думав: «І чого я так боявся. Нічого ж страшного».
Коли ми поверталися до своєї камери, нам назустріч вийшов Хведір:
- А мене додому відправляють – сказав якось винувато. - Сухоти знайшли.
Хведір виявився не правим: з Києва нас повезли такими же товарняками як і до того. Єдине, що на підлогу накидали трохи соломи, щоб не так холодно було спати. І знаєш що мене найбільше вразило? Вранці наступного дня, після того як виїхали з Києва зупинили поїзд під горою. А в горі дугою вирита величезна яма. Видно колись там брали пісок і утворили таку дугу. На краях цієї дуги, там де вона на одному рівні з залізницею стояли солдати з собаками. А далі такі кручі, майже як стіна. Нас висадили з вагонів і наказали оправитися.
Якби ж в ешелоні їхали одні хлопці, то це було б пів біди. Але ж в сусідніх вагонах везли дівчат. Воно конечно хочеться оправитися, але ж як воно скидати штани при дівчатах і сідати у всіх на виду. Хоча у нас в селі був один розбишака, так він на спор наробив при всіх на порозі сільради. Правда повернувся в село тільки через п'ятнадцять років, та це зовсім інша історія.
Серед нас теж виявилися такі, які нікого не стидалися. Вони тут же поскидали штани і посідали. Я спочатку стидався, а потім дивлюся всі сідають. І дівчата теж. Ну і думаю, раз всі так роблять, то чого мені стидатися?
Їхали довго. По гуркоту за стіною чули, що пропускали не лише зустрічні потяги, а ще й ті що йшли за нами. Аж поки не доїхали до Перемишля, в пересильний табір. Там нас насамперед повели в баню. Видали кожному по дві торбинки з тюлі. В одну наказали поскладати одяг, в іншу обувку. На торбинки поприв’язували номерки, а третій металевий повісили на шию. Видали по отакісінькому кусочку мила і кажуть іти митися. Зайшов я в баню. Народу – море! Якісь тазики, вода ллється з лійок. А як його митися – хто знає? Мене особисто мати мила в кориті. А як митися з тазика та ще з лійки звідкіля я мав знати? Придивився, хто як робить і так-сяк помився.
Виходимо голі з бані, а там стоїть біля бочки здоровенний дядько в резових рукавицях. Зачерпує якусь мазюку і маже нею голову, під пахвою і ще в одному місці, де росте волосся. А вона ж вонюча, аж сльози ллються. Видали нам по номерочкам нашу одіж, а вона гаряча і теж воняє хімією. Після бані в пасажирські вагони. Воно хоч і твердо, але ж у кожного своя полиця. Я постелив пальто і далі їхав як людина.
Завезли нас чорті-куди. Вранці переїхали Рейн, потім кілька тунелів. В розподільчий табір приїхали майже вночі. На ранок наступного дня вивели з бараку, вишикували під стіною і «покупці» стали нас розбирати.
Стоїмо, як на ярмарку. Ось підходить до нас здоровенний, кульгавий, рудий німець з ціпком у волохатих руках. Ми нашою «кіношною» групою трималися разом. Я стояв посередині між Петром та Миколою. Вони хлопці нівроку, тому я здавався особливо маленьким. Рудий зупинився і здивовано запитав офіцера, що його супроводжував:
- Який маленький! Скільки ж йому років?
А я відповідаю німецькою, що мені вже шістнадцять років.
- Ти говориш німецькою? – ще більше дивується німець.
- Так – відповідаю – Я був найкращим учнем в школі з німецької мови.
- А з кіньми поратися вмієш? – ні сіло не впало питає німець.
Тут уже здивуватися настала моя черга. Ну який же сільський хлопець не вміє поратись з конем? А потім збагнув, що німець то може й не знає, що я виріс в селі. Тому і кажу йому гордо так, що виріс в селі.
- А хто ще з твого села? – питає німець.
- А он Петро, Микола, Сашко і ще чоловік десять туди і скільки ж туди.
- Я беру оцих чотирьох – каже німець офіцеру.
- Добре – відповідає той. А нам наказує перейти до іншого бараку і чекати під стіною.
Німець з офіцером зайшли в контору, а ми якийсь час стояли під стіною. Потім підійшов рудий німець, забрав нас з собою і повів до виходу. За ворітьми стояла бричка, запряжена миршавою конячиною. Ми посідали на воза і поїхали. Бричка майже така, як у нас, тільки колеса не дерев’яні, а резинові. Воно і не дивно. Їхали ми весь час по дорозі вимощеній бруківкою. Я уявляю, який би гуркіт був якби, проїхати нашим возом.
Місцевість там зовсім не така, як у нас. Немає і клаптика рівної землі. Одні бугри і купа каміння. Там все з каміння – дороги, паркани, будинки. Навіть сараї та нужники і ті з каміння.
Їхали довго, я навіть задрімав. Нарешті приїхали додому до рудого. Садиба досить цікава. По-перше поруч немає інших будівель. Такий собі хутір із одного-єдиного двору. Двір забудований літерою «П». Зліва двоповерховий хазяйський будинок. До нього прибудований невеличкий флігельок. Ці дві будівлі складають одну ніжку літери. А поличку і іншу ніжку складають сарай і повітка. Ближче до житлових приміщень колодязь. І весь двір замощений камінням.
Поки ми роздивлялися садибу, невідомо звідкіля з’явилася господиня з дочками. Одній на вигляд так років з дванадцять, а інша, мабуть, мого віку. Обидві руді і худющі як тріски. Стоять і розглядають нас, неначе ми якась дивина. Ми вилупилися на них, вони на нас.
Поки ми роздивлялися один одного, хазяїн про щось тихенько говорив з хазяйкою. Потім повернувся до нас, наказав злазити з возу і йти митися. Я запитав: “Куди?”. Він відповів, що фрау покаже.
Ми пішли за жінкою у флігель. Зразу за дверима був коридорчик, що закінчувався вікном. Справа і зліва двері. Жінка показала на праві двері і наказала йти туди. За дверима була невеличка кімнатка з дерев’яною лавкою і двері в сусідню кімнату. Біля дверей топка грубки. Жінка наказала нам роздягатися і йти митися в сусідню кімнату. Ми стали роздягатися і складати одіж на лавку.
- Ні – скомандувала німкеня. – На підлогу.
На підлогу, так на підлогу. Ми роздяглися і зайшли в сусідню кімнату. Там теж стояла дерев’яна лавка, на лавці акуратно складено чотири тазки, а із грубки стирчав кран. У них в грубці був замурований бак з водою. Це на перший раз нам нагріли води. Потім ми самі повинні були таскати в цей бак воду відрами і топити грубку. Та ще й клята фрау завжди слідкувала, щоб багато дров не використовували. Так, щоб була літня водичка і достатньо.
Ми помилися і пішли на вихід. Тут нас очікувала несподіванка. На порозі стояла стара німкеня з тацею в руці. На таці лежали чотири купки бавовни. Жінка бавовняними віхтиками перевіряла чи ретельно ми помилися. Останнім з бані виходив Петро. Жінка мазнула його віхтиком, поглянула на результат і скомандувала:
- Брудний! Повертайся!
Петро не відзначався успіхами в школі з німецької, тому не второпав, що до чого і намагався пройти до нас. Але жінка рішуче стала штовхати його долонею в груди, намагаючись повернути назад.
- Васю, що вона хоче? – розгубився Петро.
- Щоб ти їй спинку потер – пожартував Микола.
Ми зареготали, але німкеня так зиркнула на нас, що ми замовкли і більше ні разу не сміялися.
- Вона каже, що ти погано помився і наказує повернутися і помитися ретельніше.
Петро щось забуркотів собі під ніс, але підкорився.
Другою несподіванкою було те, що наш одяг кудись щез, а замість нього на лавці лежало чотири купки німецького. Поки ми розбиралися – кому що одягти, знову з’явився Петро. На цей раз він успішно пройшов перевірку і приєднався до нас. Петру і Миколі одіж підійшла нормально, а от мені з Сашком була завеликою.
У коридорі на нас чекала старша з дівчат. Вона відчинила двері в кімнату, що була по іншу сторону коридору. Там стояло чотири солдатських ліжка і чотири табуретки.
- Тут ви будете спати – сказала німецькою дівчина.
- Це буде моє ліжко – Сашко швидко підійшов до вікна і всівся на своє, як він думав ліжко.
- Встати! – рявкнула дівчина. Сашко вскочив і став струнко. - Ліжко для того, щоб спати. – зарепетувала далі. - Сидіти заборонено. Вдень заходити до кімнати заборонено. Немитими до кімнати заходити заборонено. Зрозуміло?
- Зрозуміло – відповів з переляку німецькою Сашко. У нього були проблеми з німецькою в школі, а тут на тобі – каже, що зрозумів.
- Ну тоді пішли їсти – вже спокійніше скомандувала дівчина. – Йдіть за мною.
Ми вийшли з флігелю і зайшли до хазяйського будинку. Зразу за дверима невелика кімната. В кімнаті великий стіл і чотири стільці. На столі чотири тарілки і невеличка таця з чотирма шматочками хліба.
- Сідайте! – наказала дівчина і зникла за одними з дверей.
- Ти що, дійсно зрозумів, що вона казала? – запитую Сашка, коли всілися за столом
- А що там не розуміти? Дома мати теж не дозволяла вдень сідати на ліжко. Тільки ж це стерво... Ще цицьки як слід не виросли, а вже командує, як голова колгоспу.
Навчені попереднім досвідом, ми ні до чого не торкалися. Хоча їсти хотілося страшенно. Нарешті в дверях з’явилася наймолодша німкеня з чимось схожим на наш чавунець, тільки білим. З чавунця стирчав черпак. Там в кришці був зроблений спеціальний виріз для ручки черпака. Мене й досі тіпає, якщо хтось залишить черпак в каструлі і з неї стирчить ручка. Дівчинка поставила чавунець на стіл, зняла кришку і насипала в тарілки кожному по два черпака супу.
- Їжте – скомандувала, - коли закінчила процедуру.
- Дякуємо – відповів я німецькою. – А як твоє ім’я?
Дівчина спочатку оторопіла. Було видно як у неї на обличчі борються два почуття - здивування і образа. Вона явно не знає що робити. Нарешті рішуче розвернулася і вийшла з кімнати.
- Диви яка! – обурився Микола. – У мене кулаки більші ніж у неї срака, а як хвицьнула нею.
- А хто ми для неї? – філософськи зауважив Петро, сьорбаючи суп. – Скотина, бидло. Для неї залицяння Василя, це все одно, що якби до мене кінь заговорив.
- А це взагалі то добре – раптом зафілософствував і Сашко. Він завжди шкірив зуби і жартував, а тут на тобі, теж на філософію потягло. – Гарний хазяїн скотину добре годує. Інакше вона йому наробить… А дивлячись на садибу, як тут все продумано і добре зроблено – цей німчуряка крепкий хазяїн.
- Угу – невідомо з чим погодився Петро, зливаючи в ложку рештки супу з тарілки.
Уранці, ще й чорти навкулачки не билися, нас підняли. Поснідали бутербродами з маргарином і кохфем з жолудів. Усе по команді. Після сніданку виходимо в двір. Хазяїн жестом підізвав до себе Миколу та Петра і наказав їм йти за ним. Вони зайшли до повітки і за хвилину винесли звідтіля дволемішний плуг. Причому один леміш дивиться вниз, а другий нагору. Ми такого зроду віку не бачили, тому оточили його і стали з цікавістю роздивлятися.
- Це ж скільки ж коней в нього треба запрягти? – почухав потилицю Петро.
- Was, was ? – звернувся до мене німець.
Я переклав йому, як зміг, про що говорили хлопці. Німець задоволено посміхнувся. Наказав Петру та Миколі виносити наступний плуг, а мене з Сашком поманив за собою. Я переклав хлопцям наказ і побіг за німцем. Хазяїн тим часом відчинив двері сараю і театральним жестом запросив нас зайти. Ми зайшли і я отетерів від здивування. Там стояло чотири здоровенних коня з волохатими ногами. Я міг спокійно пройтися, не пригинаючись, під їхнім черевом.
- Виводьте – скомандував німець, задоволений враженням, яке справили на нас його коні.
Сашко допоміг мені накинути вуздечку на мою пару коней і ми вивели їх на подвір’я. На Петра та Миколу коні справили враження не менше, чим на нас.
Поки хлопці роздивлялися незвичайних коней, німець вивів з сараю миршаву конячину і запряг її до брички. Здоровенних коней прив’язав до задка, наказав хлопцям погрузити плуги і нам сідати. Ми повсідалися, хазяїн сів на передок, взяв віжки, жінка відчинила ворота і ми поїхали. Поки їхали, Петро не міг заспокоїтися. Як же воно так, плуг здоровенний дволемішний, а легший ніж наш звичайний. І чи вигідно тримати отаких коней. Вони то тягнуть здорово, але ж і корму їм треба чимало.
На щастя їхали не далеко. А то б Петро замучив би нас своїми міркуваннями. Хлопці поскидали плуги, запрягли коней, перевірили збрую. Німець стояв задоволений, спостерігав як вправно ми справляємося. Потім німець проінструктував нас як користатися плугами. Поле було на бугру. Орати наказав поперек схилу. Це щоб вода під час дощу не текла по ріллі і не розмивала схил. В кінці гінки розвернутись на місці і спеціальним воротком поміняти леміш. Тоді на зворотному шляху земля буде перевертатися в той же бік. Коли все було готове, дав останні настанови:
- Ваше завдання на сьогодні виорати он до того дерева. – І раптом перейшов на російську – Нє нада дафай-дафай. Нада арбайтен, арбайтен, арбайтен .
Ми кивнули і приступили до роботи. Петро з Миколою стали за чепіги, а я з Сашком повели коней. Німець пішов до воза. Раптом чую репетує. Глянув, а він мчить до нас і розмахує ціпком:
- Стійте! Стійте, брудні свині! Та зупиніться ж нарешті.
Ми зупинилися. Німець шкандибаючи добіг до ріллі:
- Що ж ви наробили, кляті свині – присів на ріллю і мало не заплакав. - Ви ж мені мало не все поле занівечили.
Ми нічого не могли второпати і розгублено дивилися на збудженого хазяїна. Подивилися навкруги. По бурому полі тяглися чотири золотаві полоси зораної ріллі.
- Підійди сюди – покликав мене німець, коли трошки заспокоївся. – Дивися!
Німець показав мені на зріз землі, що залишився після плугу. Сантиметрів з десять бурого ґрунту, а далі золотава глина. Німець зламав бадилину бур’яну, приміряв її до товщини бурого ґрунту, відламав лишок і передав мені:
- Не глибше! Зрозумів?
- Що він хоче? – підійшли до мене решта хлопців.
- Хоче щоб орали не глибше ось цього патичка – притулив мірку зроблену німцем до зрізу землі.
Хлопці кивнули головами і пішли налаштовувати плуги. При цьому Петро, ніби виправдовуючись переді мною, бурчав собі під ніс:
- Коли ви пішли по коней, я дивлюся, а глибина виставлена отакусінька. Думаю, це так на заводі виставили. Сказав про це Миколі і переставив так, як виставляють у нас. Ну і він, звичайно ж, теж. А це у них тут така земля паршива. Ну що ж, переставимо як було. Так навіть легше.
Хлопці переставили планки і ми знову взялися за оранку. За плугами потяглися бурі полоси. Німець постояв трохи, подивився як у нас виходить, заспокоївся і поїхав по своїх справах.
Не скажу, що робота була занадто важка. Ми до такої звикли у себе вдома. Єдина відмінність – це те, що на кожну операцію у цього фюлера був механізм на кінній тязі. Так що багато з того, що вдома доводилося робити руками, тут робили коні. Але ж то вдома. А тут – на чужині. Поки робили ще не так сумно було. А приходив вечір, то вже було невмоготу. Найбільше діставав Петро. Якось в перші дні приїхали ми з поля, наносили води в бак, розтопили грубку і помилися. Після бані і перевірки старої німкені Петро, як завжди забурчав:
- Ото допекла. Якась дивна, схиблена на чистоті.
- Та це не тільки вона – кажу йому. – Усі німці схиблені на чистоті. Для німця найбільша образа назвати його брудним.
- А ти звідкіля знаєш?
- Шванк розповідав.
- От дурний я був – каже Петро. – Не вчив німецьку. А зараз би згодилася.
- Можна подумати – ти щось інше вчив! – шкірить зуби Микола.
- Ще один відмінник обізвався! - огризається Петро.
- А навіщо тобі німецька?
- А от якби знав німецьку, то розповів би цій бундючній тітці, що я не хочу воняти як німець.
- А чим воняють німці? – запитав Сашко.
- Якимось дурним милом. Та ти принюхайся. Ми вже теж воняємо цим милом.
- А ти хотів воняти гноєм? – не вгамовувався Сашко.
- Домом. І гноєм, і полем, і вітром.
А після вечері, коли лягли спати почали обговорювати їжу.
- Да, тут не курорт. Харч нікудишній. – знову почав Петро.
Досі не можу второпати звідкіля у Петра взялася ця фраза. Адже ніхто з нас та наших родичів зроду віку не бував на курортах. А їли ми теж саме, що й німці. Пронирливий Сашко підгледів, що нам насипали їжу з того ж казана, що й собі.
- Не вміє Європа їсти. – продовжував Петро - От у нас на Україні! Мати як зварють борщу...
- Борщ... – підключався до розмови Микола. – Особливо якщо з куркою.
- А ти давно їв ту курку? – встрявав Сашко. - Зазвичай пісний кандьор, де жиринка жиринку доганяє і догнати не може. Але ж мати поставлять той кандьор на стіл, змахне непомітно сльозу, погладить по голові. І ти їси неначе смачнішого нічого в світі не куштував. Бо його варили мати...
Мене сльози давлять. Якби не хлопці, то мабуть би завив від туги. Одвернуся до стіни і плачу.
Удома вранці мене зазвичай будив батько. Уявляєш, сплю я в хатині в рідному домі. Сонце, що тільки що зійшло, крізь шибку прокреслило в кімнаті чотири горизонтальні промені. А в цих променях, як зірочки виблискують пилинки. До ліжка підходить батько і торкає мене за плече:
- Уставай, синку! Проспиш царство боже.
Відкриваю очі. Крізь прочинені двері видно челюсті печі. В печі палахкотить вогонь і його червоні відблиски грають на челюстях. Я не бачу, але знаю, що там стоїть казанок, накритий перевернутою чавунною сковорідкою. З-під сковорідки час від часу виривається пара. Вона струменить вниз, попадає на жарини, і ті весело шкварчать. Така казка, що не хочеться нічого порушувати, і тому продовжую лежати.
- Уставай. Нічого лінь кохати. – знову в дверях з’являється батько. – Он бачиш сонце вже встало, кличе в поле.
Мені майже кожен день снилося як мене будили вдома. Там вранці заходив хазяїн і як гаркне: «Aufstehen!», то вилітаєш з ліжка так, що мало зі спіднього не вискакуєш.
Петро був не правий. Бо в хазяїна, можна сказати, ми були на курорті. Це стало зрозуміло, коли закінчилися польові роботи. В останній раз помилися, нам повернули нашу одіж, посадили на бричку і одвезли в табір при шахті.
Приїхали під вечір. Табір не такий як у нас показують в кіно. Ніяких веж з кулеметами. Ворота. Біля воріт сторожка. Далі огорожа з колючого дроту на дерев’яних кілках. За огорожею кілька бараків. Коли ми під’їхали, зі сторожки вийшов старий дід в напіввійськовій формі, відчинив ворота і впустив нас в середину. Наш хазяїн зайшов в сторожку, а ми залишилися сидіти на возі. Через деякий час із сторожки вийшов ще один німець, в такій же формі, як і попередній, але значно молодший.
- Ідіть за мною – скомандував нам.
Ми позіскакували з воза і поплелися з ним. Він підійшов до дверей бараку, відчинив двері і крикнув в темноту:
- Староста, приймай поповнення!
З темряви виринув сірий змарнілий чоловік, жестом показав нам, мовляв заходьте, і ми крокуємо в темінь. Через деякий час очі звикають до темноти і ми бачимо рівні ряди нар посередині довгий стіл, на нарах стомлені сірі люди. Всі з цікавістю розглядають нас.
- Що це вони так на нас дивляться? – не витримує Микола.
- Ви такі засмаглі, свіжі – відповідає староста. - А за пару тижнів будете такі самі як і ми. Ну ці двоє – показує на мене і Сашка, - підуть до теслярів, а вам пряма дорога в шахту. І дай вам бог дожити до весни. Ладно, пішли покажу вам ваші місця. До роботи вас уже завтра поставимо.
Слова старости виявилися пророчими. Нас з Сашком дійсно поставили до теслярів. Це були вуйки з Західної України. Майстри од бога. Я багато чого в них навчився. Ніхто в світі так не відчуває деревину, як ці вуйки. А Петра та Миколу відправили в шахту. Микола досить швидко загинув під завалом. А Петро десь через місяць захаркав кров’ю і його поклали в лазарет. Якось ввечері я забіг провідати його. Він лежав в ліжку сірий і худий. Від Петра, якого я знав завжди, не лишилося й сліду. Воно й не дивно. Їсти нам давали буханець хліба на трьох. І це на день. Вранці та ввечері ще додавали суп. Рідкий-рідкий. А в обід, на роботі, їси тільки свій кусочок хліба та вода. І знаєш що цікаво: Мати розказували, що в тридцять третьому люди пухли з голоду. А там ніхто не пух, а всихали на ніщо.
Сиджу я біля Петра, а він і каже:
- Васю! Повернешся додому – не кажи матері, як я помер. І Сашку накажи. Кажіть, що не знаєте, що зі мною. Не кажіть, що були разом у бауера.
- Сам приїдеш і розповіси.
- Не приїду. Помру я, Васю. Миколі добре. Його в шахті привалило не встиг і подумати про смерть. А я от лежу і думаю. Ти не уявляєш, як це страшно.
- А ти не думай. Ти краще засни. Сон – він додає сили. Поспи, Петю. Помовч.
Петро тільки кліпнув очима, мовляв згоден, і закрив очі. А я потихеньку вийшов. Другого дня заглядаю в лазарет, а його на місті немає.
- А де хлопець, що лежав біля вікна? – питаю санітара, що як раз човгав коридором.
- А той, - каже санітар. – Пішов до бауера.
- Що ви таке кажете – обурився я. – Нас здорових сюда од бауера привезли. Бо скінчилися роботи, а просто так нас годувати він не захотів. Навіщо ж йому хворий?
- А в цих песиголовців, синку, - спокійно так каже санітар, - нічого не пропадає. Коли наша людина помирає, вони її спалюють, а попіл продають на добрива. Так що, якщо хтось тут помирає, ми й кажемо: «Пішов до бауера».
Я тоді так перелякався, що вперше в житті перехрестився.
